Ні для кого не секрет, що у кожній подорожі найприємніше саме очікування подорожі! Момент планування поїздки, покупки квитків, бронювання готелю, пакування валізи, заряджання фотоапарату і прибуття на вокзал. Ще донедавна особисто для мене цей останній пункт мав якесь особливе забарвлення. Як я любила входити у вагон, знаходити свою полицю, знайомитись в потязі і мати цікавих співбесідників аж до столиці, наприклад, читати книги, слухати музику, “їсти Макдональдс”, спостерігати за тим, як одні веселяться, другі - витягують із сумки запечену качку, інші - сплять - ще та романтика! Пригадую, в дитинстві батьки з мене сміялися, бо як тільки ми сідали у потяг, я одразу ж нападала з питаннями: “А коли будемо їсти?”))) Асоціації - страшна річ! Навіть потім, коли ми вже їздили з подругою кудись по роботі, у відрядження, вона постійно глумилася з цієї історії перед тим, як ми мали їсти бутерброди))
Розповідаю про це чоловікові вранці на автовокзалі (нас туди привела картопля, яку батьки передали з України), а він - був би не він, якби не згадав одну з найяскравіших наших поїздок чотирирічної давності.
Молоді, щойно заручені, відчайдушні, напівкияни ми тоді вирішили поїхати на вікенд до Львова - міста кави, шоколаду, дощу, натхнення і любові! Одразу ж взяли квитки назад, аби уникнути всяких там непорозумінь чи браку вільних місць. Однак, вже в неділю, коли прийшли на вокзал, зрозуміли, що у нас квитки на потяг, який поїхав до Києва вчора. (Закоханим уважності не позичати!) А сьогодні на 00:15 вільних місць немає. Готелю у нас теж немає (тоді наш приїзд співпав із популярним фестивалем і практично скрізь всі номери були зайняті). Є якихось 300 гривень готівкою, які ми ніяк не можемо наважитися запропонувати провіднику одного з вагонів, аби той люб’язно впустив нас погрітися по дорозі до Києва, бо надворі ніч і зима як-не-як.
Фото: Ігор Булах, photographers.ua
Набираємося сміливості і підходимо до усміхненої провідниці 6-го вагону, закутаної в теплий вишневий шарф. Чоловік заздалегідь попередив, що просити нікого не буде (краще на вокзалі заночує), тож, я розуміла, що вся відповідальність падає виключно на мої плечі. Жінка глянула уважно на протерміновані квитки, потім на нас і розуміюче, намагаючись допомогти, махнула рукою, вказуючи напрямок до 13-го вагону, де такі “дєла рішають”!
Ми бігли підскоком, усміхаючись, бо отримали таку цінну і щедру підказку! Я була щаслива, що зірки зійшлися і ми “пальцем в небо” натрапили на потрібну людину, яка нам вказала на вихід із ситуації. Коли ми, захекані, дісталися 13-го вагону й прямим текстом розповіли провідникові, що нам треба і спитали чи міг би допомогти, він покивав головою і сказав, що такі “дєла рішають” у 6-му вагоні!
Ми переглянулися і до обох почала підкрадатися думка, що з нас або дурних роблять, або щось тут не чисто))) В будь-якому випадку, якщо ми і відправилися б ще раз до 6-го вагону шукати правди, поїзд рушив би до Києва без нас - залишалися лічені хвилини, а вирішенням ситуації і не пахло. Дві дівчини перед нами проскочили якимось чином без квитків…. Це нас дуже обнадіяло, але провідник був налаштований категорично - більше нікого не бере.
Ми ще ніколи в житті так нікого ні про що не просили, як того старенького провідника і, знаєте, що? Краще б ми лишилися спати на вокзалі!
Чоловік нас впустив. Якраз, коли потяг почав рушати. Відвів у свою кімнату і наказав, щоб навіть не пікали) Ми сиділи в кутку, обійнявшись, і тішилися, що їдемо, що вже ближче - то була наша маленька перемога. До умов не прискіпувалися, бо і так перебували у потязі нелегально, але, якщо вже про це зайшла мова…. Холод у вагоні був псячий, з вікна дуло, як з вентилятора, ні подушки, ні пледа ми не мали і лежачого місця (хоча б одного на двох) у нас, ясна річ, теж не було. О 2-ій ночі провідник ощасливив нас своїм візитом і сказав, що за якусь годинку зробить нам гарячий чай. Ми чекали його до 7 ранку, але ні чаю, ні провідника так і не було)) Потім почало світати, тепліше не ставало, а про чай ми забули взагалі. Провідник заглянув до нас вже перед прибуттям до столиці, мабуть, щоб пересвідчитись чи ще живі. Об 11-ій приїхали в Київ. Ще ніколи не були такі раді бачити це місто.
Ілюстрація з відкритих джерел
Ех, як багато може змінити одна цифра у квитку або елементарна додаткова перевірка інформації перед тим, як натиснути кнопку “купити”... А втім, без цього не було б такої пригоди!
Сьогодні ми стоїмо на вокзалі (на чотири роки старші) і чекаємо на сірий двоповерховий автобус, який має привезти нам картоплю. А що у Польщі немає картоплі, спитаєте ви? Звісно, є. Але це ж з батьківського городу!
Досвід показує, що в такому очікуванні найприємніше - спогади, які породжує вокзальна обстановка. Бо час завжди біжить швидше, якщо говорити, згадувати, сміятися! Але іноді навіть цього може бути мало. Треба ще мати удачу! Щоб, наприклад, твою картоплю тобі привезли добрі водії.
А добрий водій - це, передусім, людина на своєму місці! Той, що не кричать і не звинувачує всіх у своїх проблемах, а люб’язно віддає тобі твоє. Іншими словами, просто робить свою роботу так, як треба. Добрий водій - це той, якого не розізлили митники під час перетину кордону перериванням сумок і кілометровими чергами. Добрий водій - той, якому вдалося бодай раз за ніч стулити очі. Той, у якого надійний напарник, справний автобус, хороший настрій. І, найголовніше, той, у якого є почуття гумору. Бо пасажирам “на його території” має бути затишно, а часом навіть весело. Чому б ні? Такі поїздки надовго запам’ятовуються! Наш провідник он як класно з чаєм пожартував!))))) Досі згадуємо!
Добрий водій з усмішкою віддає тобі посилку. Бо у кожній маленькій передачі так багато любові наших рідних до нас. Навіть, якщо це звичайна картопля, мама не буде мамою, якщо не сховає між неї баночку улюбленого варення!
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter