Я добре знаю, як це жити на іншому континенті, серед "інших" людей, звичаїв, правил і традицій. Знаю, як це - чути слов'янський акцент, наприклад у Мексиці, та обійматися ледь не з кожним, хто говорить українською, російською, польською... Знаю, як це - намагатися знайти своїх, щоб поговорити про своє, згадати своє, відчути, наблизити. Знаю, як це - носити патріотичні футболки з гербом, а маленьку брошку у формі жовтоблакитного серця чіпляти на сукню. Знаю, як це - вчити іноземців вимовляти українські слова, їсти наші страви і розуміти наші традиції. Знаю, як це - скучати за домівкою і кожного земляка мати за рідного.
У Польщі ці знання мені не дуже пригодилися))
Тут ніхто так сильно не родичається, а українець від українця дуже часто тікає зі швидкістю світла. Мабуть, ні для кого не секрет, що наші люди говорять тихше, почуваються не так впевнено, як місцеві чи просто туристи, і з усіх сил прагнуть асимілюватись - стати схожими на поляків, щоб ніхто не запідозрив їхнього походження. І, знаєте, цьому є декілька основних причин, які я перелічу нижче.
Уявити тільки - у Вроцлаві проживає майже 70 тисяч наших земляків. Це дуже багато, адже кожен десятий тут - українець. Звісно, не всі признаються, хто вони і звідки. Особливо, якщо живуть тут довго і добре знають мову. Інша справа: для чого це все?!)
1. Не всі поляки раді, що у їхній країні проживає так багато іноземців. Зокрема, слов’ян.
2. Не всі поляки хочуть, щоб разом з їхніми дітьми в класі вчилися українці. (Нашим дітям іноді доводиться кілька разів змінювати клас, школу)
3. Не всі поляки розуміють, що ми тут робимо. Не всі знають, що ми так само, як і вони, платимо податки і працюємо, розвиваючи їхню економіку, наприклад.
4. Не всі поляки продовжують спілкуватися з тобою так само люб’язно після того, як дізнаються, що ти українець.
5. Не всі поляки вітатимуться з тобою після того, як дізнаються, що ти українець.
6. Не всі поляки вірять, що українці розумні, освічені, добрі.
7. Не всі поляки відрізняють українську від російської.
8. Далеко не всі поляки вважають, що в їхній країні є місце для українців (Polska dla Polakow - дуже поширений місцевий рух. Активісти часто організовують мітинги, на яких пропагують гасла: “Польща для поляків, поляки - для Польщі”. Сперечатися тут важко. Як мінімум тому, що додому можна повернутися із синцями)
Разом з тим,
– більшість поляків - щирі та ввічливі. Вони залюбки підкажуть тобі нове чи забуте слово польською мовою, спробують здогадатися, що ти маєш на увазі, якщо не зрозуміли з першого разу і навіть продовжать за тебе твоє ж речення чи питання, якщо ти раптом зробив маленьку риторичну паузу;
– більшість поляків розуміють, що ми говоримо (схожих і навіть спільних слів - чимало) - головне бажання;
– більшість поляків допомагають;
– більшість поляків є такими самими людьми, як ми: простими, веселими, з почуттям гумору та з добрим серцем;
– більшість поляків дуже комунікабельні: іноді можна підтримувати діалог простими фразами “так єст”, “я теж так мишлє” або “розум’єм”;
– більшість поляків дуже високо оцінюють твої старання спілкуватися їхньою мовою;
– більшість поляків знають, що українці розумні, освічені і талановиті;
– більшість поляків не будуть показувати на тебе пальцем чи шептатися за спиною, підставляти чи висміювати. Будь певен, це швидше зробить твій земляк. ІМХО
Я вже давно помітила, що за кордоном всі хочуть здаватися іншими, бути кращими версіями самих себе. В Україні чимало водіїв їдуть "на червоне", порушують правила, а тільки перетнуть кордон - ідеальні учасники дорожнього руху, бо тут оштрафувати можуть. В Україні неодноразово бачила, як викидають папірець від цукерки де-завгодно, відправляючи його у навколосвітню подорож, а за кордоном - гордо несуть все до смітника, бо тут так прийнято і навіть трохи соромно. В Україні “добрий день” іноді забувають сказати, а тут - і усмішка, і ґречність, і людяність. Якось недобре виходить, чи не так?
Оточення часто справді має вплив на нас. Іноді тягнемося ми, іноді - до нас тягнуться, хтось вчить нас читати книги, а хтось палити цигарки, хтось шанувати батьків, а хтось - критикувати, хтось прагне досягти успіху, а комусь потрібен мінімум, хтось кар’єрист, а хтось - сім’янин. Тож, кожного разу, переїжджаючи чи змінюючи роботу, ми підсвідомо знаємо, що нас чекають великі зміни і заздалегідь готуємося до них. Ми знаємо, що адаптація має дві медалі: ту, позитивну, рожеву і ту, скажімо, не таку веселу.
Кілька років тому, я ходила на тренінги, на яких вчили, як правильно планувати переїзди, як і коли власне переїжджати, а також, як забезпечити успішну адаптацію собі і своїй сім'ї, щоб уникнути стресів і депресняків на зразок: "ми тут одні", "всі наші друзі далеко", "тут нема з ким поговорити по телефону", "я погано знаю мову, тому краще мовчатиму" і т.д. Там розповідали, що спочатку ви знаходитесь в стані ейфорії від переїзду, це може тривати приблизно місяць: коли все цікаве, нове, красиве, незвичне. Потім все це нове і незвичне починає дратувати, ви стикаєтеся з першими труднощами, які плавно переводять вас у стан невдоволення та постійного вирішення проблем, без чого неможлива сама адаптація. Там вас неправильно зрозуміли (або взагалі не зрозуміли!), там ви щось самі сплутали, там вам злегка натякнули, що не раді українцям, там на вас показали пальцем... Цей період може тривати 1-3 міс. А потім різко настає етап, коли ви хочете плюнути на все і вернутися назад, додому, в зону комфорту, де все знайоме і рідне, близьке і зрозуміле. Ось тут якраз важливо проявити силу волі і не здатися, протриматися ще місяць-два, згадати мету переїзду, переваги, позитивні моменти, шлях, що вже пройдено, зусилля, які вже докладено і просто ще раз повторити собі, що ти це зможеш. БО! До всього треба/можна звикнути. All you need is time!
Не хочу хвалитися, але ми не соромимося того, що ми українці. Спокійно говоримо нашою мовою в транспорті, в магазинах, на вулиці... Це нормально. Українська мова - це мова наших емоцій. Я не зможу спілкуватися з сином та чоловіком ані польською, ані англійською. Хіба жартома) Тому говорю українською, іноді навіть голосно. Переважно поляки мені ще й допомагають відволікати дитину, наприклад, від нудної їзди в автобусі - так я вивчила не одне польське слово (пісеньку, гру). Соромитися будемо в іншому житті. Треба бути собою. Ясна річ, можливо, обійматися із земляками у сусідній країні - це трохи занадто, але кинути добрий погляд чи розуміючу усмішку в адресу свого співвітчизника - нікому нічого не коштує!
Не буду приховувати, іноді доводиться сперечатися, відстоювати своє чи своїх, а також боротися із стереотипами і формувати нову, кращу, думку про наших співвітчизників за кордоном. Чим я власне дуже часто і займаюся.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter