, який відкрили буквально на днях. ВроцлАвія! Звучить гордо і велично! Здається, одна лише назва приречена на успіх. А поза тим, вдале місце розташування - кілька метрів біля залізничного та автобусного вокзалів - недалеко від центру, паркінг для автівок та пасажирських автобусів, чотиризіркова якість обслуговування, сучасна архітектура…. Хіба можна пройти повз? (̶З̶а̶п̶р̶о̶с̶т̶о̶!) Нізащо! Коли у місті, де ти живеш, відкривається щось нове, чому б не заглянути?!)
Тож, ми, як істинні місцеві майжеполяки і водночас вічні туристи, пішли на розвідку. Магазини ресторани, кав’ярнi, великий кінотеатр, ігрова кімната для дітей, фітнес - все це, будемо відверті, нас мало цікавило, бо аналогічну картинку можна було побачити й у інших торгових центрах. Жодних списків щодо покупок, нереальних очікувань чи планів ми не мали також. Якщо чесно, нами керувала елементарна цікавість. А, якщо ще чесніше, непереборне бажання купити додому улюблене морозиво - ми наразі ще не навчилися йому (цьому бажанню) протистояти. Іншими словами: хліба та видовища!
Отже, ВроцлАвія. В’їзд на паркінг.
“Привіт, момент, коли до тебе повільно підкрадається розуміння того, що ти застряг в заторі при в’їзді на паркінг, а дороги назад немає, бо спереду та ззаду такі ж щасливчики, як і ти, чекають у колейці з надією вже навіть не запаркувати авто (грець з ним, тим торговим центром!), а хоча б втекти геть із цього задушливого загазованого підземелля.
30 хвилин тривали довше, ніж зазвичай, бо час завжди тягнеться вічність, коли не знаєш чого чекати. Втім, не пройшло і години, як авто ми запаркували. Ху-х. Не все так погано, подумали, переглянувшись, і пішли на розвідку. Пробираючись поміж натовпом, який в той день у торговому центрі був чималим (здавалося, туди пішли всі!), ми знайшли локацію з нашим морозивом, купили і, довго не думаючи, рушили до машини, щоб якнайшвидше вибратися з тієї пастки. На все про все пішло хвилин двадцять - оперативно! Та хто б міг подумати, що саме на цьому етапі нашої “подорожі” почнеться найцікавіше.
Хай еґейн!
Паркінг побудований таким чином, що до виїзду веде одна головна дорога, до якої зліва в кількох місцях “вливаються” інші. Парковка настільки переповнена, що вся ота головна, яка веде до спіралеподібного виїзду назовні, натиснута машинами від початку до кінця. Тих, що зліва, теж чимало. Їх, ясна річ, ніхто не хоче пропускати і, зрештою, не мусить, бо вони зліва. АЛЕ! Якщо ніхто не дасть їм дорогу, вони стоятимуть там до ночі. А виїхати хочуть всі.
Водії нервують, сигналять, підрізають, тиснуться, виходять з машини, сваряться, копають колеса (свої) і, скажімо м'яко, говорять погані слова)) Додам, що для тих, хто зглянувся над бідолахами (тими, що зліва) і вирішив впустити когось перед собою на головну дорогу, час очікування в корку затягується щонайменше на 15-20 хвилин. Немало! Враховуючи те, що більшість вже провели добру годину, а то й дві свого вихідного дня у цій надзвичайно “романтичній” обстановці. Зауважу, що потрапивши на головну, ваша ситуація не надто покращиться, бо там автомобілі рухаються зі швидкістю равлика, оскільки на спіралеподібному виїзді теж затор. Але шансів буде більше.
Ми сіли в машину і якимось чином потрапили в чергу до тих авто, які чекають на виїзд зліва. Десь за півгодини з нашої черги прорвалася вперед всього одна машина - ми під’їхали на два метри вперед і навіть трохи повеселіли, хоча перед нами ще було зо три автівки. Фразу: “краще б ми сюди не їхали” у нашому авто повторив кожен по декілька разів - не полегшало. Потім я, як справжня жінка, почала шукати винних і згадувати, чия то була ідея - безрезультатно, їхати по морозиво хотіли всі. Тож, ми з чоловіком вирішили змиритися і почали співати українські народні пісні на два голоси! (Ми з моїми батьками так часто робили в дитинстві, коли в дорозі починали нудитися, щоправда тоді на місці ніхто не стояв. Але яка різниця?) Спочатку сумні, романтичні, потім нас потягнуло на: “ой, на горі женці жнуть” і “чорна хмара наступає”. Не обійшлося без Черемшини (чоловік з Вашківців!) і Червоної рути! Один із дядьків на головній помітив наші веселощі і нашого маленького Святика, який щедро дарував усім водіям та пасажирам повітряні поцілунки через вікно. Пан розуміюче кивнув, аби ми проїжджали перед ним, як тільки затор на головній дорозі парковки просунеться на пару метрів. Ми дочекалися цієї нагоди і подякували задніми фарами та повітряними поцілунками вже від нас, дорослих! Після чого Гріша сказав, що під’їхавши до наступного повороту ліворуч, ми теж пропустимо один із автомобілів. Так і зробили.
Коли вибралися назовні, повідчиняли вікна в машині і вдихали свіже повітря. Їхали і тішилися, що ми нарешті на волі. Ми розуміли, що такий ажіотаж на паркінгу був викликаний тим, що то були лише перші дні роботи ВроцлАвії. Але навіть тепер, коли проїжджаємо повз, щоразу жартома кажемо, що більше туди ні ногою!
Мораль
(бо знаємо: все, що з нами трапляється, має чогось навчити)
Бути людиною за звичних обставин - дуже легко. Робити добро, коли в самого все є - простіше простого. Але як бути, коли потрібно робити вибір: на свою користь чи на користь інших?
Після важкого робочого дня поступитися сидячим місцем у маршрутці чи допомогти тому, хто одного разу зробив тобі боляче або не відвертатись від людини тоді, коли відвернулись майже всі, бути багатим і давати гроші на благодійність, ділитися останнім шматком пирога чи навіть віддавати весь пиріг… Таких прикладів - безліч. Іноді вони торкаються надзвичайно глобальних і глибоких тем, іноді - дріб’язкові й не варті уваги. Проте всі вони визначають наш рівень вихованості, щедрості та людяності. А, якщо скупитися на добрі вчинки і думати лише про себе, бо своя сорочка ближче до тіла, можна не виїхати із “затору”.
Інші матеріали Ірини:
Підводні камені еміграції або “хіба хтось казав тобі, що буде легко”?
Зручності в пересуванні містом: розкіш чи норма?
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter