Привіт, сьогодні Всесвітній день раку. І нам з вами є про що поговорити!
На фото праворуч – Настя, 2020 рік, Копенгаген.
На фото зліва – теж Настя, межа 2000 і 2001 року, кардіоонкогематологічне відділення дитячої лікарні в Чернівцях, палата №11.
Між цими двома фото – майже 20 років насиченого життя, якого могло б не бути...
У жовтні 2000 року, невдовзі після мого четвертого дня народження, посеред ночі мені раптом стало погано. Швидка. Лікарня.
Діагноз встановили не одразу: мене перекидали з лікарні в лікарню, з відділення у відділення, аж доки п'ятий діагноз не підтвердився.
Гостра лімфобластна лейкемія. Або просто рак крові.
Мої батьки зіштовхнулися з жорсткою реальністю. Лікар від Бога Михайло Гнатюк додав: "Хочете плакати – плачте в туалеті. Але дитина не має цього бачити". І вони це зробили.
Я мало що пам'ятаю.
Пригадую, що мій перший катетер був зеленим із дуже великою голкою, і коли його вставляли у вену мені чотирирічній, було дуже боляче. (Кольором маркувався розмір, зелені завжди були найбільшими). Згодом я звикла і навіть не "пікала", коли ставили системи, брали кров з пальця чи вени. Мене навіть ставили у приклад старшим дітям-пацієнтам, бо я не боялася аналізів, і коли був вибір, зголошувалася бути першою.
До речі, про аналізи. Кров з пальця брали регулярно, і я розпитала доброго дядю Петю про те, які пальці годяться для цього дійства. Безіменні та середні. "Ну, середні так середні", – подумала маленька я, і відтоді завжди простягала йому затиснуті кулачки з відстовбурченими середніми пальцями, не здогадуючись, що в цього жесту є й інші значення. Такий собі перший несвідомий "Fuck рак".
У палаті №11, а згодом і в інших, де я встигла побувати за час лікування, постійно було багато повітряних кульок. Ними були обклеєні стіни, засипана підлога. Такий маленький притулок вічного свята в онкологічному відділенні виник тому, що в мене на фоні лікування виникли проблеми з дихальними шляхами. Відмовлятися від лікування не можна було у жодному разі, тож я дула кульки. Чи знала я про істинні причини? Та ні. Просто мені подобалося їх дути.
Моя хвороба не відклалася у пам'яті якоюсь трагічною історією. І в цьому повністю заслуга моїх батьків та мого лікаря, Михайла Георгійовича.
Це була прекрасна дитяча пригода, де мама завжди була поруч на сусідньому ліжку в палаті, а тато приходив у гості і приносив домашню яєшню в пластикових коробочках від маргарину Veto (це був початок 2000-х, пам'ятаєте?)
Це була пригода, де чотирирічна я від нудьги дула кульки, складала пазли, запійно читала 300-сторінкові книжки, а пізніше навіть дірвалася до Гаррі Поттера.
Це була пригода, де мені (вже не пам'ятаю з яких причин) потрібно було їсти червону та чорну ікру, а я крутила носом і казала, що несмачно і я таке не буду.
Це була пригода, де мама присипляла мене "гіпнозом" за допомогою фонендоскопа.
Це була пригода, де медсестри співали зі мною "Девочки бывают разные" (початок 2000-х, а мені чотири роки, лише це мене виправдовує), а м'яку іграшку, чи то бичка, чи то ослика, я назвала Мішею на честь свого найкращого друга – Михайла Георгійовича.
Після пункцій спинного мозку я літачком на руках лікаря "летіла" до палати, а похід з Михайлом Георгійовичем на поверх вище перетворювався на справжню шпигунську місію.
Сьогодні я здорова.
Так, мені не можна робити щеплення, багато засмагати, а якщо я захочу завагітніти і народити – доведеться їхати за довідкою-дозволом до моєї колишньої лікарні.
Але ця пригода 20-річної давнини подарувала мені – мене.
Це класні стосунки з батьками, з якими ми назавжди стали найближчими людьми.
Це читання книжок, без якого я вже не можу.
Це пісні – бо в коридорах онкогематології було надто тихо.
Це перші вірші і ще купа всього, що створило мене.
Минуло 20 років:
- я закінчила школу із золотою медаллю і вступила на бюджет до КНУ
- упродовж року отримувала стипендію президента України
- закінчила університет із червоним дипломом
- відвідала (здебільшого власними силами) 13 країн
- почала бігати і вже пробігла свій перший півмарафон (людина, в якої в школі всі 11 років було звільнення від фіз-ри!)
Життя дивовижне. Але в цей день – у Всесвітній день боротьби проти раку – хочу сказати вам усім лише одне:
РАК, бляха-муха, ВИЛІКОВНИЙ!
Це не вирок. Це боротьба, і це боротьба спільна. Але він – не вирок!
Анастасія РУССУ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter