Ще кілька років тому, я сиділа у студентській бібліотеці і писала реферат на 10 сторінок від руки. Ще кілька років тому, я не знала, що таке ґуґл і обкладалася стосами книг, аби добре підготуватися до іспиту. Ще кілька років тому, я їздила в автобусах і поїздах, слухаючи улюблені пісні на позиченому в друга плеєрі і гадки не мала, що згодом можна буде світитись онлайн навіть далеко за межами вай-фай роутера. Ще кілька років тому, трохи більше, ніж у попередніх реченнях, я нервово чекала дві-три хвилини, аби прочитали повідомлення у соцмережі, поки завантажувалася сторінка через домашній Інтернет, підключення до якого видавало такі кумедні скрипучі звуки, пам’ятаєте?! А швидкість його була така, що одна пісня могла завантажуватися цілу ніч - зате вранці ти мав нову композицію до безперервного прослуховування на повторі.
Ще кілька років тому, я перевіряла електронну пошту та гортала стрічку в Фейсбуку раз на тиждень в Інтернет-клубі. Здається, 30 хвилин такого задоволення тоді коштувала 5 гривень. Сьогодні ж можна безперервно переписуватись у чатах, миттєво знаходити потрібну інформацію і постійно бути онлайн, а тривалість користування Інтернетом вже давно не вимірюється хвилинами. Звісно, одні плюси: прорив вперед, оперативність, зручність, доступність… Набагато краще сидіти вдома на дивані, попивати смузі і читати книгу чи лекцію на ноутбуці, аніж виходити з приміщення бібліотеки пізно ввечері разом із її працівниками… Хоча справа тут не у бібліотеці))
Я завжди кайфую, коли мені випадає нагода поспілкуватися із розумними людьми, досвідченими, успішними, креативними, а ще старшими за мене щонайменше на 10 років. У них не голова, а космос. Там все: визначення, дати, цитати, ноти, правила, винятки, закони, рецепти, вірші, казки, столиці, свята… Вони вміють говорити про складні речі простими словами, вони вміють пояснювати по декілька разів, вони вміють вчити, вони, як енциклопедія. Говориш з ними і намагаєшся запам’ятати кожне слово, перейняти стиль поведінки, легкість, невимушеність, безпосередність, мудрість. А ми будемо такими?
Так, ми можемо все заґуґлити, але не маємо всього в голові. Ми і не прагнемо мати, бо є велика всесвітня Голова, до якої весь час маємо доступ. Так? Іноді здається, що цінність становить вже не сама людина, як джерело знань чи досвіду, а її вміння шукати і знаходити потрібну інформацію, розумно розподіляти час, а ще кмітливість і неземна працьовитість. “Досвідчений користувач ПК” - вже не модно писати в резюме, оскільки навіть наші бабусі вміють створювати пости у фейсбуці і поширювати статті своїх друзів. Фрази: “Швидко вчуся”, “постійно в курсі новинок науково-технічного прогресу” чи “щодня стараюся дізнаватися щось нове” можуть справити набагато більше враження. І це круто.
Але повернемося до Всесвітньої павутини. Вам не здається, що “завдяки” їй ми стали менше користуватися нашою пам’яттю, перестали покладатися на неї, розвивати її?! Ми пишемо нагадування на телефоні і він, як вірний слуга, сповіщає нам про наступну справу, термінову чи не дуже. З днями народженнями друзів та рідних - аналогічна ситуація: почули і забули, бо Фейсбук і так про все повідомить, навіть заздалегідь. Ми знайомимося з людьми і не запам’ятовуємо їхніх імен, бо потім, за потреби, легко знайдемо їх по якихось загальновідомих даних у друзях своїх друзів. Ми не читаємо так багато, як раніше і не прагнемо накопичувати свої знання, бо все і так є в Інтернеті. Все. В будь-яку секунду дня чи ночі ми перекладемо слово з китайської на іспанську і дізнаємося визначення складного терміну з макрофізики, підготуємося до співбесіди, почитаємо відгук про кухонний комбайн, інструкцію до медичного препарату і знайдемо “100 питань, які можна поставити дівчині на першому побаченні, якщо теми для розмов раптом завершилися”... Так, це дуже зручно. І, схоже, здійснилася мрія всього людства стосовно того, щоб мати карту пам’яті на кілька гіг у своїй голові. Щоправда, не буквально, оскільки доступ до цієї карти ми маємо виключно через Інтернет і якийсь модний девайс.
Разом з тим, ми припинили знайомитися на вулиці, в автобусі, спортзалі, довгій черзі. Якщо нас зацікавила людина, ми швидше за все розпитуємо інформацією про неї не у сусідів чи знайомих, а в Ґуґля, правда? Спостерігаємо, вивчаємо, переглядаємо фото, улюблені місця, аналізуємо звички і спосіб життя. І в більшості випадків робимо це таємно. Анонімно. Кожен із нас - мінідетектив))) Навіть журналістом-аматором може спробувати хто-завгодно: свій ютуб канал, цікава тема, влог - один, другий, десятий, 50 тисяч підписників - і ви знаменитість.
Інтернет забирає у нас реальне життя. Ми стаємо знаменитими там, а не тут. Ми турбуємося про свій вигляд там, а не тут. Нас це затягує. Нам це подобається...
Ми швидше відмовимося від зустрічі вживу, аніж від того, щоб зайвий раз погортати стрічку чи зробити “креативне” фото щойноприготовленої вечері і мерщій запостити його в тій же стрічці, яку зараз гортають сотні, тисячі таких же “блогерів”, як ми.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter