Насильство починається там, де закінчується думка про бажання і прагнення іншого. Там, де мої інтереси важливіші, де не має значення чого хочеш ти. Насильство – це не лише фізична дія, доволі травматичним є моральне знущання над іншим.
Сьогодні я хочу поговорити про сімейне насильство. Про що думає батько або мати, які вторгаються в простір дитини? Прикриваючись ідеями про її безпеку, насправді вони намагаються задовольнити свої егоїстичні бажання контролю, самоствердження, повної і беззаперечної підпорядкованості собі.
Нещодавно до мене за порадою звернулась дівчина, студентка університету. Плачучи вона розповіла, що батько в стані алкогольного сп’яніння намагався задушити матір. Я слухала її і бачила перед собою гарну, розумну дівчину, яка «паралізована» стосунками батьків. Вона шукала допомоги, не усвідомлюючи, що не в змозі вплинути на ситуацію, що її мати безсвідомо обрала цей шлях, а тепер скидає свій біль і свою безпорадність на власну дочку. Так буває, коли діти стають заручниками стосунків батьків, коли від них вимагають захисту і допомоги, перекидаючи відповідальність за свої вчинки на дитину. Про кого думає в той момент мати, коли розповідає дочці цю страшну правду життя? Звісно – про себе.
Чи задумуються в цей момент батьки, як з таким тягарем жити дитині далі? Як багато я чула історій про те, як дитина намагалась захистити маму під час бійки, як це маленьке, беззахисне створіння кидається на допомогу і закриває собою матір, або ховає маленького братика чи сестричку від розлюченого батька. Що відчуває трирічна дитина, коли мати переховується у сусідів, а вона в мокрому платті в двадцятиградусний мороз біжить від тата і сукенка стає мовби дерев’яна? Маючи такий травматичний досвід, виростаючи, хіба вона може бути щасливою? Вона знаходить такого самого агресора і терпітиме знущання все своє життя.
Іноді страх того, що скажуть інші, сильніший, ніж захищеність дитини. І тоді історії насильства замовчуються, постійно повторюються, замикаючи коло безпорадності і відчаю.
Нещодавно мати, звинувачуючи свою 21-річну дочку в неадекватній поведінці, з обуренням сказала мені: «Вона вимагає, щоб я стукала у двері, коли захожу до неї в кімнату!». Така мама сприймає свою дитину не іншою, окремою людиною, а своєю власністю.
Вторгнення в простір іншого також є насильством. Як ви думаєте, чого насправді хоче мати, телефонуючи своїй дочці кожні 30 хвилин під час прогулянки з подругами? Насправді захистити її чи контролювати? Відповідь зрозуміла.
Всі ці історії об’єднані однією характерною рисою – егоїзмом батьків і проявами різних форм насильства.
Сором, страх, відчуття безпорадності і беззахисності – це почуття, які притаманні жертві. У нашій країні за допомогою щодо насильницьких дій звертається лише близько 10% постраждалих.
Однак, ще більш вражаючими є уявлення про свою небезпеку. Так, згідно з даними Українського інституту соціальних досліджень, лише
- 27% жінок вважають проявом насильства образи,
- 32% - приниження,
- 49% - побої,
- 56% - зґвалтування.
Лише вдумайтесь в ці цифри! Вони означають, що більша частина жінок взагалі не розрізняють насильство і рахують таке ставлення нормою.
Хотілося б звернутись до всіх, хто потерпає від знущання рідних. Не бійтесь звернутись за допомогою. Приховуючи насильство, ви не даєте права на щастя ні собі, ні дітям. Сподівання, що все зміниться само собою, – марні, це – ілюзія. Для того, щоби щось змінилось, необхідно подолати страх і сором, взяти на себе відповідальність за прийняття рішення і перестати приховувати факти насильства.
Насправді є люди, які прийдуть на допомогу, необхідно тільки зробити перший крок. Дайте шанс своїм дітям на щастя.
Щасливих Вам родинних стосунків!
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter