Тема: проекти Благодійного фонду «Кращим бути»
Запрошені гості: Оксана Лелюк, співзасновниця Благодійного фонду та Юрій Халавка,один з переможців конкурсу проектів.
Ведуча: Людмила Григорчук
Людмила Григорчук: Трохи розкажіть для наших слухачів, що це за проекти благодійного фонду, яка мета конкурсу цих проектів?
Оксана Лелюк: Почнемо з передісторії. Фонд був заснований у 2017 році. На заснування цього благодійного фонду нас спонукало декілька факторів: спільна викладацька робота з Мариною Кирилюк та знайомство і співпраця з молодими креативним людьми, які прагнуть зробити щось корисне для свого міста. Після спілкування з молодою ініціативною молоддю, ми зрозуміли, що незважаючи на хороші ідеї та їхню жагу змінювати місто на краще, їм бракує досвіду саме для подання певних серйозних проектів, адже, задля того, щоб отримати грант, як мінімум, потрібно мати певний досвід, зареєстровану громадську організацію та вміти вести бухгалтерію. Ми ж хотіли створити таку платформу, яка б дала можливість кожному громадянину брати участь у розвитку свого міста, і ми це зробили. Починаючи з 2017 року нашим основним напрямком є «Краще місто», тобто наші проекти орієнтовані на розвиток міста у різних сферах. Рішення про затвердження проекту приймають підприємці, це проходить в два етапи: І етап - заповнення заяви відповідної форми, де є ряд важливих запитань: яка основна ідея проекту та що за планом потрібно зробити задля досягнення цілі; ІІ етап – захист проекту. Власне, керівник проекту повинен захистити свій проект на раді учасників. Для отримання допомоги ви повинні переконати своєю заявою комісію, що саме ваш ідея вартує уваги. Далі вже підприємці приймають рішення про ухвалу того чи іншого проекту. Станом на 2017 рік активними громадянами було подано 19 заяв, з яких було затверджено 3: туристичний хакатон, який ми вже реалізували в листопаді 2017 року, Мобілап (мобільна навчальна лабораторія нового покоління) та проект під назвою «Літературна теплиця». У 2018 році вже відбувся конкурс, і знову комісією було відібрано три найцікавіші проекти: документальний фільм «Мова», Велика Маленька книга та міський конкурс наукової роботи серед школярів і студентів «Політика СССР на Буковині в період з 1944 по 1950 роки».
Слухач: Власне мене цікавлять декілька моментів пов’язаних з вашим Благодійним фондом, а саме, чи має шанс вимушений переселенець з окупованих територій чи з зони АТО подати свій проект? Чи можуть політики пропонувати свої ідеї і чи не будуть вони затверджені лише завдяки їх посаді? А також, Ви не боїтеся, що політики можуть використовувати фонд задля свого піару?
Оксана Лелюк: будь-яка людина може подати свій проект, чи це переселенець, чи це корінний буковинець, головне, щоб він був направлений на розвиток міста.
Людмила Григорчук: Соціальна складова важлива?
Оксана Лелюк: Так, але ми не направлені на благодійність. Це має бути щось нове, що не дублює функції міської ради і не передбачає заробітної плати і дійсно відповідає критеріям і стратегічним напрямкам нашого фонду.
Людмила Григорчук: Політики подавали проекти?
Оксана Лелюк: Поки що такого не було, але навіть якщо б таке було, то очевидно учасники фонду відчули б це. Там чітко розумієш, що несе цей проект. Коли починаєш спілкуватися з керівником проекту, то розумієш, чи це щиро. Поки що всі проекти, які подавалися, вони всі якісні, хороші і направлені на благородні цілі.
Людмила Григорчук: Ніхто не тиснув на журі?
Оксана Лелюк: Благодійний фонд - це громадська організація. Ніхто з учасників не зобов’язаний приймати те чи інше рішення. Це люди знані. Ніхто на них не тисне. Тиск не передбачає отримання гранту.
Людмила Григорчук: Пане Юрію, як ви зуміли переконати у тому, що ваш проект має виграти? Це піар для вас?
Юрій Халавка: Я вважаю, що це спроба піарити хімію, а не мене. Коли ми готували цей проект,то над ним працювало багато людей, студенти також. Я мав досвід науковий грантовий, це для мене не нове, але нам вдалося об’єднати людей, зацікавлених у результаті. Це не просто цікаві досліди з хімії, це такі серйозні речі, які поки що школа не може забезпечити. Ні в організаційному пані, ні в матеріальному. Бо є такі речі у Мобілапі, які є дорогі. Мобілап – це скорочена назва мобільної лабораторії, навчальної лабораторії. Що ми хотіли зробити: як у Європі, там дають дітям можливість побачити експерименти, і вони розуміють, що хімія не наука про речовини, а що це серйозні наукові речі. Це подібне до Малої академії, коли діти готують наукову роботу, вони готуються до цього. У розвинутих країнах це роблять у школах звичайних. Ми хотіли це зробити у Чернівцях. Щоб діти, які зацікавлені, могли б спробувати познайомитися з хімією саме так, через лабораторію. Обладнати один кабінет – це не так добре, як мобільна лабораторія, бо така буде замкнена аудиторія, а так ми мріємо охопити більше дітей, показувати їм цікаві досліди, експерименти і показати смак знання хімії. Ми зібралися, подумали, як би ми могли цього досягти і вирішили, що краще зробити так, щоб діти самі могли спробувати це все зробити самим. Ми хочемо показати ті речі, яких немає у шкільній програмі, але пов’язані з програмою і з світоглядом. От ми приходимо у ліцей, де займаються діти спортом і ми показуємо, як визначають допінг у крові, наприклад. Ці речі, які достатньо серйозні, а діти бачать в більшості як абстрактні пояснення, а так вони розуміють, що це можна робити на практиці. Взяти апарат і визначити вміст жиру у молоці, чи порівняти наскільки в тебе телефон гарно відображає кольори або чим світло у лампочки в телефоні відрізняється від світла, який відображає екран телефона. Це все можна зробити і у нашому проекті. Ми купили поки один прилад, два прилади ми беремо з університету, щоб можна було залучити більше людей. Ми проходили апробацію, вивчали ці речі, але зараз ми бачимо, що ми можемо для 25 чоловік за один урок, 45 хвилин, зробити якісне, повноцінне заняття, що діти щось зможуть запам’ятати, зрозуміти. Ми побачили, що діти чітко роблять, всі розуміють, що вони роблять. Результати ми порівнювали, то точність визначення виходила навіть на 100%, навіть ми здивувалися. Тобто такі серйозні речі діти можуть охопити навіть без попередньої додаткової підготовки. І цей потенціал у школах наших є.
Людмила Григорчук: Навіщо вам це все?
Юрій Халавка: Щоб отримати доктора наук, не можна взяти одну дитину, працювати з нею 15 років, вона закінчить університет, аспірантуру, захистить кандидатську, не вийде так, бо життя непередбачуване. Всяке може трапитися, дитині може щось інше сподобатися. Навчання – це імовірнісний процес. Чим більше дітей ви захопите у шкільному віці, тим більше шансів отримати толкового колегу. Мені самому не відразу сподобалася саме хімія, починав я з ботаніки. Захоплення дітей у школі дозволяє отримувати хороші результати як у випускників у школі, так і у фахівців у майбутньому. Добре це робити зараз, бо шкільні програми стали фрагментарними, а ефект той, який би вони мали забезпечувати, не дають. У нас вважають, що ніби діти за два роки вивчення хімії можуть вибрати вже цей профіль для свого майбутнього, ніби все про хімію вже знають і можуть вибирати. Насправді рідко так є. Я сам визначився аж десь у 10-11 класі, перед випуском у школі вирішив, що я хочу стати хіміком. Діти у 8-9-му класі ще хитаються, їм треба допомогти, показати, з чим вони потім працюватимуть. Також ми просто розвиваємо дітей. Люди освічені мають більшу ефективність у житті, більш тверезо сприймають заяви політиків, випадків впливу до них. Вони значно стійкіші, роблять свідоміший вибір. Місту це потрібно. Колись, згадайте бургомістів, вони були вченими, мали серйозну освіту. Тому треба показувати серйозні речі, у хімії, фізиці чи математиці, це все сприймається краще у підлітковому віці.
Оксана Лелюк: Обрання проектів було дуже цікавим процесом, але й складним. Тому що комусь все таки треба сказати ні. Але не зовсім ні, бо ми на етапі створення сайту фонду кращим бути, де проекти, які не виграли, вони не програли, ми створюємо сайт, де всі люди, хто хоче, може проголосувати своїми коштами за цей проект. Якщо цей проект не відібрали, то це не означає, що він поганий. Якщо проект не набирає відповідної суми коштів, то гроші повертаються людям. Така можливість незабаром буде. Величезне задоволення слухати цих людей, всі вірять у важливість створення чогось нового у місті. І людина, яка зробила хоч щось для свого міста, чи це фестиваль провести, чи книгу видати, чи фільм зняти, як конкурс міський організувати, це все люди, які вже щось вклали у Чернівці, вони вже зрозуміли, що мають причетність до Чернівців. Це дуже важливо. Бо спілкуючись з студентами, розумію, що втрачається віра у молодих людей, що вони можуть щось зробити для свого міста. Що ти маєш сенс у своєму житті. Що ти можеш вплинути на якісь процеси. Такі проекти мотивують людей, стимулюють людей і дають упевненість у тому, що ти щось можеш зробити для міста.
Людмила Григорчук: Як мотивуєте ви підприємців, які вкладають гроші?
Оксана Лелюк: Це ті люди, з якими ми вже спілкувалися і щодо інших проектів, всі ми цих людей добре знаєте: це Роман Клічук, Василь Зазуляк, Володимир Мороз, Юрій Пислар, Оксана Філіпова, Руслан Гуменний, Марина Кирилюк, Сергій Гринюк був з нами на першому етапі. Це люди, які залишаються активними, підтримують громадські проекти. І нам не довелося їх довго переконувати.
Слухач: незабаром 8 і 9 травня, актуальним є підтримка ветеранів, у них у багатьох немає родичів, нема коли доглядати за могилками, пам’ятниками. Наскільки є заявки, зацікавленість у таких проектах, щоб зібрати команду, хто б допомагав ветеранам.
Оксана Лелюк: Процедура незмінна, якщо такі охочі будуть, то такий проект точно розглянуть. Якщо слухач хоче зареєструвати такий проект, то долучайтесь, звертайтесь до мене особисто, або шукайте нашу сторінку у Фейсбуці: Кращим бути. Там є пошта електронна, на яку треба надсилати заявку. Наступний крок – це розгляд на засіданні ради фонду.
Людмила Григорчук: До нас телефоном долучається ще одна переможниця проектів фонду «Кращим бути», це Леся Воронюк, розкажи, що це за проект, і коли він буде реалізований.
Леся Воронюк: Після успіху фільму про вишиті сорочки «Спадок нації», ми вирішили продовжити роботу у документалістиці. Тому що такі фільми зараз ніхто не знімає. Ми поставили перед собою завдання знімати актуальні документалки про українську культуру і етнографію. На це попит є. Ми подали ідею зняти фільм про українську мову, русифікацію. Вже є остаточна назва фільму, це «Соловей співає». Є такий народний вислів, що соловей співає, доки голос має. Це перегукується з ідеєю фільму. Нація, народ, держава існує, поки має свою мову. Здавалося б, що ця тема вже збита, переговорена, але насправді, завжди тему мови спрямовують у емоційне, політичне русло. А ми копнемо і покажемо, що питання української мови і русифікації, і зросійщення, - це питання історії, документів, фактів. Спростуємо багато міфів, які нам намагаються нав’язати. Ми вже почали зйомки. Маємо матеріали з Луганщини.
Людмила Григорчук: Будете долучати декілька регіонів України?
Леся Воронюк: Фільм стосуватиметься всієї України і, звісно, про Чернівці також йтиметься. Ми використовуємо не регіональний підхід, а історичний. Що відбувалося, те ми й покажемо, розкажемо. Я дуже сподіваюся, що це фільм буде цікавим. В першу чергу зацікавить російськомовних людей, які живуть в Україні сьогодні і змусить їх замислитися, може не все так, як їм здається. Наприклад, те, що ми з Луганщини привезли, це про русифікацію. Як переписували українські прізвища. Була сім’я Каплунів, тато Каплун, а в Радянській армії їх переписали на Каплунових, тато став Каплунов. Потім ще плюс система університету, школи, пропаганди, створювалися такі радянські люди, танки, радянські чєловєкі. Вони потім в незалежній Україні залишилися такими ж. Вважають себе російськими людьми, хоч вони просто зросійщені.
Людмила Григорчук: Вдасться цей фільм завершити до кінця цього року?
Леся Воронюк: Я думаю, що до кінця 2018 року , якщо все буде добре, то ми закінчимо зі зйомками, а прем’єра буде на початку 2019 року. Дуже багато матеріалу, ми поставили перед собою багато цілей.
Леся Воронюк: Цього року ми маємо подарунок для Чернівців до Дня вишиванки, ми його реалізовуємо з Романом Клічуком і Володимиром Морозом. Малюємо прекрасний мурал дівчини у вишитій сорочці. Такого ще не було на Буковині. Я сподіваюся, що цей проект сподобається і чернівчанам, і туристам. Якщо так і буде, то ми плануємо зробити таких 11 муралів, бо є 11 районів в Чернівецькій області і треба всі вишиванки, кожного району зафіксувати і показати всім.
Оксана Лелюк: Насправді пані Леся була дуже переконлива і презентуючи проект свій, вона використовувала ті роботи, які вже зроблені. Це все викликало у нас сльози, те відео було вражаюче, яке вона показувала. Коли засідала рада, то перший проект, який був підтриманий, то це саме цей проект. Сумнівів щодо нього ні в кого не виникало.
Слухач: дуже радий за ідею Юрія. Чи є можливість імплементувати такі проекти на базі ЧНУ?
Юрій Халавка: Насправді ЧНУ дуже допомагає. Пілотні речі ми робили у нас. Є колишні випускники, які викладають хімію у районах, вони також хочуть привезти дітей на такі заняття. Нам було цікаво, що на учительській конференції нещодавно одній, мені сказали, що за нами слідкують з інших областей України. Ми маємо сайт Мобілаб. І будь-хто в Україні може зайти до нас на сайт, подивитися, як ми це робимо і вчителі хімії також почали пробувати у себе щось таке робити. Ми також були на зимовій сесії у Краматорську. Показували, як це працює. Нас дуже хвалили, що бізнесмени місцеві підтримують такі проекти, які стосуються вивчення хімії. Нам теж було дуже цікаво, що багато людей стежить за цим проектом. Навіть не з Чернівців. Людям цікаво, як воно піде, як воно буде. Запозичують у нас інші міста. Багато хто не вірить, що можна на це знайти гроші. У нас в результаті цього проекту, написана велика заявка на європейське фінансування про переосмислення хімічної освіти взагалі в Україні.
Людмила Григорчук: Ви бачите розвиток цієї справи?
Юрій Халавка: Так, ми не хочемо, щоб він зупинився через календарний рік, залучаємо студентів, які можуть підхопити, щоб вони також могли проводити такі лабораторні роботи дітям. Ми порахували, що вже десь 350 дітей охопили своїми заходами. Це повноцінна школа невеличка. Дай Бог, воно буде рухатися далі. Ми пробуємо шукати гранти, беремо участь у різних конкурсах проектів. Робити разово немає смислу. Освіта – це така тема, яку не можна робити разово. Ми шукаємо можливості розробляти щось нове, показувати щось нове, шукаємо ідеї різні, десь пов’язуємо навіть з біологією.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter