Запрошені гості: фотографи, фотожурналісти Василь Салига та Ігор Константинюк
Ведучий: Максим Козменко
Максим Козменко: Чим для вас є фотографія, я питати не буду, але спитаю, чим фотографія є для людей сьогодні? Яку цінність вона має і чи має її взагалі?
Ігор Константинюк: Думаю, що фотографію в наш час є фундаментальною річчю. Навколо неї крутиться все. Будь-яка суспільна, соціальна, сучасна людина, яка користується сучасними технологіями, сама фотографує, гортає, розпощує фотографії. Кожного з нас фотографія оточує щодня і якось потрібно давати раду з цим. Багато можна говорити про фотографію, наскільки вона вийшла з кола професійних фотографів, які могли собі дозволити фотографувати на техніку, недоступну для інших. Тепер все інакше. Сьогодні навіть той, хто скаже: «Я не фотографую», буде відрізнятися від інших. Хто з нас сьогодні не фотографує.
Максим Козменко: Це більше так в рамках масового використання. Цікаво, чи користувачі соцмереж відчувають цінність фотографії?
Ігор Константинюк: Ми завжди відчуваємо цінність, коли вона зникає. Все хороше, що в нас є, той достаток, це все сприймається як частина нашого повноцінного життя. мабуть, якби ми опинилися в якійсь країні з диктатурою, де б забороняли фотографувати, ми би тоді задумалися, наскільки для нас цінна чи важлива фотографія. А зараз фотографія – це частина нашого побуту. Це буденність, це хліб. Щодня ми їмо хліб і щодня ми постимо фотки. І це не є погано.
Василь Салига: Слухаю, що каже Ігор. І маю продовження. Можна вважати, що фотографія – це підсумки. з одного боку, це частина нашого життя, з іншого – це якась така розвага вже. І це частина глобального медіа, яка сприймається як елементарність, як річ, яка просто є. Якщо ж подивитися на історію виникнення самої фотографії, то певною мірою можна стверджувати, що фотографія була спостерігачем змін, так само і підштовхувала до тих змін. Навіть створення фотографія було придумано людиною для розширення свого бізнесу. Натомість фотографія сама розвинулась і вона допомагала розвитку інтелектуальному і технічному.
Максим Козменко: Василю, ти погоджуєшся з Ігоревою тезою, що реальну цінність фотографії ми зможемо відчути, якщо у нас її забрати?
Василь Салига: Взагалі забрати таку кількість картинок неможливо. Я погоджуюсь з тим, що фотографія стала доступнішою і простішою. Якщо говорити про минуле, то колись існували плівки, до них пластини. Це було щось сакральне, це робота вибраних людей. І було досить складним. Сьогодні створити картинку достатньо, натиснувши на кнопку. Навіть не знаючи, що таке діафрагма, витримка, композиція, для чого вона взагалі існує. А інстаграм дає можливість ще й накласти фільтр і все, ти вже зірка.
Слухач: Мене цікавить напрям соціального фоторепортажу, де піднімається питання життя на вулицях тощо. Питання «червоної лінії», тобто про етичність фотографії. Розумію, що коли знімають безхатьків, п’яниць на вулицях, на лавках в місті, але коли їх знімають взимку, в мороз, коли вони можуть замерзнути, то це мабуть не дуже етично. Про психіатричну лікарню. Звичайно, якщо фотографії змінять справи на краще, то це добре. Але також є питання етичності. Як саме ви це зображуєте? Чи дійсно ви намагаєтеся змінити щось для життя таких людей? І чи не краще повернути витверезники, як колись було?
Василь Салига: Розумію, це питання до мене. Взагалі витверезники як такі, не знаю, чи колись повернуться. Але поспілкувавшись з медичними працівниками, то знаю, що протягом дня буває більше двадцяти викликів в подібних ситуаціях. І вони зобов’язані їх забрати, як мінімум оглянути стан і допомогти. Питання етики, знаєте,в кожного з нас є речі, які дивують і які обурюють. Якщо походити вулицями нашого міста протягом місяця й поспостерігати, то можна побачити багато таких людей вулиць. І є серед них такі, хто опинився там за різних обставин. П’яниці – це окрема тема. Складно говорити про якісь питання етики. От фотографувати – це не етично, а бути в такому стані на вулиці – це етично. Сфотографував фотограф – це побачили 50 людей в соцмережі. А повз цю людину протягом дня проходить значно більше людей.
Ігор Константинюк: Я хотів би додати, що коли говоримо про питання етичності, це складне питання. Не варто говорити про фотографів, фоторепортерів, операторів, журналістів окремо, бо це одна тема. Є журналісти, які йдуть на завдання під прикриттям і пишуть такі матеріали про неблагополучне середовище. В будь-якому випадку потрібно виконувати професійно свою роботу, а вже далі дивитися. Як на мене, коли відбуваються якісь події, коли потрібно терміново втрутитися, врятувати людину, це звісно одна річ. А коли ми бачимо постійно на вулицях безхатченків, це інша. Набагато важливішим для фотографів, журналістів є підняття цих питань. І для суспільства, для влади теж, щоб виявити їх комплексно і вирішити не лише проблему однієї людини, але багатьох. Вирішити комплекс проблем. У нас в місті багато людей, які займаються допомогою неблагополучним людям. Але ми розуміємо, що цього недостатньо. Потрібно спонукати як мінімум владу, щоби вирішувати все організованіше.
Слухач: Дякую вашим гостям за їхню роботу. Чи співпрацюєте з українськими колегами? В інших містах вони добиваються створення певних реабілітаційних центрів. Звичайно, під наглядом держави. Як вважаєте, чи змогло б це вирішити частково питання? Ви і ваші колеги мали доступ до психіатричної лікарні, а це закритий об’єкт. А чи маєте ви доступ до інших спеціалізованих об’єктів, тих же колоній, зокрема, в Сокирянах? Чи плануєте, до прикладу, взимку зняти репортаж про «Турботу», яка допомагає тим же безхатченкам? Можливо це допомогло б вирішити частину якихось проблем. І люди не замерзали б насмерть.
Максим Козменко: Якраз продовження нашого питання етики і чим фотографія може допомогти. Було згадано про колег з інших міст. Олександр Чекменьов, який не просто фотографує безхатьків, але й бере активну участь у допомозі їм, соціалізує, як ми вважаємо, асоціальних елементів. Чи можна у нас проводити подібні програми з реабілітації?
Василь Салига: Почнемо про лікарню. Думаю, що ті, хто спостерігали за цією ситуацією, мають питання. перший захід спроби познімати лікарню був ще в 15 році. Мені тоді показали всю лікарню. На той момент головний лікар дозволила мені це побачити, окрім того вона хоче ще й змін. Такі склалися у нас в країні обставини, що психіатрична лікарня, на мій погляд, є продовження радянської звички просто ізолювати людину. Лікарня обмежена правилами цілої системи. Звідси й виникла історія про «Дзеркало байдужості». На мій особистий погляд, стан будь-якої лікарні в країні є віддзеркаленням стану суспільства. Чим у нас гірші умови в будь-якій лікарні, тим гіршим суспільством ми є. Тим менше у нас небайдужого.
Максим Козменко: Було зачеплено питання щодо зйомок в інших режимних об’єктах. Колонії зокрема. Якщо в будь-якому медичному закладі потрібно мати дозвіл, то в колонії це взагалі окрема історія.
Василь Салига: Я був колись у Чернівецькому тоді ще СІЗО і теж з дозволу керівництва. Можу сказати, що там в ув’язнених набагато кращі умови, ніж у дітей до ремонту в психіатричній лікарні. І так само люди, які перебувають у тимчасово ізольованому просторі, ніж люди в лікарнях.
Максим Козменко: Далі питання буде формулюватися про цінність і важливість фотографії. Ми працюємо у фотожурналістиці, яка витягує з прихованих якихось сторін життя моменти. І показує їх, відкриває очі людям. Наскільки важливі такі фотографії і який резонанс вони можуть викликати?
Ігор Константинюк: Ось тут постійно звучить така думка, що існує окремо фотожурналістика. Але це та сама журналістика. Раніше не було таких технічних засобів і писали більше текстів, людям звичніше було писати. Зараз є можливість фотографією достукатись. Але суть професії не змінюється від цього, просто інші засоби з’явилися. Тому ті самі фотографи – вони журналісти. А журналісти можуть у звичному режимі приходити в такі заклади й робити матеріали. Інше питання, наскільки це цікаво редакторам наших ЗМІ й читачам.
Максим Козменко: От саме про момент зацікавлення людей. Знаємо, що найкраще сприймається візуально. Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тобто текстівка супер, навіть художній роман можна написати з будь-якої події, але одна фотографія може повністю…
Ігор Константинюк: Ну фотографія привертає увагу, але тільки фотографією важко розкрити тему. Це можливо, але не в чернівецьких реаліях, де цей жанр взагалі атрофований. Тексти важливі.
Василь Салига: Дивись, Ігор, насправді фотографією як такою розкрити питання можливо. Інша справа, як донести ту фотографію до якомога більшої кількості людей. І тут саме постає питання ЗМІ. Взагалі професійна фотографія, не з точки зору вмінь і можливостей конкретного фотографа, а з позиції спеціальної людини, яка виконує функцію фотографування. Вона нівелюється, вона ховається в саму журналістику, бо все менше газети тримають власного фотографа. Їм достатньо будь-якого зображення, зробленого навіть телефоном від очевидця події. Фотограф просто фізично не може встигати бути всюди. Ми розвиваємося, наші засоби комунікації розвиваються, картинку в інтернеті знайти простіше. І ось тут постає інше питання. Ці картинки з інтернету може бути безкоштовна. Її взяли, використали і все. А фотографу потрібно заплатити.
Ігор Константинюк: Хочу трішки не погодитися з тобою. У нас прийшли інші часи, ніж коли редакція, яка має в своєму штаті окремого фотографа, це вже анахронізм. Я вважаю, що кожен журналіст повинен користуватися фотоапаратом, камерою, і робити це на досить пристойному рівні. Але питання інше, чому наші журналісти не роблять цього, не вчаться. І чому нашим ЗМІ легше «тирити» фотографію в когось, аніж вчити своїх журналістів і просувати цю індустрію загалом.
М: Це питання ціни журналіста-фотографа, чи це питання ціни фотографії?
Василь Салига: Це питання звички. Якщо ми привчаємось до відповідальності, то ми відповідально ставимося до своєї роботи й інших людей. Як мінімум ця етика нам не дозволяє просто так красти. Культура сприйняття, відповідальності тієї ж фотографії. Може бути просто ілюстративна фотографія, а може бути фото зроблене людиною, яка співпереживала в той момент. Ще хотів відповісти на питання слухача про «Турботу» і про безхатченків. Як я знаю, щороку розгортаються палатки, де можуть обігрітися і попити теплого чаю. Є соціальні магазини, де можна за копійки купити одяг. Хто не може й купити, просто візьме його там. Насправді волонтерами і людьми, які за покликанням намагаються комусь допомагати, робиться досить багато. Інша справа, що треба розрізняти – є різні причини, чому люди опиняються на вулиці і чого вони насправді хочуть.
Ігор Константинюк: Так, насправді кожна історія індивідуальна. І не всі безхатченки хочуть звертатися в такі заклади.
Максим Козменко: Не всі безхатченки хочуть й уваги до себе. У нас є питання до Ігоря. Ти працював у друкованому ЗМІ журналістом, тепер працюєш фотожурналістом. Як легше розповідати про події: словом чи фото?
Ігор Константинюк: Я взагалі почав фотографувати з лінощів. Коли працював у газеті «Версії», а це була ще такого старого формату газета з багатьма текстами і обмаль ілюстрацій. Я тоді зрозумів, що можна брати з собою на якісь репортажі фотоапарат і завдяки вдало зробленій фотографії писати менше тексту. Так в мене й пішло надалі.
Максим Козменко: Ти своєю фотографією виграв в одному з конкурсів. На знімку зображений Микола Трохимович, який тримається за голову після його усунення з крісла мера. Ти цією фотографією зробив резонанс, скажи, так чи ні?
Ігор Константинюк: Я думаю, що Микола Трохимович і решта депутатів зробили більший резонанс. Я просто зафіксував ту подію, підловив момент і зачепив той апофеоз ситуації. Це ж була тривала подія.
Максим Козменко: Але саме твоя фотографія стала такою собі знаковою і навіть епохальною.
Ігор Константинюк: Фотографія – це справа випадку. Пощастила, склалися обставини.
Слухач: Який вам ближчий напрям: фотонарис чи фотозамальовка? Колись у Чернівцях сфотографували водія тролейбуса, який закрив двері перед носом ветерана. Цим знімком виник заклик до всіх водіїв бути уважнішими до такої категорії громадян. Чи зверталися до вас політики, щоб ви перед виборами зняли якесь фото, яке компрометує конкурентів? Чи не займаєтесь замовною такою журналістикою?
Василь Салига: Я, працюючи в газеті, знімав перед виборами портрети людей, які йшли на вибори. А якихось політичних замовлень ніколи не існувало.
Максим Козменко: Ігоре, ти також працюєш в цікавому ЗМІ, яке має дотичність до політичної ситуації в Чернівцях, то розкажи, скільки разів ти знімав замовних матеріалів?
Ігор Константинюк: Ну я працюю не тільки на одне чернівецьке ЗМІ, мова йде про «Чернівецький промінь». Якщо зізнатися чесно, то бувало, що зверталися. Але працювати не доводилося. Я й не знаю, як саме підловлювати такі моменти. Під час репортажу бувають часто різних моментів, кумедних ситуацій, які подобаються чи ні героям фотографій. Хтось бачить зморжки на підборідді, хтось не тією робочою стороною повернувся.
Василь Салига: Є цілий напрям у фотографії, який називається папарацці. Це люди, котрі спеціалізуються на такій фотографії. Але в нас у Чернівцях фотожурналістів на пальцях однієї руки порахувати можна. А папарацці серед них нема.
Ігор Константинюк: Я думаю, вони би з’явилися, якби це було економічно доцільно. Ніхто з політиків не розглядає фотографію чи фотографів як серйозну річ для компромату. Набагато легше найняти журналіста котрогось, щоби він написав якийсь текст.
Максим Козменко: Знову питання етики. Наскільки бути папарацці в політичному плані нормально, доцільно?
Ігор Константинюк: Це зовсім інша професія. Для папарацці це нормально. Для фотожурналіста це трохи інше. Як для журналіста писати якісь новини адекватні чи замовні.
Максим Козменко: Скільки разів і чи були у вашому досвіді моменти, щоби редактори вмішувалися саме у вибір фотографій? От Ігор відфоткав сесію міської ради, сфоткав усіх веселими, гарними, а треба картинку показати, що не гарні. І редактор вибирає картинки з усіх твоїх фотографій найгірші для цього. Так само чи й у тебе, Василю, коли знімав для газети чи інших ресурсів, і приносив роботи, а редактор казав, що піде на сайт ось так, бо я так вважаю.
Ігор Константинюк: Я скажу, що завжди є редакційна політика, певне втручання, це робочі моменти, від яких нікуди не дітися. Можна багато говорити про свободу, але це такі реалії.
Максим Козменко: Але це нормально? Тобі не образливо, що ти відфоткав, а відібрали не те?
Ігор Константинюк: Це все нюанси. Є моменти, коли здається, що є більш грубше втручання. Все побудоване на якихось таких відтінках. В Чернівцях взагалі специфічна ситуація з нашими засобами інформації і важко сказати, що десь є аж таке об’єктивне ставлення до всього. У кожному ЗМІ є редакційна політика тощо. Я, наприклад, з декількома ЗМІ працюю. Не хочеться само цензурою займатися і я скидую просто фото. А редактори вже на місцях вирішують, що відбирають. Я до цього ставлюся нормально, бо не хочу занурюватися в ситуацію й витрачати нерви. Не бачу якихось можливостей змінити таку ситуацію.
Максим Козменко: Тобто ти змирився.
Ігор Константинюк: Саме так.
Василь Салига: На таке питання складно відповісти дуже просто. З одного боку є внутрішня складова котрогось видання, воно може бути паперове, електронне. Наприклад, папір має обмеження по кількості фотографій. На сайті їх врази більше. Людина, яка займається на сайті викладенням матеріалу, їй потрібно зробити це швидко. І часто трапляється ситуація, коли одна з перших фотографій в кінці і навпаки. Буває, особисто мені, потім нецікаво дивитися, бо воно непослідовне. Якщо говорити про друковану фотографію. Дуже часто залежить від верстки і виходить, що на твій погляд ідеальну картинку можуть порізати так, що ти вже не знаєш чи вона твоя. Це більше внутрішня складова. А про цензуру в фотографії. Знову ж таки, у нас немає такого ставлення до фотографії як до основи. Тому й не має сенсу говорити про цензуру.
Ігор Константинюк: Ще хотів згадати свою роботу у «Версіях», яка досі існує. Мені не подобається, коли розділяють текст і фотографію. Я в цій газетці дуже тісно переплітав ці речі. Була можливість відбирати окремі фотографії, комбінувати з текстом. Й верстати. Круто, коли є можливість так експериментувати. У наш час зараз все набагто простіше й банальніше. Просто скидаєш на сайт фотографії, пишеш короткий текст.
Максим Козменко: Але всеодно, фотографії є твоїм дітищем. І хочеться, щоб все було як найкраще.
Ігор Константинюк: Є багато жанрів у журналістиці, які так чи інакше подають ці фотографії, робляться фоторепортажі. Слухач згадував про фотонарис, фото замальовка. Але в Чернівцях немає цього всього. У нас воно нікому не цікаве. Не актуальне. Головне закинути на сайт і воно якось там вариться. Це сумно, звичайно. Але така журналістська індустрія.
Василь Салига: Ігорю, ти для себе переплітаєш оці складові письма і картинки. Бо воно тобі близьке і те, і те. Я передусім фотограф і для мене текст є супутньою складовою, який має роз’яснити. До чого веду, якщо ми говоримо про світові ЗМІ чи агентства, то у них є фотограф, журналіст і більдредактор. Це людина, яка поєднує роботу одного й другого. І це дуже круто, коли більдредактор є людиною, яка розуміє, що таке текст, знає, що таке фотографія, і дуже класно це поєднує. Тому що універсальних людей дуже небагато.
Ігор Константинюк: Бачиш, у нас в Чернівцях впирається все просто в бюджет.
Максим Козменко: Дійшли ми до того питання, яке я хотів задати. Питання ціни. Але зараз питання від наших слухачів: чи може фотографія нашкодити, чи були у вас випадки невдалого трактування суспільства твору? Об’єднаю ще з одним питанням, яке перегукується. Як ви ставитися до критики кадрів і незадоволення об’єктів зйомки?
Василь Салига: Поговоримо про відповідальність. Якщо ми говоримо про зйомку пейзажу, ми художники, бачимо красу і хочемо її показати. Якщо ми говоримо про фотожурналістику, то вона обов’язково має бути об’єктивною і нейтральною. Ми описуємо своїми картинками що відбувається, де і коли. Документальна фотографія може собі дозволити бути більш суб’єктивною. Це твоє відображення того, що ти бачиш і що ти хочеш сказати. А фоторепортаж апріорі прив’язаний до якоїсь події. І відповідальність, з одного боку, це внутрішня цензура, з іншого – це стандарти. Ми говоримо про те, що є стандарти роботи. Як у автомеханіків, лікарів, так і в журналістів, і фотожурналістів. Звісно, що не допускаються маніпуляції із зображенням. Маніпуляції з тим, що зображено, з тим, що ми хочемо підкреслити. Все ж нейтральній і опис має бути. В Україні був недавно випадок під назвою «міна Муравського». Думаю, невдовзі студенти-журналісти будуть вивчати цю історію. Бо так не можна робити. Одна картинка, зроблена як ілюстративна, постановочна, художня, називайте це як хочете, коли вона видається як реальну, документальну, то це має свої наслідки. Вона щось розповідає, когось зобов’язує розуміти те, що там зображено саме так, як там зображено. А коли це маніпуляція, або не зовсім правда, чи неправда взагалі, тоді вона може підірвати авторитет взагалі до цілої країни.
Максим Козменко: Хочу роз’яснити, бо не всі навіть фотографи знають, що таке «міна Муравського». Це чоловік профі, хоча сам себе він аматором називає, він робив постановочні знімки із вибухами на замовлення Збройних сил України. Дуже гарні, яскраві картинки, але вони всі постановки. Такий собі «Голлівуд».
Василь Салига: Частина там була взагалі під час зйомок фільму зроблена. То навіть пропагандистська була акція.
Максим Козменко: Саме так. То картинка була, не фотографія, не документалка. Але не прояснивши до кінця ідею і суть своїх фотографій, потім багато ЗМІ почали використовувати їх як ілюстрацію бойових дій на Сході України.
Ігор Константинюк: Бо він так скидував у Фейсбуці. «Я повернувся з АТО». І все.
Максим Козменко: Найбільша проблема, що він не договорював до кінця, не пояснював. Але стало найбільш образливо нашим фотографам, які були там, і казали, що того, що на картинках Муравського, бути не може. Тобто їхня робота нівелювалася.
Ігор Константинюк: Тому що за це потрібно було нагороджувати такого фотографа, премію давати.
Василь Салига: Справа навіть не в нагороді. Тут просто нівелюється сенс зображення. Якщо ми беремо картинку, яка підробка і кажемо, що вона – правда. І говоримо про таку складну тему, як війна в Україні. І потім цю картинку бачать десь. І кажуть: але ж насправді це неправда, це підробка. То може і війни насправді немає. І ви так само підробляєте ситуацію.
Максим Козменко: З’являється поняття постмодерністське симулякри. У такому випадку навіщо фотографам, фотожурналістам взагалі їхати на фронт, передову, ризикувати і жертвувати своїм життям і здоров’ям, якщо можна зробити постановочні кадри в студії, павільйоні, фото шопі, сидячи в теплому приміщенні за столом не більше. Тоді дійсно зміщується акцент і вага події. Не фотографії, а саме події. А це погано. І ще питання було про невдале трактування суспільством ваших фотографій? Були. І тут же переходимо до критики. Як за часто критикують ті і те, що ви фотографуєте?
Ігор Константинюк: Та постійно.
Василь Салига: Фотографи критикують одне одного. І це насправді дуже здорово. Коли тобі вказують на твої помилки, то це дає тобі можливість розвиватися. Якщо ж ми говоримо про болісно сприйняту критику, то це швидше не через саме зображення, а через те, що його не зрозуміли, не сприйняли.
Максим Козменко: От як зробити так, щоб люди зрозуміли?
Ігор Константинюк: Я думаю, це психологічне питання. багато людей просто абстрагуються від дійсності, вона їм не подобається, вони живуть в уявних світах. В ідеалі фото кореспондента – він фіксує те, що відбувається. Без жодних прикрас. Якщо людині щось не подобається, то це не проблема фотографа чи журналіста. Це проблема тієї ситуації, обставин, людей, які зафіксовані в цих моментах.
Максим Козменко: Але все ж є правила гри.
Ігор Константинюк: Є правила гри, що це за подія була. Якщо це була публічна подія, то це одна річ. Якщо ж це був приватний простір, то інша.
Максим Козменко: Розкажи свої історії. Як за часто тобі доводиться вислуховувати критику?
Ігор Константинюк: Я не є якимось папарацці чи розслідувачем. Я просто фотографую якісь події, які відбуваються в місті. Там багато людей. Моє завдання зафіксувати якісь ключові моменти, з яких і складається подія. Тобто коли виникають «стрьомні» події і головним учасникам щось там не подобається, вони впринципі розуміють специфіку, що справа не в журналісті, не в кореспонденті чи операторі. А буває люди просто телефонують на сайт, бо їм естетично не подобається та чи інша їхня фотографія. Банальні такі речі. Одним людям здається, що все нормально, а цим людям не подобається там друге підборіддя чи ракурс тощо. В кожного є своє поняття краси.
Максим Козменко: А ставлення до цього. Це нормально, коли люди телефонують в редакцію і кажуть, забрати фотографію?
Ігор Константинюк: Наскільки це нормально? Я вважаю, що це питання виховання, такту.
Максим Козменко: Вважаю, що це погане виховання людей саме в справі журналістській і фотографічній. Якщо людина себе не сприймає себе інакше, ніж тільки красивою, а ти фотографуєш, підловлюючи момент
Ігор Константинюк: От з практики, буває, що хтось з фотокореспондентів, журналістів справді невдало сфотографують і виставлять на сайті. Фото якесь змазане, людина говорила і скривилася. Це одна річ. Інша річ, я люблю фотографувати, з тієї ж сесії міської ради, вони естетичні всі, люблю підловлювати якісь емоції. Це вже інша річ, що людина не готова себе бачити злою, розлюченою чи усміхненою. Багато людей люблять, щоб їх сфоткали як на паспорт. У кожного своє є пояснення. Тут завжди є певні ризики. Бо кожен з нас індивідуальний. Впринципі це добре, що люди висловлюються, не тримають це в собі.
Максим Козменко: Про висловлювання і невдале трактування, це питання до Василя. Сьогодні слухач згадував про дівчину біля залізнодорожнього вокзалу, ця фотографія викликала значний резонанс, особливо в конкретної частини суспільства. Тому що дівчина була в стані алкогольного сп’яніння і вона просто валялася на тротуарі. І люди проходили повз неї. Василь сфотографував її і виклав у соцмережі. Але фотографія не отримала належної на те оціник. Намагався Вася пояснити, що проблема не у фотографії дівчини в такому стані, а проблема в байдужості. Після того Вася ще багато робив таких фотографій.
Ігор Константинюк: А можна я за Василя відповім? Це називається, зачепило за живе. Я про це фото. Тому що Василь і до того багато років фотографував таких людей. Ми можемо згадати скверик між СБУ, прокуратурою, школою і базаром. Там постійно лежать безхатченки, вони там сплять цілими днями, і люди проходять повз них. Бували такі випадки, що люди помирали на тих лавочках. Думаю, що це тому, що люди часто не хочуть бачити такі погані речі довкола себе. Ми звикли прикривати на це очі. І коли нам нахабно тицяють ту реальність, а це наша робота.
Василь Салига: Я узагальню спочатку про фотографію взагалі. Вона є багатогранною. Вона є художньою, документальною, весільною. І кожна з них зміст і форму. Дуже часто люди бачать форму, бо це простіше, а вже потім хтось шукає в тій формі зміст. Якщо говорити про цю фотографію, то зміст не тільки в тому, що багато людей пройшли і не побачили цю дівчину, а ще й у тому, що цій людині насправді байдуже, де вона, в якому стані і що вона в такому стані. Мені здається, що несприйняття фотографії є частиною нашої неосвідченості. Залежно від неї ми й доходимо цю складову, від форми до змісту. От рівень розуміння змісту залежатиме від того, наскільки ми освідчені. Питання, що робити? Мені здається, що потрібно робити виставки. Про анонсую виставку, яка вже промайнула. Макс Козменко та Василь Салига робили виставку про людей, про наше місто, про наше ставлення до нас самих, до нашого міста. І мені здається, ми намагалися привернути увагу людей саме до нас, до нашої відповідальності, байдужості і того, що ми робимо для нашого будинку, для нашого дому, бо Чернівці – це наш дім. Особисто мені хотілося б, щоб ми сприймали це як нашим домом, а не тимчасовим місцем перебування. Відповідальність. Ми говорили про дитяче відділення психіатричної лікарні і про етичність як показати, що показати. Мені здається, що найважливішим у цій ситуації є не принизити людину. Насправді вона не винна, що опинилася в тій ситуації й таких умовах. Але не показувати, мені здається, буде більшим злочином, ніж показати просто дитину. Згоден, що є момент законності. Друга частина психіатричної лікарні. Також можна подати на мене до суду, що я сфотографував і виклав ті речі в соцмережі, зробив виставку. Але це завдання, яке я собі особисто ставлю – привернути увагу не тільки влади, чи сказати, що вони в цьому винні, а привернути увагу все ж таки чернівчан до того, що лікарня є відображенням здоровості самого суспільства. Коли ми дивимося на ці картинки, знову ж таки, зміст і форма, то форма проявляється в тому, що ти зробив це правильно чи неправильно, законно чи ні, а зміст в тому, чому і що спричинило такі умови. Треба спочатку попробувати зрозуміти той зміст і пошукати відповіді в кожного собі. Бо це наша відповідальність теж. Ніхто не застрахований, що ми завтра не будемо в операційній чи тій же психіатричній лікарні.
Максим Козменко: Це є рівнем нашої освідченості, обізнаності, вихованості й відповідальності. Просто розміння цього складного комплексу. Насамкінець хочу почути від вас відповідь на таке питання: чим професійний фотограф відрізняється від фотографа-професіонала?
Василь Салига: Скажу таке, що я любитель фотограф. І тим пишаюсь. Бо для мене оте питання, що таке фотографія, це велика частина мого життя. І я роблю це не тільки через те, що це моя професія, а тому що це мій шлях. Професійний фотограф відрізняється від фотографа-професіонала лише тим, з якого боку стоїть слово професіонал.
Максим Козменко: Ігоре, твоя думка.
Ігор Константинюк: Грошима. Професійний фотограф – це передусім людина, яка має якісь якості, вміння, навички робити фотографії. А фотограф-професіонал – це людина, яка заробляє фотографією.
Василь Салига: А я би сказав, що навпаки. Професійний фотограф – це той, чия це професія. А професіонал – це той, який в будь-яких умовах може зробити максимально якісну картинку.
Ігор Константинюк: В Європі й Америці є чіткий поділ, чи ти фотограф-професіонал, чи ти просто фотограф. Професіонал просто заробляє гроші фотографією. Якщо, здається, більше 60% свого прибутку заробляєш фотографією, то ти фотограф-професіонал. І байдуже, погано знімаєш, чи добре.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter