Друкопис програми "Суть Речей" від 27.10.16. з представниками ГО "Буковинська громада" Володимиром Дорошем та Антоніною Волощук
Ведуча: Людмила Григорчук.
Запрошені гості: представники ГО "Буковинська громада" Володимир Дорош та Антоніна Волощук
Людмила Григорчук: Розкажіть, з чим зараз працюєте, що просять хлопці?
Володимир Дорош: На превеликий жаль, вже третя зима на порозі і, на жаль, в країні знову війна. І потреби хлопців, скажімо так, вони з року в рік, в певній мірі одні і ті ж: теплі речі, плівки, щоб укріпити від вітру бліндажі і щоб вони не протікали, бензопили, сокири, паяльні лампи, щоб можна було розігріти транспортний засіб і такі ж буржуйки, на які не одноразово ми акції започатковували. Немало наших буковинських майстрів, умільців, робили десятками буржуйки. Було відправлено сотні буржуйок. Зараз також на порозі зима і ми, приймаючи заявки, максимально робимо акцент, щоб задовольнити все по-максимуму, але можливості чернівчан зменшилися, виснажилися люди. Не таку допомогу ми вже збираємо як в 2014, 2015 роках. Але є певний досвід, вміємо вибирати пріоритети. Завдяки вірі людей, ми на відсотків 60 задовольняємо всі заявки.
Людмила Григорчук: Але потреби зменшуються чи збільшуються?
Володимир Дорош: На щастя, ті функції, які завжди мала виконувати держава, бронежилети, каски, бушлати, тепле взуття і форма – це вже забезпечує держава. Раніше це робили лиш волонтери. Але потреби все одно є. Хлопці там стоять. Їм потрібна допомога. І я переконаний, що дуже суттєво, коли вони бачать, отримують всю допомогу і розуміють, що ми разом з ними, тому їм потрібно там стояти.
Людмила Григорчук: Якщо говорити про буржуйки, які саме буржуйки зараз хлопці просять? Там же є різні модифікації.
Володимир Дорош: Якщо чесно, то у нас є волонтери, Ігор Гостюк, Володимир Громко, то вони свого часу, на весну, забирали буржуйки сюди, щоб тепер знову відвезти назад. На тій неділі Володимир Васильович передав одну буржуйку, позавчора, пан Анатолій передав ще одну чугунну буржуйку-пічку, і ту, і іншу заберуть представники 128 бригади, командир забере з собою, тому що вони там на позиціях в полях, їм вони потрібні. Волонтери наші – господарники, вони передбачували те, що хлопцям треба буде переходити, переїжджати, щоб буржуйки не пропали, вони забирали їх з собою, а тепер повертають.
Людмила Григорчук: Транспорт. Ви тепер активно взялися забезпечувати хлопців автівками.
Володимир Дорош: Десятки одиниць транспорту ми передали на Схід. За два роки з половиною. Це і автомобілі, і реанімобілі, позашляховики в більшості, але це і легкові, щоб була комунікація між зоною обстрілу і тилом, щоб хлопці могли безшумно і оперативно пересуватися. Зараз, буквально, останнє таке надходження з позашляховиків, ми передали у центр звільнення полонених черговий автомобіль. І тепер ми бачимо, що вони їздять на цьому автомобілі «Буковинка». Бо джип «Чернівчанка», який ми раніше надсилали, вийшов з ладу і ми тепер дали такий автомобіль, що він вже витримує навантаження. Витягує хлопців з-під обстрілів. Ця машина допомагає. І тепер зараз така кооперація тісна. Дві неділі назад ми передавали інформацію щодо двох ГАЗонів 66, які облрада виділила. Люди, які були добровольцями з 25 батальйону, зокрема Олександр Паращук, став з нами волонтером, скоординувався з хлопцями з Київщини, і ми ці автомобілі доставили туди, на Київщину. Їх там доводять до ідеального стану і ці автомобілі поїдуть на Схід. Ми презентували ще одну машину, ми вже тепер доробляємо останні штрихи. Допомогли нам і з номерними знаками, пан Лупул Віталій, і військкомат нам допоміг з оформленням документів, і МТК «Калинівський ринок», і електрики, і механіки, небайдужі, дуже багато людей. Я б хотів і подякувати ЗМІ. Сьогодні приємно було, що телефонувала мені людина, Тетяна, вона неодноразово нам допомагала з миючими засобами для хлопців. Вона працює на олійно-жировому комбінаті. Вона сама переселенка. Я цього не знав. Вона каже, що побачила в пресі пана Бориса, і впізнала його, бо він їх захищав там, на сході, то вона хоче купити йому ще й ключі для ремонту автомобіля. Вона знає, що хлопцям тепер дуже потрібна допомога.
Людмила Григорчук: Антоніно, чим волонтерам зараз можна допомогти. Людям справді тепер важко, їх треба тепер знову налаштовувати на роботу і допомогу.
Антоніна Волощук: Так, Україну війна застала зненацька і ніхто не був готовий, ніхто не очікував. Але кожен, я переконана, що кожен повинен робити свою маленьку роботу для того, щоб підтримувати тих людей, які підтримують для нас мирне небо. Нам не довелося знати жахи війни, завдяки хлопцям. Ворог не пройшов далі, тому я намагаюся, як можу, так і працювати. Раніше це були дуже великі об’єми роботи, пакування продуктів, сортування, акції різні. Ми й далі продовжуємо акції, спочатку це мозковий штурм. Ми придумуємо концепцію, як це все має виглядати. Як побільше залучити людей. Щоб було багато коштів, багато продуктів, щоб відправити їх в АТО. Ми переслідуємо таку мету і саме тому я відчуваю, що потрібно допомагати військовим. Як можемо, так і долучаємо до допомоги.
Людмила Григорчук: Багато пакунків було. А зараз менше всього, чи просто легше робити це все, бо навчилися?
Антоніна Волощук: З одного боку легше все робити, бо спочатку навіть не розуміла, як це все має бути. Потім я вже втягнулася, зрозуміла, що до чого. Стало легше. Крім того, не таємниця, що зараз менше допомоги від людей зараз. Люди виснажилися. Скільки часу буковинці активно долучалися до акцій різноманітних. Це сотні тисяч гривень, кілограми їжі, яку передавали буковинці нашим воїнам. Не тільки для наших, буковинців, для всіх. Для всієї армії. Для рятунку єдиної країни. Тому важче.
Людмила Григорчук: До якої акції зараз готуєтеся? Може до новорічних свят щось буде?
Антоніна Волощук: Звичайно, ми будемо робити акції до новорічних свят, але ми ще не вирішили як це саме буде. Може ми не будемо проводити масову акцію, можливо зробимо щось з навчальними закладами, бо, хто як не вони підтримують волонтерів і бійців. Від дитячих закладів, садочків і шкіл, від них дуже велика допомога, вони найкращі помічники. Наприклад, політехнічний коледж, то Це команда, яка допомагає і маскувальними сітками, і кікіморами, і одягом, і продуктами, всім-всім. Учні долучаються дуже до багатьох акцій. Я бачу, як діти зацікавлені в тому, щоби допомагати і воїнам, і розвивати своє місто. Завдяки їм наша держава має шанси стати сильною.
Людмила Григорчук: Я пам’ятаю, коли проходили акції в 44 садочку, то казали педагоги, що діти самі просили батьків долучатися.
Володимир Дорош: Так. Мене запрошують в школи на різні акції. Я всім дякую за те, що вони не стомилися. Бо ворог на те і розраховує, що півроку, рік, півтора року, але вони опустять руки, вони зневіряться, перестануть допомагати хлопцям, тоді ми підемо, спробуємо зайняти позиції, відбити у наших хлопців. Завдяки таким діткам і їхнім батькам ця допомога збиралася, збирається і буде збиратися аж поки наступить мир. Правильний мир для нашої країни, з однозначним вирівнюванням території, яку відібрали. У нас ще має бути парад на Червоній площі. Ми знаємо, що правда за нами. І Богу дякувати у нашій країні є небайдужі люди. Ми однозначно переможемо. Але я завжди дякую цим діткам, тому що перемога буде і їхньою заслугою, за те, що вони не стомилися, що вони креативлять, беруть участь у акціях. І вчителі вже з нами волонтерять. Це дуже потрібно. Волонтери, які доставляють передачі бійцям, кажуть, що листи від дітей найбільш бажаний подарунок, найцінніший. Заради цього вони готові ще більше стояти там. Завдяки цим діткам, які, як ви вже відмітили, своїх батьків перетрушують, наша країна буде успішною і незалежною.
Антоніна Волощук: Першовересень в 2-й гімназії, я була вражена, як діти, з яким запалом, хочуть допомагати військовим. Це десятки коробок з продуктами, це тисячі гривень, які вони принесли. Це дуже приємно.
Людмила Григорчук: Владники стомлюються?
Володимир Дорош: Суми зборів зменшилися, однозначно. Якщо перші рази ми збирали 10 тисяч, то зараз тисяча, дві. Ми й за це вдячні. Ми навчилися дякувати за кожну копійку, за кожну гривню. Ми не ліземо в чиюсь кишеню, але все рахуємо, про це інформуємо.
Людмила Григорчук: Влада не відмахується від волонтерів?
Володимир Дорош: Ні, навіть більше сприяє. Прес-центр досі в приміщенні адміністрації. Щотижнево ми можемо там звітувати. Це дуже важливо. Бо на початку війни, ви пам’ятаєте, був телефонний номер, на який можна було телефонувати і залишати кошти. Зібрали мільйони, а кошти так ми і не знаємо, де вони. Гроші були на рахунку, а хлопці йшли й далі без шоломів, без бронежилетів, без форми. Нічого не мінялося і нам дуже складно було пробити цю стіну недовіри. Бо люди думали, що ці візьмуть на свої інтереси ці кошти. Не буде жодної допомоги хлопцям. Ми місяць звітували щоденно. В інтернеті, потім запустили оці прес-центри, дякували меценатам, говорили хто, коли отримав. Через місяць люди повірили і пішла допомога. Якщо першочергово ми збирали 500-тисячу в день. То потім була навіть така можливість, це коли десантники потрапили в засідку і був запит на решітчасті екрани, то мені вдалося у пана Романа, директора ТОВ «Рома» взяти гроші на 10 таких екранів. Ми закупили спочатку один, показали в ЗМІ, що гроші ми вкладаємо саме у техніку. І потім дуже швидко ми могли залучати більше меценатів.
Людмила Григорчук: Зараз також бачите довіру людей?
Володимир Дорош: Так, але люди виснажилися. Зараз нам Бог допомагає правильно рухатися і ми маємо той кредит довіри від людей.
Людмила Григорчук: Грошей справді у людей немає. А чим люди можуть допомогти ще, окрім грошей?
Володимир Дорош: В першу зиму ми дуже багато отримували в’язаних шкарпеток, рукавиць… дуже багато. Зараз може не так багато треба, але коли приносила бабуся 5 пар рукавиць і в кожному був лист з побажаннями. Ми навіть про це не знали, аж потім хлопці казали нам. Це наскільки люди з серцем до цього підходили, з теплом, щоб це тепло доходило до хлопців. І на Заньковецькій вулиці, у Володимира, плели скільки сіток. Більше року люди приходили і позмінно плели маскувальні сітки, кікімори, фарбували це все. Люди плели повсюди. Не було торгівлі – люди плели. На ринках, в перукарнях. Плели і панчохи, і сітки. Включилася вся область. Західна Україна була таким прикладом потужної комунікації, щоб якомога більше допомагати хлопцям. Політехнічний коледж,я просто був шокований. Діти, студенти після занять не біжать додому. Вони вишиковуються в чергу і плетуть сітки і кікімори, разом з викладачами. Я не хочу образити інші навчальні заклади, але стільки, скільки для армії, хлопців на передовій, зробив політехнічний коледж, не зробили всі навчальні заклади разом взяті. Я не знаю, чи в Україні є ще десь такий заклад, щоб в таких об’ємах і стільки часу допомагали учасникам АТО. Скільки тон салатів наготували, все не перелічити, і автономні пічки винаходили, щось підігріти і обігрітися. Сама директор, Людмила Іванівна, її заступники, плетуть ті сітки, вони до ночі там. Вони беруть ініціативу в свої руки.
Антоніна Волощук: Спілкуючись з людьми, з військовими, я чула думку, що війна – це зло, що це погано, це сльози, але війна в Україні допомогла людям познайомитися з іншими хорошими людьми. Змінилося коло оточення. Люди знайшли тих людей, які можуть разом допомагати, не тільки військовим. Деякі організації перейшли вже на іншу схему роботи. Війна допомогла об’єднатися. А допомагати можна і продуктами, і теплими речами, і буржуйками, інструментом, будівельними матеріалом. Кожна маленька допомога складає щось велике. Будь-яке сприяння нашій перемозі воно тільки вітається. Якщо немає змоги матеріально допомогти, то можна просто помолитися за того солдата, який стоїть на передовій, це також велика сила.
Людмила Григорчук: Пане Володимире, розкажіть про настрій наших бійців. Що вони кажуть?
Володимир Дорош: Я за двічі їхав в сторону передової, один раз ще коли відкривали центр комунікації в місті Ізюм, логістичний центр, а, коли відганяв перший автомобіль «Чернівчанка» для центру звільнення полонених. Мені пощастило у відношенні до мене. Мене зустріли тоді. Я звідти приїхав на такому підйомі, я перезарядився позитивно. Можливо зараз це перемир’я воно пригнічує хлопців. Зараз наші хлопці в перших числах листопада йдуть на ротацію, міняти хлопців з Правого сектору. Їм потрібне взуття, держава не забезпечила їх. Хоча це герої, патріоти і кому, як е їм допомагати в повному забезпеченні. Ми зараз думаємо, як їм допомогти. Окрім взуття, потрібна форма.
Антоніна Волощук: В силу своєї волонтерської діяльності, спілкуємося з людьми, з військовими. У них є запал для перемоги, у них є запал для того, щоби розуміти, що, хто як не вони відвоюють країну. І хто як не вони допоможуть їй розвиватися. В цьому мені дуже подобаються ті, хто вже повернувся, і ще там. Є у них таке намагання змінити країну навіть у своєму місті. І намагання відвоювати країну на сході. Є таке. Але я більше спілкуюся з родинами військових і не лише живих. Я більше про їхні настрої знаю. Чесно, у всіх це незагоєна рана, абсолютна рана , яка кровоточить і яка ніколи не загоїться. Це не просто, біль, це більше ніж біль. Їм складно говорити і навіть для тих, хто загинув на початку, у 2014, чи у 2016, то вони на івні емоційному. Ніхто з них не відійшов повністю.
Людмила Григорчук: Час не допоміг забути.
Антоніна Волощук: Час у даному випадку не може повністю вилікувати. Їм було б легше, якби вони побачили зміни в країні. Я вірю, що вони це побачать. Вони хочуть бачити країну такою, заради якої померли їхні рідні. Але поки все так, на такому рівні, як є, то, на жаль, їм не стане легше. Їм потрібна така Україна, за яку віддали життя хлопці. Дуже всіх шкода. Я на початку не могла спілкуватися, не могла пересилити себе, це неймовірно важко. Дружини тих хлопців, які повернулися, то вони щасливі, що їхні чоловіки поряд з ними. Вони розповідають, що вони навіть не вірили, що чоловіки повернулися. Усвідомлювали це аж через декілька місяців. Що вони вдома, що вони недалеко, що їх не розділяє телефонний дзвінок, що до них можна доторкнутися, їх можна обійняти, о вони підуть за сином чи донькою в садок чи в школу.
Людмила Григорчук: Жінки кажуть, що хлопці змінюються, коли повертаються? Сильно?
Антоніна Волощук: Так, це різні люди. Потрібно дуже і дуже якось знайти для кожного правильний підхід, щоби допомогти повністю адаптуватися до мирного життя, до життя вдома зі своєю сім’єю. Це дуже важко, і дружинам, і чоловікам, але сила жінки в тому, що вона може витягнути чоловіка навіть з війни в самому собі. Вони повертаються з війною в собі і саме тому дуже багато випадків, що чоловік не може впоратися з собою, а сила наших українських жінок, що вони можуть допомогти. І допомагають вже і іншим учасникам АТО, вони стають волонтерами. Війна змусила людей побачити інші цінності, ніж ми бачили в 2014 році, скажімо. Волонтерська діяльність, благодійна діяльність. Суспільство зацікавлене в тому, щоб іти вперед. Саме Революція гідності, Війна на Сході України дала поштовх розвитку громадянського суспільства. Як воно мало би бути.
Людмила Григорчук: Як співпраця волонтерів у нас в Чернівецькій області? Є розуміння, є допомога, немає конкуренції?
Володимир Дорош: На превеликий жаль, кількість волонтерів в останній час в рази зменшилася. Можливо воно і природно. Коли було найважче країні і хлопцям, то волонтерів було багато. Але допомагати насправді ще треба багато. Я дуже затята людина. Я, якщо за щось беруть, то я не вступлюся. Там,в Кремлі чекають, щоб люди зневірилися, щоб підтримка перестала надходити, щоб це єднання тилу і передової зникла і тоді легше їм бути робити спроби загарбання України. Я це знаю, тому й день ніч я готовий працювати, думати, координуватись, комунікувати, генерувати нові ідеї і акція, щоб бути в цьому кредиті довіри народу. Свого часу, я вважаю, я зрозумів, що я не можу сидіти, я прийшов до Івана Рибака, тоді першого заступника голови ОДА і сказав, що я не можу просто сидіти, дайте будь-який напрямок, я готовий безкорисно працювати. Ми тоді почали допомагати хлопцям в АТО. Це тобі було найважливішим завданням. Але за добу буквально ми ініціювали створення координаційного центру, адже тоді люди допомагали, але бувало, що одним допомагали постійно, а одним взагалі нічого не доходило. Залишилося з тих, хто постійно їздять, до десятка. Це люди-легенди. Були там по 50, 70 разів, хто більше 100 разів. Їздили вантажівками, перевезли мільйони тон вантажу. Ці люди за два роки, по року проводили в зоні АТО і навіть не просили ніяких посвідчень учасника АТО, це люди, які щиро хотіли допомогти хлопцям, які там жили, їли, вкладали свою частинку і праці, і душі в захист нашої країни.
Людмила Григорчук: Волонтери поділили між собою зони, частини, батальйони?
Володимир Дорош: Однозначно, коли було багато замовлень, ми так і робили. Отримували замовлення і ящо треба було виконати срочно, то підключалися вже всі. Зараз координуємося, спілкуємося, є замовлення, але допомоги не так багато. Ми перепитуємо, чи вже виконали замовлення. Для прикладу, приїхав Борис Биков, зараз знову їде на схід, дав мені перелік того, що необхідно. Я вже сказав, що ми зможемо, з міського центру координаційного зателефонували мені і кажуть, що вони також готують по цій заявці замовлення.
Людмила Григорчук: Що найважче в роботі волонтера, Антоніно?
Антоніна Волощук: Волонтер – це не робота, це велике призвання і велика частина життя. Найважче – це якраз організувати час. Це праця, яка приносить задоволення. Волонтери – це люди, які люблять те, чим вони займаються. Вони дійсно вболівають за свою справу і від А поки ми не щасливі волонтери. У нас є завдання, є завдання, що робити.
Володимир Дорош: я щасливий, що в цей час, ті люди, про яких я думав, що вони нормальні, а вони кажуть, що поможе тоді, коли ворог до Дністра дійте, я повикидав просто їх телефони. Це десятки людей, але я щасливий, що тих людей, з якими я познайомився – сотні.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter