Друкопис програми "Суть Речей" від 17.11.16
Запрошені гості: Анастасія Берідзе, виконавчий директор ГО "Народна допомога" та Іван Ковалишин президент ГО «Народна допомога»
Людмила Григорчук: «Народна допомога» вже давно виросла лише з допомоги бездомних. Пане Іване, ви щороку перед зимою напевне маєте серйозну допомогу. Ви готові обігріти, приютити, нагодувати тих, хто більше немає куди звернутися?
Іван Ковалишин: Щороку нас згадують журналісти, коли у нас розпочинаються морози. Для нас ця ситуація вже штатна, бо вже біля 20 років вона повторюється. Це вже штатна ситуація. З початком холодів, коли температура на вулиці вже сягає біля 5 градусів, ми готові до того, щоб приймати людей до себе в окремому режимі, так званому зимовому. Ми даємо можливість ночівлі і харчування всім, хто звертається, хто потребує. При чому ми не ставимо завдання вияснити, чого він опинився на вулиці. Через деякий час вже включається соціальна складова, якщо соціальний працівник бачить, що людина приходить протягом трьох днів, то вже починають нею цікавитися, пробують працівники встановити контакт певний. Щоб налагодити соціальний місток, щоб людина почала говорити. Тут саме складне в тому, що люди, які потрапляють у такі ситуації, то вони замкнуті, не хочуть іти на контакт, не хочуть розказувати, чого вони опинилися у такій ситуації. Дуже вони видумують різні історії, але дуже рідко ці історії відповідають реаліям. Завдання соціального працівника полягає в тому, щоб знайти контакт, знайти можливість спілкуватися з цією людиною, щоб людину розговорити і зрозуміти проблему. Тому що не алкоголь єдиний приводить людину на вулицю. По нашій статистиці більша частина – це люди, в яких сімейні проблеми, негаразди. Грубо кажучи, чоловік з дружиною не знайшли спільної точки зору на якусь проблему, чоловік гупнув дверима і пішов з хати. Пішов, бо знав, що в нього є друзі і колеги, але вони готові допомагати, тиждень чи два, але проходить певний час, але вже звикання йде, ця людина починає заважати і друзям. Гості є лиш певний час, потім вони переходять в інший розряд. Далі людина йде від друзів чи від рідних, переселяється, чи то на дачу, чи навіть в автомобілі живе, це знову ж таки приводить до таких моментів, що виникають побутові речі, немає можливості нормально доглядати за собою, умиватися, переодягатися, людина починає вживати алкоголь. Це така дорога, яка людині навіть непомітна, це ефект звикання і з часом людина навіть не розуміє, в чому проблема. В чому її вина, що вона опинилася в такій ситуації. Їй ніхто не хоче допомогти, ні з родичів, ні з друзів. Саме завдання соціального працівника полягає в тому, щоб допомогти людині більш критично оцінити свою ситуацію. Зрозуміти, які є основні причини того, що людина прийшла до нас зимою.
Людмила Григорчук: нещодавно в мене в студії був наш міський голова, Олексій Каспрук, який сказав з впевненістю, що місто немає проблем з бездомними, тому що «Народна допомога» взяла на себе все піклування про них. Ви з самого початку ставили для себе таке завдання, чи так саме по собі вийшло?
Анастасія Берідзе: Ми дякуємо міській раді за те, що багато років ми відчуваємо підтримку і розуміння з боку міської влади. Без тієї підтримки ми не могли б бути стабільними. Ту роботу, яку ми робимо ми робимо завдяки цій підтримці. Ми не ставили таких глобальних завдань, коли почали працювати, щоб подолати бездомність у всьому світі чи в Чернівцях. Але ми знали, що проблеми є. Спочатку роздавали харчі, потім багато років ми вивчали досвід, який існує в світі, як це потрібно робити. Була створена команда людей, які мали фах, мали бажання і були цій справі віддані. Було багато розмов з колегами, і в Україні, і за кордоном, ми були одними з перших в Україні, хто це все розпочав. Не було практики, не було досвіду, а потім вже це все стало в систему, вибудувалася робота з бездомними, від вуличної роботи до організації готелю. Проблеми є, є люди, ми це розуміємо, кількість бездомних додається. Люди приходять до цього способу життя, кількість збільшується особливо взимку, але ця проблема вирішується завдяки нашим зусиллям, завдяки небайдужим людям.
Людмила Григорчук: Окрім прихистку та їжі, ви ще й документами допомагаєте.
Анастасія Берідзе: Перше, це базова послуга, людей обігріваємо, годуємо, даємо можливість помитися, переодягнутися. Це базовий рівень послуг, який потрібен кожній людині. Якщо в людини є бажання до ресоціалізації, це повернення до нормального способу життя, то соціальний працівник починає працювати з людиною більш системно і більш глибоко. Людині пропонують вирішити питання з документами. Це дуже важливо. Профілактика бездомності – це простіше і ефективніше, це дешевше для держави, ніж повертати його з вулиці. Якщо втрачений паспорт, немає реєстрації, звертатися треба в центр обліку в Народну допомогу і це буде профілактика бездомності. Далі працевлаштування. Ми розуміємо, що недостатньо людину нагодувати, дати дах над головою, людині потрібно працювати, робота дає відчуття повноцінності, багато працюють соцпрацівники, щоб допомогти людині знайти роботу. Всі хто у нас живе на рівні соціального готелю, вони працюють. Є певна кількість людей, які не в змозі бути конкурентноздатними на ринку праці. Бо втратили навички і особисті, і фахові, через поведінку, через стиль життя, через вік іноді, вони не можуть знайти роботу, їм потрібна трудова реінтеграція в наших ранках. Це ці майстерні, ініціативи, які ми започатковуємо, відповідно цей процес ресоціалізації проходить через відновлення документів, через проходження медичного обстеження. Людина це все має зробити сама з підтримкою соцпрацівника. Бо часто люди дзвонять і кажуть, що у них є в підвалі бездомний: «Приїжджайте і забирайте». Ми не можемо це зробити. Ми не забираємо людей попри її волю. Вона сама має до нас прийти і повертатися до нормального способу життя.
Людмила Григорчук: Щодо прописки. З нею проблем немає?
Анастасія Берідзе: Інституту прописки в нашій країні вже немає, але реєстрація все одно потрібна. Людина не може отримувати пенсію без реєстрації, не може оформити дитину в садочок, не може голосувати на виборах. Наш центр працює в місті Чернівці, нас підтримує міська рада, тому ми працюємо з мешканцями міста Чернівці. Ті люди, які походять з Чернівців, які мають тут родину, то вони мають право отримувати цю послугу. Звичайно, є виключення. По-перше, внутрішньо переміщені особи отримували реєстрацію в нас. І ще є індивідуальні випадки, коли людина не має іншого виходу, то вона отримує реєстрацію. Всі ми люди, ми розуміємо, що не має такої прив’язки з містом.
Людмила Григорчук: Але працюєте і з районами?
Іван Ковалишин: Це для нас болюче питання. Щоб ви розуміли, що фінансова підтримка центру, хоч вона не дуже велика, але достатня, вона здійснюється виключно лише містом Чернівці. За рахунок бюджету міста. Центр реагує на звернення всіх людей, які звертаються по допомогу. Починаючи від харчування, ночівлі в кризових випадках, ми надаємо всім людям, не зважаючи на їхню реєстрацію та прописку. Єдине, що чітко відображає кількість людей, які звернулися з міста Чернівців і ті, які не мали відношення до Чернівців - це є це6ентр обліку. На сьогодні у нас на обліку перебуває порядку 1140 чоловік. Якщо з 100% звернень за реєстрацією, 30% - це є люди з районів. У нас є кричущі випадки. Коли людина з району і ми виходили з пропозицією, щоб цим людям допомагали на обласному рівні. щоб і область і райони долучилися до цього питання. тому що незрозуміла позиція зараз, коли в районах області кажуть, що немає бездомних. Ми тоді не розуміємо, звідки беруться ті 30%, які до нас звертаються. На рівні області немає ніякої реакції на цю проблему. Я вам скажу так, ми в деяких випадках свідомо відмовляємо людям, в деяких випадках ми розуміємо, що ці люди не можуть бути поставлені на облік, в частині випадків відмовляє наглядова рада. Всіх людей, які стають на облік у нас, ми погоджуємо з міською радою. Є так звана наглядова рада. Місто Чернівці не повинно переобтяжувати себе громадянами, членами інших громад.
Анастасія Берідзе: Ми міська громадська організація, ми маємо право працювати на всій території України, але фінансування ми отримуємо з міського саме бюджету. Тому ця цифра – 30% звернень, вона є актуальною і зважаючи на те, що проблема це не лише міська, а виходить в область, ми би хотіли, щоб з увагою поставилася і область. Щоб визнали, що бездомні люди є всюди. А скупчуються вони в місті, бо тут легше знайти одяг, їжу і нічліг. Якщо міська влада з увагою ставиться до неї і фінансує нас, то хотілося б щоб рівень область також долучився.
Іван Ковалишин: Тут питання не лише в тому, чи це наше чи не наше фінансування. Коли людина стає на облік, вона має отримувати всі види соціальної допомоги. Відповідно, чому місто Чернівці повинно перейматися на тих людей, які не мали відношення до міста. Тут виникають суперечностей.
Людмила Григорчук: Ви спілкувалися з юристами, що треба зробити, щоб цих суперечностей не було?
Іван Ковалишин: Щоб уникнути цих питань, треба розглянути питання створення ще одного, обласного центру обліку, який був би розташований у одному з районів, наприклад, в Сторожинці, бо він найближче. Тоді ми могли б зняти цю напругу і перенести на рівень району. І можливо це питання вирішувалося б. Райони могли б виділяти кошти для цих людей.
Людмила Григорчук: Тепер кожна громада буде рахувати всі кошти і жителів. Адже якщо я жила в Сторожинецькому, скажімо, районі, а у вас зареєструвалася, то я можу просити землю у міста.
Іван Ковалишин: Так, ви можете стати на облік, і матимете право на отримування житла.
Людмила Григорчук: Пільги вимагатиму, як чернівчанка.
Іван Ковалишин: Так.
Анастасія Берідзе: Ми хотіли тому дуже залагодити цю проблему і створити обласний центр обліку. Ми готові надати всіляку підтримку і навчання і долучитися до цієї справи. Але треба, щоб на рівні області працював обласний центр обліку. Поки що все це відбувається на базі нашого закладу. І частина людей не отримує реєстрацію через прив’язку до соціального статусу.
Людмила Григорчук: Фінансування, на що найбільше потрібне фінансування?
Анастасія Берідзе: На все.
Іван Ковалишин: В даному випадку, я вам скажу, в нас фінансування від міської ради – це видатки пов’язані з комунальними витратами. Також міська рада фінансує частину зарплатні соцпрацівників.
Анастасія Берідзе: Частково дезинфікаційні миючі засоби, також за кошти міського бюджету.
Людмила Григорчук: Інші фінанси звідки берете?
Анастасія Берідзе: У нас є партнери. У нас є давнє партнерство з Австрійською організацією, і з австрійським міністерством соціальної політики, які підтримують певні проекти. Зараз в Європі багато своїх проблем, тому фінансування зменшується. І вони також хотіли б, щоб ми ставали на ноги. Є ще наші ініціативи, ми розуміємо, що ми самі про себе маємо думати, вишукувати щось нове. Думаємо зараз про соціальне підприємництво, яке допомогло нам вижити.
Іван Ковалишин: Ми працюємо з бездомними і кваліфікуємо цих людей на тих, які вже зайняті, працевлаштовані, ті люди, які можуть щось робити, але не хочуть, і ті люди, які в принципі втратили трудові навички, тому ми періодично, час від часу проводимо всякі заходи, направлені на їхню зайнятість. Наприклад, в центрі у нас немає обслуговуючого персоналу. Взагалі. Є територія, приміщення, які треба прибирати, за якими треба доглядати. Тобто, одним з завдань соціального працівника є мотивація людини, яка має вільний час і не є зайнята на даний момент, зайняти її якимось речами для того, щоб вони зосередилися на чомусь корисному, а не думали про ту ж саму пляшку чи інші речі. Це якщо по простому пояснювати. Ми ініціювали ряд речей, направлених на їхню зайнятість, починаючи з прибирання, далі ми робили самостійно ремонт в приміщеннях, навіс робили. У нас був проект невеличкий, який був підтриманий міською радою на 10 тисяч гривень. Ми закупили необхідні матеріали. Це нам показало, що ми можемо створювати тимчасові або транзитні робочі місця. Ми можемо людині організувати певну діяльність протягом трьох чи чотирьох місяців, коли вона перебуває в нас на якомусь етапі. Коли немає документів і не може ніде влаштуватися офіційно на роботу, ми можемо його зайняти.
Людмила Григорчук: Зарплату за це отримують люди, чи це по бартеру? Тут живете, тут працюєте.
Іван Ковалишин: Ні, не отримують.
Анастасія Берідзе: В цьому також є сенс. Ми повинні розуміти, що споживацьке ставлення до послуги це не є добре. Ви мені повинні дати все, а я нічого не повинен робити. Людина, яка отримує певну кількість послуг, вона може і для неї буде корисно, якщо вона щось буде робити. Ми максимально людей мотивуємо до трудової зайнятості. Це і прибирання, і ремонти, і вироблення свічок, тут вже творчий підхід. Вони може не здатні на дуже кваліфіковані роботи, але у них є певний потенціал, якої достатньо для тієї роботи. Люди повинні бути зайнятими. Щодо заробітної плати, то да, в ідеалі, це мало бути, це діяльність, активність, де працюють і професіонали, і люди, які не вийшли на рівень кваліфікований, які працюють на транзитних робочих місцях, то вони мали би отримувати зарплату, це і є один з принципів соціального підприємництва. Ми довго вагалися з напрямками, ми дивилися на досвід інших міст. Ми зараз вийшли до певної ідеї, це Іванова ідея.
Іван Ковалишин: Це спільна ідея. Один з напрямків, який більш менш удався, це у нас є робота з деревом, невеличка столярна майстерня. Наразі зайняті там двоє чоловік. Ми плануємо кількість робочих місць збільшити до п’яти. Це спеціалізація зараз на виготовлення таких індивідуальних речей, ми виготовили ряд світильників, які досить популярні. Зараз ми з Настею плануємо ще одну річ. Це з переселенцями зв’язане. Столярна майстерня орієнтована на бездомних людей.
Людмила Григорчук: Є кому їх вчити?
Іван Ковалишин: І є, і ні. Ми пробували вже з двома людьми, вони починали цю справу. Можливо це і плюс. Ці двоє чоловіків побачили, що вони можуть заробляти на життя таким чином і вони пішли самостійно в життя і роблять подібні речі окремо.
Людмила Григорчук: Тобто ви даєте бездомним приміщення, матеріали, з них тільки робота, праця і талант, який вони мають розвинути. Ви маєте інструмент?
Анастасія Берідзе: З інструментом трохи проблеми. Така річ, як виготовлення крафту, воно вимагає певного обладнання. Одна з цілей, це шукати якісь можливості фінансування, щоб зробити більш професійно, придбати обладнання, бо все робиться на колінках, найпростішими інструментами, це одне з наших завдань, шукати фінансування для майстерні «Папа Карло», щоб її розвивати. З одного боку там можуть працювати люди, яким потрібна робота, з іншого боку, це що робиться, користується попитом, воно гарне, воно незвичне і ми бачимо гарну реакцію людей на ці вироби. Вони були зацікавлені, щоб придбати це додому. Розумієш, що купляєш цю лампу і вона ще має соціальну цінність, що її виготовили люди, які були у вразливому стані, для людей це важливо. Хотів щось купити, витрачаєш ті самі кошти, що запланував, але одночасно, робиш добру справу. І це важливо. Цей меседж ми би хотіли суспільству транслювати.
Іван Ковалишин: Це звучить як соціальний бізнес, але насправді це створення тих же самих транзитних місць, робота для колишніх бездомних. Вони можуть щось нове навчитися і потім заробляти в цьому самому напрямку.
Людмила Григорчук: Ці вироби де ви реалізуєте?
Іван Ковалишин: Ми їх реалізовували на ярмарках, в мережі Інтернет. У нас сторінка у Фейсбуці. Там можна побачити вже наші вироби.
Людмила Григорчук: Магазинчик не думали організувати?
Іван Ковалишин: Ми активно цю тему обговорюємо. Ми хочемо перейти від елементу роботи на колінах. Ми не маємо інструменту, не маємо донора, не можемо купити цей інструмент. Шукаємо шляхи, щоб знайти донора, який би нам закупив таке обладнання і ми би запустили це як виробничу лінію. Щоб це було подібне на підприємство.
Людмила Григорчук: Це лише 5 чоловік. Куди інших зайняти? Які є ідеї?
Анастасія Берідзе: Ще одна річ, куди ми залучаємо тих людей, які у нас живуть, це сортування речей. Чернівчани вже знають, що ми встановили контейнери для вживаних речей. Дякую людям, бо ми не очікували, що люди будуть такі активними, що будуть так багато приносити, що вони будуть нам телефонувати і просити, щоб ми приїхали забрати ті речі, бо контейнери повні. Багато речей, чоловічі, жіночі, взуття, це робота не важка, але робота. Це потрібно робити і до цього ми також залучаємо наших мешканців, щоб вони в цьому допомагали.
Людмила Григорчук: Свічки продовжуєте робити?
Анастасія Берідзе: Свічки зараз не робимо, але є у нас певне обладнання для цього і це один з варіантів, який потрібно розвивати, бо це гарно вдавалося, користувалося попитом. До Фортелю також долучаються. Збір палаток, розмір наметів, обладнання. Все це роблять наші мешканці. Цієї роботи не видно, але приходять майстри, а то вже все стоїть, все гарно виглядає. Людей треба залучати, але хочеться, щоб було щось стабільне, на кшталт столярної майстерні.
Людмила Григорчук: Контейнери для одягу, які ви розставили по місту, дуже позитивно оцінили чернівчани.
Іван Ковалишин: Ця ідея у нас це роки три була. Але, на жаль, ми не мали фінансової можливості її реалізувати, оскільки не секрет, виготовлення одного контейнера виходить 8 тисяч 500 гривень, ще й доставка у Чернівці, набігає кругленька сума. Ми не могли знайти донорів за межами Чернівців. Відгукнувся пан Роман Кучук, ми йому дуже вдячні. З його допомогою ми мали змогу закупити, проплатити і доставку заплатити трьох контейнерів. Далі підключилася ініціативна група, Євген Минцак , Альона Гільчук, також оплатили закупку і доставку сюди двох контейнерів, у нас вийшло 5 контейнерів, які ми встановили у Чернівцях. Міська рада нам виділила місця. Мушу сказати, подякувати чернівчанам, ми не очікували такого ефекту, бо контейнери дійсно повні. Дякуємо за підтримку, дякуємо за розуміння. Ми маємо такий момент, що можемо забезпечувати соціальні заклади таким одягом. До нас приїжджають і забирають цей одяг в заклади різні. Ми сортуємо, коли ми збираємо багато чоловічих речей, то ми вже контактуємо з Нижньостанівецьким чи Черешським інтернатами, де потрібен цей одяг. Жіночий одяг забирає Петричанський будинок-інтернат. Також до нас звертаються приватні особи, мешканці Чернівців за цим одягом. Ми розуміємо, що ці люди перебувають в складній ситуації і ми думаємо, що це правильно. Що ще є, яка потреба, що встановити треба контейнери у центрі міста. Але, на жаль, ми ще не домовилися з міською радою про місця для розміщення, бо це історична частина міста. Ще в районі Садгори і в напрямку Роші, на виїзді треба встановити такі контейнери.
Людмила Григорчук: На доставку цих речей гроші сама Народна допомога виділяє?
Іван Ковалишин: Наразі ми самостійно фінансуємо цей проект. Оплачуємо бензин і водія. Це також один з напрямків, які би ми хотіли розвивати. Існує у Львові, Києві, така практика, що відкриваються благодійні крамниці, тому що частину з цього одягу вона є придатною для продажу. Десь 5-10 % можна було би повторно реалізувати. Але не секрет, вони ідуть в першу чергу для покриття оперативних витрат цього проекту. Бо, або ти маєш постійного донора, або ти його самостійно фінансуєш і частину коштів, якщо лишаються, вони направляють на підтримку соціальних ініціатив. Ми роздумуємо, як організувати таку соціальну крамницю, щоб вона фінансувала діяльність цього проекту. На це витрачається десь 5 тисяч гривень у місяць, це відчутно для нас. Окрім цього, нам цікава переробка текстилю. В інших містах існує можливість, коли частину цих речей, які не придатні для використання, це десь в межах 40-50% від того, що ми отримуємо, це є, реалізувати ці речі на ганчір’я, для АЗС, для підприємств якихось. У нас в Чернівцях ніхто цим не займається, цей одяг у нас накопичується. Ми не маємо лиця викидати його в смітники, по-друге, це не зовсім добре для довкілля, ми задумуємося над тим, яким чином можливо організувати переробку цього одягу. Аналогів в Україні ми не знайшли. Знаємо, що цікавляться цим питанням і з других міст, ми активно шукаємо спеціалістів, щоб мали знання і досвід.
Людмила Григорчук: Дуже гарний ваш проект допомоги переселенцям. Ви допомагаєте грошима для оплати помешкання.
Анастасія Берідзе: Це проект є унікальним. На Україні не було прецедентів, наскільки нам відомо. Швидко відреагував наш партнер австрійське міністерство соцполітики, коли переселенців стало багато, вони розпочали програму по підтримці родин. Це фінансова підтримка і не лише. Вже третя фаза цього проекту стартувала. Перші три місяці родина отримує повну опалту на оренду житла. Потім три місяці сума зменшується на 25%, наступна фаза, ще менше на 25%. Чому так, бо ми вважаємо, що родини також мають щось робити. Але є винятки. У нас є родини, які брали участь у декількох проектах. Коли є родина з 4 дітьми, коли вони не встигали заробляти достатню суму коштів. Були родини, коли вони поверталися додому, бо там помінялася ситуація. Всього у нас було 20 родин, у другому проекті 30 родин, зараз знову 20 родин. Це також ще й допомога в консультації, пошук роботи, продуктові набори. У третій фазі ми ще більше працюємо над тим, щоб дати людям вудочку,а не рибу. Виокремилася група людей, які працюють з хендмейдом. І вони співпрацюють з людьми, які організовують Фортель. Ми вчимо людей заробляти самостійно, щоб вони самостійно себе забезпечували.
Людмила Григорчук: Щодо Фортелів, то ця ініціатива перетворилася в ярмарки, які стали невід’ємною частиною і Дня міста, і Петрівського ярмарку. Скоро зимовий буде.
Анастасія Берідзе: Фортель – це улюблена дитина Народної допомоги. Ми хотіли зробити щось таке митецьке, щоб ми не лише говорили про негатив і бездомність, а зробити щось гарне, щось цікаве і щоб люди сприймали нас краще. Ми провели перший ярмарок 2 роки тому. Це об’єднання хендмейкерів. Це високий рівень роботи. Ярмарок, де люди можуть презентувати, продавати свої вироби і в цьому ярмарку є соціальна місія. Частину грошей віддають бездомним. Ці ярмарки переросли у щось більше. Вже провели 6 ярмарків і очікуємо на 7. Дуже багато людей до цього долучилися, переселенці до нас долучилися. Це дуже корисно для всього міста. Місто дали нам площадку, вулицю Кобилянської. Всі знають, що ми з Фортелем на Кобилянській. Це тепер і частина Дня міста, і частина Дня вуличної музики. Зараз 24 -25 грудня проводимо Зимовий фортель. Вперше проводимо Фортель у приміщенні, бо холодно, це буде торговий центр Екватор, третій поверх, багато людей, багато виробів, новорічні подарунки, ми дуже запрошуємо мешканці Чернівців.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter