У війську служив гранатометником у 24-й окремій механізованій бригаді. А наприкінці серпня того ж року на Донеччині потрапив у полон до окупантів, пише МА АСС з посиланням на Укрінформ.
Як йдеться в матеріалі видання, російська сторона двічі готувала Дмитра на обмін, однак щоразу повертала назад через нібито помилки в документах.
Увесь цей час батько захисника, Юрій Водянчук, брав участь в акціях на підтримку військовополонених, вірив і чекав на звільнення сина.
«Тяжка у Дмитрика доля, дуже тяжка. У жовтні йому буде лише 30 років, а вже стільки всього пережив... Добре, що хоча би свій ювілей відсвяткує вдома, серед рідних. Такий худющий повернувся з того полону! Ішов на військову службу ставним, міцним хлопцем, а повернувся – лише вуха стирчать, шкіра й кості. Ми не важилися, але, гадаю, кілограмів на 20 схуд, не менше. І недужий... Сподіваюся, його вилікують, організм молодий, поступово відновиться», - розповів про сина пан Юрій.
Поки захисник перебуває на реабілітації, батько щодня телефонує йому по кілька разів. Вони подовгу розмовляють. Пана Юрія тішить те, що його Дмитро не падає духом. Чоловік розповідає, що син пішов на війну добровольцем:
«До повномасштабної війни він працював в охоронній агенції. А потім зібрався на фронт. Його просили не йти, казали: «Тебе ж ніхто не чіпає. Маєш роботу, працюй, виконуй завдання». Але він не хотів слухати: «Там хлопців нема кому міняти, треба йти». І пішов. Та довго служити не судилося: того ж року потрапив у полон на Донеччині».
Дмитро Водянчук не виходив на зв’язок, однак батько не втрачав надії на те, що син живий. Разом із колишньою дружиною - матір’ю Дмитра - вони почали моніторити ворожі соцмережі, розпитувати військових, звертатися у всі можливі інстанції. Врешті з’ясували, що син таки в полоні. Інформацію підтвердили російські волонтери.
Наші новини є у Facebook
«Я писав йому листи, - розповідає батько. - Щоправда, відправити вдалося лише з третьої спроби. Передавав їх через представницю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Чернівецькій області Ірину Ісопенко. Вона - на Київ, а вже звідти - на Москалькову (тодішню уповноважену з прав людини у РФ Тетяну Москалькову, - авт.).
Першого разу написав українською - не знав, що не можна. Повернули з позначкою, що лист не пройшов цензуру. Другий лист уже був російською. Але і його не вдалося відправити. У ньому я повідомив синові, що помер дідусь. А такі речі, виявляється, не можна розповідати полоненим. Бо їм і так важко, то щоби не вчинили, не дай Боже, суїциду, почувши сумну звістку.
Лише третій мій лист дістався адресата. І я навіть отримав від нього відповідь. Те, що відписав син, підтвердила експертиза почерку. Його лист був лаконічним, без зайвих деталей, але я був щасливий отримати від нього звістку...»
Весь час пан Юрій добивався звільнення сина - постійно брав участь в акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.
Влітку 2025 року повернувся буковинський захисник, який перебував у полоні разом із Дмитром. Він сказав його батькові, що у Дмитра роздроблена щелепа, яка гноїться і потрібно якнайшвидше витягнути його з полону.
Після цього Юрій Водянчук став домагатися, щоби синові змінили статус із військовополоненого на важкохворого.
«...Щойно синові змінили статус, справа значно пришвидшилася. Не минуло й двох місяців, як мені прийшло повідомлення: «Молімося за наших рідних, готується обмін». Далі - сам список, у якому бачу прізвище своєї дитини. Не повірив власним очам» - розповів пан Юрій.
Щоправда, росіяни не одразу відпустили Дмитра. Вони двічі повертали його з обміну - буцімто через помилки в документах. Але пан Юрій переконаний: жодних помилок не було. Просто ворог хотів познущатися з хворого.
Зараз Юрій Водянчук готується до приїзду сина - придбав йому квартиру в сусідньому селі, робить там ремонт. Поки що підготував йому кімнату у власній оселі, щоби Дмитро мав де мешкати на період ремонту.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
