Буковинське кантрі: як музикант Sasha Boole завойовує Європу

У затишному дворі на київському Подолі невелика сцена. На ній – хлопець з гітарою та кількома губними гармоніками. Одягнений у чорне, на передпліччях має татуювання, на голові – бейсболку.

Це Олександр Буліч, для слухачів – Sasha Boole. Виступає без видовищного шоу, але зі смішними оповідками і піснями англійською та українською. Без чіткого плану, зате з досвідом кількасот концертів, більшість із яких – у західноєвропейських країнах.

Він має три альбоми. Принципово відмовляється від пропозицій участі у талант-шоу.

Нагадаємо, Співак з Чернівців - найсексуальніший чоловік молодої української сцени

Співає про вибір і відповідальність, супергероїв і депутатів, даність і прийняття, а ще – про дорогу. Про дорогу, мабуть, найбільше. Не випадково, його пісня увійшла до саундретку фільму "Dustards" – українського документального роуд-муві про подорож чотирьох мотоциклістів західними областями.

Про дорогу Саша, певно, і знає найбільше. Він щороку їздить у три-чотири тривалі тури Польщею, Чехією, Німеччиною та іншими країнами Старого Світу. Нещодавно дістався Ісландії.

– Прокидаєшся у готелі, сідаєш у машину і приїжджаєш до нового міста, нового клубу. Звідти їдеш до наступного  готелю, – Саша розповідає про своє повсякдення через кілька днів після київського концерту, вже у Чернівцях. Тут його дім, де він набирається сил перед новими гастролями, які триватимуть протягом всієї осені.

– Дорога – це, певно, якась пагубна звичка. Втомлююсь, але повертаюсь і хочу їхати знову.

Саші всього 28, і він півжартома жаліється, що "відкатати" тур стає дедалі важче. Каже, ніби старіє. А в одній з пісень співає: "can’t stand this traveling no more / I closed my eyes and I see the shores" ("більше не можу переносити подорожі / закрив очі і бачу береги").

У цій пісні він мріє про життя біля моря. А в розмові зізнається, що дитиною хотів стати водолазом, згодом – археологом. Тепер від насиченого життя відпочиває, займаючись дайвінгом. Пірнає до морського дна, вивчає затонулі кораблі та риб.

Історія Саші як музиканта розпочалась 2013-го. Тоді він навчився грати на гітарі і записав перший альбом – "Vol. 1". Наступного року випустив другий студійник – похмурий "Survival Folk". І розпочалась подорож.

– Ми з другом рушили в абсолютно "топорний" тур. Логістика виглядала, ніби пентаграма на карті Європи, відстані були величезні.

Цей тур від початку не мав шансів на успіх. На бензин не вистачило б, навіть якби в усіх запланованих клубах музиканту заплатили по кількасот євро.

– Ми, звісно, влетіли на гроші. А товариша навіть арештували й депортували – мав липові доки [документи].

Утім, завдяки цьому туру Саша познайомився зі своїм нинішнім концертним агентом – поляком Бартеком "Борувка" Боровічем. У портфелі його компанії Borówka Music – півтора десятки музикантів із різних країн. Саша з-поміж них – єдиний українець.

Фото: Katerina Pasnichenko

Співпраця розпочалася із двох концертів. Перший – ознайомчий, для друзів – у квартирі Бартека. Інший – на розігріві в двох польських гуртів у невеликому клубі.

Потім був семиденний тур Польщею. Тоді Борувка пообіцяв Саші лише місце в гастрольній машині, нічліг, їжу та 10 євро за кожен виступ перед популярним місцевим артистом із псевдонімом CeZik.

Відтоді Бартек організував українцю вже сотні концертів у Центральній та Західній Європі. А той перетворився на затребуваного виконавця тамтешньої фолк-сцени.

– Нині ми десь на півдороги між Зеленою Гурою і Катовіце у великому турі Саші разом із [польськими метал-рокерами] Me andThat Man, – розповідає Бартек. – У нас великі сцени і сотні слухачів. Але усе це почалося три роки тому у моїй маленькі квартирі.

Фото: Katerina Pasnichenko

Крім звичних концертів у клубах, у досвіді Буліча є кілька екстравагантних. Скажімо, одного разу він вирішив повторити рекорд свого колеги і дати 24 концерти за добу. Останній із них зіграв на запрошення компанії Time Capsule, яка щороку відправляє на Місяць носії інформації із цікавинками з Землі. Виступ записали і долучать до наступної посилки.

Іншого разу український виконавець фолку і кантрі заспівав перед пацієнтами польської психіатричної лікарні. "Спілкуєшся із тими людьми і розумієш, що вони в чомусь значно здоровіші, ніж більшість тих, хто тебе оточує", – зауважує Саша.

А ще грав перед в’язнями в одній з польських тюрем. Культурна програма була організована пенітенціарною системою країни – до місць несвободи регулярно запрошують артистів і письменників.

Перш ніж погодитись, дуже вагався, зізнається Буліч. Адже серед слухачів могло бути чимало тих, хто вчинив важкі злочини.

Урешті-решт, цікавість здобула перемогу над страхами та ваганнями. Каже: "Вирішив собі, let it be [нехай буде так], не мені судити тих чуваків". На тому концерті, необов’язковому для відвідування, але й недоступному для порушників дисципліни, побували близько 60 із 250 ув’язнених.

Фото: Katerina Pasnichenko

***

Саша вірить, що музика змінює простір і людей. І прагне бути зрозумілим. Тому не лише приділяє увагу текстам, але й із задоволенням тлумачить їх для слухачів. Переконаний, що краще натякнути і допомогти, ніж тихо страждати від нерозуміння.

Це, до речі, одна із причин бути говірким на сцені. Інші три: необхідність замінити губну гармоніку, страх знудити слухачів одноманітністю програми і любов до спілкування.

Виступаючи перед поляками, словаками або чехами, Саша звик коротко переказувати сюжети своїх англо- та українськомовних пісень.

Англійську вчив за книжками, серіалами і піснями улюблених фолк-виконавців. Тому при складанні текстів почувається вільно. Але перед студійними сесіями все ж відправляє матеріал на перевірку друзям – носіям мови.

– Були ситуації, коли люди зі Штатів казали "блін, прикольний текст, але чувак, таке враження, що тобі років 200. Такою англійською вже ніхто не говорить", – сміється Саша. – Так і балансую собі десь між Оскаром Уайльдом і якимось чуваком з гетто.

А ще для Буліча важить чесність, але без дидактики і надмірностей. Він співає про те, що переживає і в що вірить. Із текстів видно, що звертається до вищої сили. Із розмови зрозуміло, що довіряє їй і прислухається до натяків. Але й кепкує над тими, хто надто активно "розмахує хоругвами".

Пригадує, якось запропонували дати інтерв’ю з приводу його належності до католицизму. Мовляв, для інших католиків це було би важливо і корисно. "Яким боком?" – дивується Саша.

– Ті люди, до совісті яких я можу достукатись через свої пісні, зрозуміють мене. У них достатньо клепки і добра всередині, щоб змінити своє життя на краще.

А ще Буліч каже "you practice what you preach" [практикуй те, що проповідуєш]", і співає "не обирають Батьківщину та того, хто ввіб'є останніх цвях у домовину".

Річ у тім, що бути українським артистом за кордоном не так уже й просто. І культурні відмінності тут ні до чого. Прагнучи діяти, згідно із законом, Буліч з’ясував, що абсолютно легально відправитись у тур Європою майже неможливо.

– Коли я вперше відкривав собі культурну візу, мені казали, мовляв, давай відкриєм тобі якусь шопінг- чи туристичну, тільки не ї*и нам мозок своєю культурною візою, будь ласка, – пригадує Саша.

Подолавши бюрократичні бар’єри, він має долати кордон. Передусім той, що між Україною і Польщею. Концертний агент Борувка каже, що витрачають через це багато часу та енергії. Адже ніхто не має певності в тому, скільки годин проведе цього разу на кордоні.

Фото: Katerina Pasnichenko

Та й мандрівки всередині Шенгенської зони не минають без пригод. У численних автобусах між містами і країнами Буліч часто буває єдиним, кого "знімають" з автобуса, аби перевірити документи і багаж.

– Одного разу вирішили подзвонити до мого менеджера і дивувались, чому він не бере слухавку. Я відповідав: певно, бо це була сьома ранку неділі, коли людина спить, – обурюється Саша. – Що би там не казали, але дискримінація за кольором паспорту існує так само, як дискримінація за кольором шкіри.

Скажімо усвідомлення того, що соціальний комфорт і стандарти німців настільки відмінні, що історії з українського життя вони сприймають як перекази фантастичних або історичних фільмів. Що між поляками різних регіонів країни відмінностей так само багато, як між українцями із віддалених одна від іншої областей.

Що перипетії війни на сході України давно стерлися із порядку денного і навіть пам’яті більшості європейців. "Кілька разів уже вітали з тим, що в нас уже все добре, перемога. Бо по тєлєку вже давно якісь інші новини", – пояснює музикант.

Фото: Katerina Pasnichenko

Досвід дороги навчив бачити світ різнобарвним. А ще підштовхнув до нових кроків – тепер уже професійних. Якщо досі Буліч мандрував і виступав сольно, то свіжу платівку "Golden Tooth" планує представляти разом із іншими музикантами.

– Поки я на сцені такий собі хазяїн-барін – ту саму пісню щоразу граю по-іншому. Змінюю темп чи структуру, можу зупинитись і щось розповісти. Але за три роки я трохи знудився від себе на сцені. Тепер хочеться грати з бендом.

Джерело: Українська правда. Життя