Змалку знав, хто для українців ворог – його бабуся та дідусь отримали по десять років за те, що допомагали упівцям. Та навіть під час заслання їм вдалося зберегти автентичні українські вишиванки, які дісталися хлопцеві у спадок. Розуміння нашої історії Ярослав зміг пронести через усе своє життя. УП.Життя підготували статтю у пам'ять про телеоператора, підприємця і військового з Чернівців, передає МА АСС.
Мав чудове почуття гумору, вмів легко знайомитися з людьми та любив робити сюрпризи близьким. Був власником чернівецького коктейльного бару Contrabanda bar, який і зараз відчинений для відвідувачів.
У травні 2022 року доєднався до лав ЗСУ як старший радіотелеграфіст. У листопаді 2024-го його без бойового досвіду перевели на Покровський напрямок, і за кілька днів Ярослав зник безвісти у лісосмузі під Новоолексіївкою.
Ярослав Левицький народився 20 листопада 1985 року та виріс у Чернівцях. Був онуком політв'язня, який отримав десять років за те, що допомагав ОУН-УПА. Бабуся Ярослава була «куркулькою» – її сім'я тоді мала спиртзавод – і допомагала упівцям матеріально, за що їй теж дали десять років у Норильську. Та навіть у засланні вони зберегли автентичні українські вишиванки, які передавали додому у подушці чи з сушеними ягодами, зробивши подвійне дно.
Цей спадок особливо цінував Ярослав та гордо носив сорочки протягом свого життя. Згодом їх мама покладе у його домовину.
Медіа агентство АСС є в Instagram
«Ця історія – про те, що «не даждьотєсь», нас так просто не побореш. Як би нас не гнітили, виживемо будь-де і повернемося в Україну», – розповідав Ярослав у фільмі «Спадок нації».
У дитинстві Ярослав любив збирати гербарій. Навчався у гімназії №1 імені Тараса Шевченка та загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №33 технічного профілю.
«10 клас. Мене перевели у нову школу. Разом зі мною ще один новачок – Ярослав. Худощавий, з короткою стрижкою, як у солдата, великі окуляри, з-за яких світяться великі очі та сяє посмішка на все обличчя. Таким я побачила Яріка вперше. Він одразу ж став своїм у вже давно сформованому колективі. Коли Ярослав пропускав уроки, то це завжди було помітно з першої хвилини. Не вистачало жартів, іронії і сміху. Якось я прийшла до школи після падіння з велосипеда з бинтами на обидвох руках. Я не могла тими пораненими, зашитими руками нічого робити. Сподіваюсь, десь на горищі зберігся мій старий щоденник, де Ярослав старанно записував мені домашні завдання, які диктували вчителі», — розповідає кума Любов Дума.
Після школи Ярослав вступив у Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича на економічний факультет. У 2006 році проходив військову строкову службу у Херсоні як водій-електрик, згодом його перевели на посаду радіотелеграфіста. По завершенню служби Ярослав повернувся до Чернівців.
Навчався у The New York institute of Photography, працював оператором у медіаагентстві «АСС», на «5 каналі» та «Громадському телебаченні». Згодом також був співзасновником порталу Weche.
«Ми познайомилися із Ярославом у далекому 2008-му. Я тоді, ще бувши студентом, практикувався на радіо, а він був відеооператором на регіональному «СТБ», «5 каналі», знімав для рекламного відділу, – зрештою був завжди у ділі, адже вміле око завжди потрібне, там де кадр грає роль.
Це була кухня студії, обідня перерва. Найгучнішим був Ярослав. Йому завжди було що розказати і чим заперечити. Його історії мали широкий діапазон – від розбишаки без гальм до вельми начитаної і поміркованої персони. Я одразу подумав – це панк, але інтелігентний. Власне «інтелігентний панк», таким завжди був і залишається в пам'яті Ярослав", – пригадує колега Віталій Ковальський.
Одного разу в редакції був невеликий брейншторм – шукали локацію для передвеликоднього суботника. І саме Ярослав її підказав — це було пам'ятне місце розстрілу чернівецьких євреїв у часи Другої світової війни.
«Звичайно, що заперечень не було. Ба більше, багато хто почув про цей пам'ятник над Прутом вперше. Ми тоді гарно попрацювали колективом, а Ярослав усе зафільмував. Саме тоді я зрозумів, що він є глибокою людиною із розумінням історії, того, що означає «боротьба за свободу», і що буває як наслідок відсутності боротьби», – розповідає Віталій Ковальський.
Ярослав також працював оператором документальних стрічок. Зокрема, «Красної Маланки» 2013 року режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука – історії про долі людей з румунського села Красна на прикордонній карпатській місцевості, які готуються до свята, а також короткометражок «Поводир» та «Борода». Ще Ярослав зняв власну стрічку «Карантин».
«Скільки всього ми разом прожили і зробили. Довгі відкриті ночі, кінопокази, де в кожному показі частина залу – це твої друзі, і ті, хто відгукнулись на твій заклик. Ярік, ти як Чернівецький Том Сойєр, з тобою було цікаво входити в любу історію.
Потім ти її розповідав з таким захопленням, що це ставало непереборним бажанням потрапити з тобою ще в нові історії. Фактично всі мої короткометражні фільми були за твоєї участі. Команди фільмів мінялись, але прив'язаність і захоплення твоїм драйвом була у всіх без винятку. «Ярік буде?», «Ярік з нами?» – якщо хтось не знав, то обов'язково звучало «ви познайомитесь», і точно не забудете Яріка», – ділився спогадами Дмитро Сухолиткий-Собчук.
Ярослав чудово ладнав з усіма, хто траплявся на його шляху, вмів підтримати, порадити, а особливо – розвеселити.
«Вечірка в одному з чернівецьких клубів. Підходжу до барної стійки, сідаю. На мене відверто дивитися якась дама з яскраво нафарбованими губами у сукні 30-х років минулого століття. Мені стало некомфортно. Питаю: «Ми знайомі?». Вона дивним голосом відповідає: «Так! Хіба не пам'ятаєш?». І дійсно, щось таке знайоме, але світло приглушене, погано видно, музика гучно грає. Хвилин десять я намагалася пригадати цю дивну і таку знайому незнайомку.
Нарешті вона не витримала і підійшла до мене сама. Виявилося, що це був Ярослав! Вечірка була тематичною, і він вирішив розважити всю компанію і так загримувався, що його багато хто не впізнав одразу. Звісно ж, до кінця вечора Ярік залишився головною родзинкою та душею компанії на вечірці», – пригадує Любов Дума.
Згодом Ярослав вирішив здійснити давню мрію та відкрив у Чернівцях свій коктейльний бар Contrabanda bar.
Саме там він познайомився зі своєю цивільною дружиною Іриною.
«Це була вечірка – диско 80-х 20 грудня 2019 року, нас познайомила подруга. Ми одразу знайшли спільні теми, бо обоє цікавилися творчістю. Я теж мала досвід в кіноіндустрії», – розповідає вона.
Пара разом любила зустрічатись з друзями, готувати, обговорювати книжки та проєкти – ті, які робили інші, і ті, які хотіли втілити самі.
«Під час ковіду ми готували, пили вино та фарбували стіни кімнати. У нас були ковідно-воєнні відносини, ми так це називали», – додає Ірина.
У Ярослава також було захоплення – колекціонувати подорожі по замках та фортецях.
««Поїхали у Кам'янець-Подільський», – запропонував якось Ярослав мені і Віктору, моєму чоловікові. На вулиці була вже осінь і досить холодно, а в нас – чотиримісячна дитина. Та від авантюр Ярослава відмовитись було неможливо. До цього ми не раз відвідували Кам'янець-Подільську фортецю, та Ярік водив нас довкола неї якимись потаємними стежками, фотографував з різних ракурсів та позував сам для майбутньої «колекції спогадів про замки». І вже пізніше, коли ми виїхали за кордон, відвідуючи якісь історичні місця, навіть які віддалено нагадували замки та фортеці, ми робили селфі та жартома надсилали Ярославу "для колекції»», — розповідає Любов Дума.
А ще Ярослав залюбки влаштовував близьким та друзям несподіванки.
«Памʼятаю, як Ярік зробив мені сюрприз на День народження: у розпал пандемії ковіду приїхав на велосипеді й привіз у подарунок наливку з Contrabanda bar. Здавалося б, такий простий жест, але в ньому було стільки Яріка – завжди в гарному настрої, надійного, готового на будь-яку авантюру. Стільки спільних друзів, тусовок, пліток, незабутніх робочих моментів. Завжди захоплювалась його професіоналізмом і вмінням підтримати розмову з будь-ким, навіть із моїми студентами», – пригадує колега та подруга Лілія Шутяк.
Після початку повномасштабної війни Ярослав волонтерив, а у травні 2022 року доєднався до лав ЗСУ як старший радіотелеграфіст. Своє рішення обґрунтовував тим, що він має обов'язок. Служив у тилових військових частинах у Чернівцях, зокрема у ППО. Двічі їздив на навчання – як звʼязківець у Полтаву, згодом – до Львова.
У кінці жовтня 2024 року, коли Ярослав був у відпустці, прийшов наказ від головкома Олександра Сирського і його перевели в іншу частину, а вже за кілька днів відправили виконувати штурмові завдання на Покровському напрямку.
Це відбулося 4 листопада. А вже 7 листопада Ярослав зник безвісти у лісосмузі під Новоолексіївкою Покровського району. Тоді росіяни атакували позиції його підрозділу.
Майже рік рідні сподівалися, що Ярослав вижив і потрапив у полон. Утім, у вересні 2025 року надійшло підтвердження про збіг з його ДНК. Росіяни передали тіло, яке тримали увесь цей час.
Поховали Ярослава 18 вересня у Чернівцях на Алеї Слави.
«Він став нашим кумом, похрестивши сина Дениса у Кафедральному соборі Святої Параскеви. Дев'ять років тому ми, щасливі і безтурботні, й подумати не могли, що у тому ж самому храмі згодом Чернівці прощатимуться з Ярославом», – каже Любов Дума.
Багато мрій Ярослава так більше і не здійсняться: він не стане капітаном і не перепливе Середземне море на яхті, не посадить виноградник, щоб робити своє вино…
«Я би хотів, вітаючись за руку особисто з ним у місті, розказувати дітям, що це за дядько пішов. Але війна розпорядилася інакше, і розказувати дітям «що це була за людина» будемо біля могил Героїв», – каже Віталій Ковальський.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
