Своєю історією ділиться чернівчанка Тетяна Галас - дівчина, чий батько ледь не з перших днів воює на фронті. Як для неї та її сім'ї почалась війна, чи виходить бачити і чути тата, думки дівчини - читайте далі.
«24 лютого о 4:00 ранку пролунав дзвінок від тата, який тієї ночі залишився спати на дачі. Все було дуже коротко: «Збирайте всі документи, я буду через 5 хв, в країні почалась війна». Перше, що я відчула, - це нерозуміння, що коїться? Все тихо, яка війна? Як тато це зрозумів? В новинах тоді ще було тихо», - згадує той день Тетяна.
Тоді дівчина ще й подумати не могла, що це був лише початок і батько вже всерйоз обдумував своє рішення піти на фронт.
Пройшло два місяці.
«62 дні вічного моніторингу новин, жахливі звуки сирен, донати для військових та ще й новина про те, що тато все ж вирішив піти на фронт залишили мені безліч питань та неабиякі переживання за батька», - розповідає дівчина.
Зібравши всі документи о 7:00 ранку, він вийшов з будинку та відправився до військкомату. В цей самий день родина проводжає тата на війну:
«Спочатку все було неоднозначно, тата відправили до Ропчі, це 15 хв від Чернівців. Їхали туди кожного дня, тата бачили - все було добре. Згодом він подзвонив і сказав, що їх переводять. Куди - невідомо».
Батька Тетяни приписали в протитанкові війська, а згодом перевели до Києва, їхній підрозділ направляли то під кордон з білоруссю, для захисту, то на навчання до Львова. Так продовжувалось близько пів року. Пізніше військовий дізнався, що може приїхати до сім’ї на 5 днів.
«Щастю не було меж, коли я дізналась, що нарешті зможу побачити тата вживу. О 6:00 ранку я вже забирала тата з автовокзалу. Було багато очікувань, мама була щаслива. Щодо мене, то я скупа на емоції, але нарешті за довгий час відчула спокій. Ці 5 днів пролетіли як один. І ось ми знову прощаємося з татом. Було набагато складніше ніж перший раз», - каже Тетяна.
Наші новини є у Facebook
Спокій тривав недовго, адже вже в лютому військового «кидають» у гарячу точку, звідки він не виходить на зв’язок близько 2 тижнів.
«Це був крах, в це не хотілося вірити. Але це була гірка правда. Мій тато перебуває в 870 км від Чернівців. Так далеко від нас тато ще ніколи не був. Всі були в переживаннях, ночі в сльозах, дні в думках. Хотілось лише одного - щоб з татом все було добре», - згадує донька, - На 12 добу тато вийшов на зв'язок. Чесно, його було не впізнати: замучені очі, дуже втомлений вигляд, пустота в очах. На таке було дуже боляче дивитись. Я добре пам'ятаю все, що тато розповів, про всі ці жахи, що там коїться.
За цей час він спав всього лиш 4 години. 12 днів перебував в холоді та голоді. Загарбники безперервно стріляють, а вибухові хвилі настільки сильні, що тата відкидувало на метрів 7, страх і в голові лише одне, - я хочу жити.
Тато при розмові часто каже як я подорослішала, і як швидко плине час, як він вже хоче повернутись до нас. Йдучи вулицею, в моїй голові виникає картинка, що ось зараз на горизонті з’явиться мій тато, від цього очі стають мокрими, тому що я розумію, що поки це неможливо. Коли він приїде - це буде найщасливіший момент в моєму житті, я ні про що інше зараз не думаю», - ділиться думками дівчина.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
