Історія 20-річної Анастасії Бесараб, з міста Енергодар Запорізької області.
Ранок 24 лютого у дівчини почався із незрозумілості та внутрішньої тривоги. Хоч їй всього 20, вона вже працює в місцевій лікарні медсестрою та проживає з хлопцем.
«У нас було, на диво, дуже тихо. Ніхто й подумати не міг, що почнеться війна. Мене розбудив мій хлопець і першим ділом сказав: «Вставай, треба знімати гроші, в країні почалась війна». В нас була звичка зберігати всі фінанси на картці. Ще не встигла я «роздуплитись» як ми пішли до банкомата. Людей було неміряно. Ми стояли десь 2 години в черзі, щоб зняти 3 тисячі гривень», - згадує той день Анастасія.
За натовпом вони пішли в магазин, адже тоді ніхто не знав, що буде далі. Нашвидкуруч пара збирає тривожний рюкзак. Налякана всією ситуацією в Україні та новинами про вибухи, дівчина дзвонить мамі, але та переконана, що «за 2-3 тижні і все закінчиться», тому потреби виїжджати з Енергодару немає.
«Ми чули, що в Мелітополі підірвали аеропорт і в Бердянську були вибухи. Це дуже близько від нас, але ми не думали виїжджати взагалі, ніякого запасного плану у нас і не було. 2 березня ми вперше почули як звучить повітряна тривога. Ніхто ніколи не чув цей звук, був якийсь незрозумілий трепет на серці», - розповідає дівчина.
Каже, що тоді почали їздили по околицях росіяни, але в місто не заїжджали, бо був блокпост, ЗСУ добре захищали.
«Пам'ятаю був момент, коли окупанти приїжджали до міста, і люди збирались виганяти їх, без зброї, голими руками. В один із таких днів вороги просто нагло зайшли в місто. Були автоматні постріли, вони захопили Запорізьку АЕС. Ми жили далеко від неї, тому практично нічого не бачили і не чули, але новина швидко розлетілась по всьому місту. Двоє наших хлопців, захищаючи «атомку», загинули», - каже дівчина.
По місту зі швидкістю світла розлетілась новина, що голову Софіївської сільської громади Запорізької області взяли в полон. Містяни і влада швидко зреагували - вирішили влаштувати мирний мітинг на підтримку полоненого. Зв'язку практично не було, але в телеграм-каналі міського голови Енергодару опублікували повідомлення про заклик до протесту, дату і час.
«Всі приходили з прапорами і плакатами, кричали: «Звільніть Захаревича», «Слава Україні». Ось таких виходів на мітинг було декілька. Спочатку вони нас не чіпали. Але один із разів почали кидати звукові гармати, було дуже страшно. Я тоді була на роботі, і мітинг був за декілька будинків від лікарні. В палаті гукають крапельницю змінити, а в мене руки тремтять. Тоді мітинг розігнали», - пригадує Анастасія.
Отримуйте новини в Telegram
Коли розпочалась евакуація жителів, Анастасія з хлопцем вирішили виїжджати. Батьки залишились в окупованому Енергодарі, вони все ще були впевнені, що війна ненадовго.
Тож швиденько зібравши все найнеобхідніше, пара їде до Запоріжжя. До сьогоднішнього дня вони туди не повертались.
«Ми проїхали 19 російських блокпостів і вже тільки 20-ий був наш, український. Наші документи і речі перевіряли поверхнево, тому що їхали маленькі діти, окупанти якось лояльно до цього ставилися. Але наших хлопців ретельно перевіряли на наявність тату і відбитків від бронежилета, тому що азовців шукали. Перевіряли телефони, але ми повністю «почистили» все, видалили переписки, соціальні мережі, залишили лише декілька фото, - каже Настя. - Коли ми повернули вже на наш блокпост і побачили український прапор, форму наших військових, на очі почали навертатись сльози. Ти чуєш українську мову, аж мурашки по шкірі пішли».
Несподівано парі дзвонить давня родичка і каже, що в Чернівцях її сестра має місця для двох, тож може надати їм тимчасовий притулок. 19 квітня пара вже приїжджає до Чернівців. В останній момент жінка зателефонує і скаже, що все скасовується, бо не хоче брати на себе таку відповідальність:
«Але ми знайшли хостел, а вже потім нам запропонували притулок в «AID center Young Life». Там тоді вміщувалось близько 35 переселенців з усієї України. Оскільки мій хлопець не виходив на вулицю, бо боявся, що йому вручать повістку, мені доводилось самостійно ходити за покупками, вивчати місто. Я дуже багато гуляла містом, дізнавалась що і де, шукала роботу».
Зараз Настя живе в Чернівцях, працює лаборанткою в Діагностичному центрі та мріє про закінчення війни, щоб нарешті побачитись з сім'єю.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
Дякую, я вже з вами