асс.сv.ua
ХТО КОГО. БИТВА З РАКОМ
Щомиті в тебе в голові виринає нова думка – "чому я?", "неправда", "ох, трясця". Нічого не проноситься перед очима, життя стискається в одну маленьку точку, як зірка-карлик, в "тут-і-зараз"
"Люблю вас! Все буде добре!"
Шок, безпорадність і злість. Це те, що я відчула, (найбільше не терплю відчуття безпорадності), навесні два роки тому, коли взнала, що в Олега рак. Це сильно мене вразило і єдине, що я подумки намагалась йому передати, щоб він не падав духом. А в повідомленнях спромоглась слати лише придуркуваті квіти та сердечка.
Нам, журналістам, тоді було складно зосередитись на роботі . Говорили лиш про те, як ми можемо йому допомогти . А він ще й нас заспокоював і повторював, що все буде добре.
Нам, журналістам, тоді було складно зосередитись на роботі . Говорили лиш про те, як ми можемо йому допомогти . А він ще й нас заспокоював і повторював, що все буде добре.
Це сталось 8 березня, ми були у батьків, в мене сильно розболілась спина. До вечора вона розболілась так, що я спати не міг. Наступного дня пішов у поліклініку, там зробили рентген, припустили, що прищемив нерв. Потім відправляли від одного лікаря до іншого. Вже після УЗД дівчинка сказала, що в мене повні легені води і мені терміново треба лягати в лікарню.
В мене була сильна пневмонія і нестерпні болі усередині, в Чернівецькій обласній лікарні ніхто не міг встановити причину, чому болить. На третій чи четвертий день, коли вже зробили гістологію, Леся (моя дружина) мені сказала, що в мене рак, більше ніхто з рідних не хотів чомусь мені це говорити. Я не знав, як реагувати, думка: чому саме я?- вона була.
Точний діагноз мені поставили вже після операції у Києві, Національному інституті раку. До того була підозра на 2 стадію, після операції виявилось, коли з мене вирізали ці штуки виявилось , що це третя стадія плоскоклітинного раку нижньої третини стравоходу , також зачепило шлунок.
Лікарі взагалі не знали, чи оперувати мене, бо в мене тоді було дуже сильне запалення, ще й стафілокок зловив, але операцію потрібно було робити. Чекати вже не було коли.
В мене була сильна пневмонія і нестерпні болі усередині, в Чернівецькій обласній лікарні ніхто не міг встановити причину, чому болить. На третій чи четвертий день, коли вже зробили гістологію, Леся (моя дружина) мені сказала, що в мене рак, більше ніхто з рідних не хотів чомусь мені це говорити. Я не знав, як реагувати, думка: чому саме я?- вона була.
Точний діагноз мені поставили вже після операції у Києві, Національному інституті раку. До того була підозра на 2 стадію, після операції виявилось, коли з мене вирізали ці штуки виявилось , що це третя стадія плоскоклітинного раку нижньої третини стравоходу , також зачепило шлунок.
Лікарі взагалі не знали, чи оперувати мене, бо в мене тоді було дуже сильне запалення, ще й стафілокок зловив, але операцію потрібно було робити. Чекати вже не було коли.
Олег Тудан
журналіст ТСН
Чекати – найважче. Ми з хворобою вирішили: АБО-АБО.
У Києві провів декілька місяців. Не спілкувався із колегами по палаті, тому що в більшості цих людей всі розмови були навколо хвороби. А я не міг про хворобу слухати і говорити. Ми з нею вирішили – або-або. Я чекав на операцію дуже довго, вона була складна, тривала 8 годин, усі лікарі відділення були присутні. Лікування було досить болюче – після операції назначили ще шість курсів хіміотерапії. Коли приїжджаю на діагностику, обов'язково заходжу до професора Киркилевського, який мене оперував – і бачу в його очах, що він задоволений. Принаймні, так мені здається.
Мені завідуючий відділенням просто сказав: давай, я тебе обійму, поки вставляють трубки, ти потім будеш мати досвід обіймів з заввідділенням, якого немає більше ні в кого. Це був такий жарт, але трубки таки вставили
Олег Тудан
журналіст ТСН
У відділенні, де мене лікували, лікарі дуже чесні. Завідуючий відділенням Юрій Миколайович суворо ставиться до пацієнтів, вимагає не розкисати. В них така практика , що пацієнти після операції мають одразу стати на ноги, того ж дня. Це дуже боляче, але воно діє. Він і мене дуже ганяв, тому що я був сильно виснажений, хотів спати, але він мене виганяв, сварив. Але мабуть, ні в кого з його пацієнтів немає таких інтимних стосунків, як в мене. Коли мені вставляли трубки у спину, щоб викачувати рідину, було дуже боляче, трубки діаметром із сантиметр, мені ввели десь 30 ампул знеболювального – це рекорд. І от дуже важко ці трубки вставлялись . Мені завідуючий відділенням просто сказав: давай, я тебе обійму, поки вставляють трубки, ти потім будеш мати досвід обіймів з заввідділенням, якого немає більше ні в кого. Це був такий жарт, але трубки таки вставили
Лише один раз я плакав, там в Інституті у Києві, коли подзвонив додому і говорив з сином
Після всього я зрозумів, що це може статися з будь-ким, це не залежить від способу життя. І це станеться невчасно, це неможливо спланувати, воно переб'є всі ваші плани і доведеться повністю змінювати життя
Я думаю, рідним, батькам, дружині – не легше, ніж мені було. Багато часу я проводив під знеболювальними, а вони бігали, з лікарями домовлялись. Лише один раз я плакав, там в Інституті у Києві, коли подзвонив додому і говорив з сином. Тому що Леся поїхала, їй на роботу потрібно було, батьки теж поїхали, я залишився наодинці. І десь тиждень був у лікарні, тому сумно стало, напевно. Але загалом мене всі підтримували, писали, і доволі тактовно.
Під час лікування мені так було боляче, що це я і найбільше запам'ятав. З медицини мене найбільше вражає комісія з інвалідності, яку потрібно щороку проходити. Коли отримав інвалідність, за рік мав знову проходити її, тоді зіткнувся з хамством. Причому, люди, знаючи, що я журналіст, так зі мною спілкувались. Я собі уявляю, як вони з іншими спілкуються. Я вже не кажу про масу довідок, які потрібно збирати. Це ще я своїми двома ногами можу пересуватись. Уявляю, як людям з обмеженими можливостями, їм ще важче.
Щоб не впасти у депресію, я повернувся до роботи, увійшов у той же ритм і намагаюсь тепер все робити осмислено. Так у житті більше нічого не змінилось, крім того, що втратив 10 кілограм ваги і палити я змушений був кинути.
Під час лікування мені так було боляче, що це я і найбільше запам'ятав. З медицини мене найбільше вражає комісія з інвалідності, яку потрібно щороку проходити. Коли отримав інвалідність, за рік мав знову проходити її, тоді зіткнувся з хамством. Причому, люди, знаючи, що я журналіст, так зі мною спілкувались. Я собі уявляю, як вони з іншими спілкуються. Я вже не кажу про масу довідок, які потрібно збирати. Це ще я своїми двома ногами можу пересуватись. Уявляю, як людям з обмеженими можливостями, їм ще важче.
Щоб не впасти у депресію, я повернувся до роботи, увійшов у той же ритм і намагаюсь тепер все робити осмислено. Так у житті більше нічого не змінилось, крім того, що втратив 10 кілограм ваги і палити я змушений був кинути.
Я намагаюсь жити, як і до цього. Сприймаю це, як досвід, який мені потрібно було пережити. Тепер, кожні три місяці, коли приїжджаю на діагностику, переживаю пекло - між проходженням обстеження та очікуванням результатів. От тоді я дуже хвилююсь.
Під час лікування я робив усе, що мені казали лікарі. Що в мене зараз все добре, я так розумію, що лікарі самі навіть пишаються, бо в них все вийшло. Коли приїжджаю на діагностику, бачу в їхніх очах , що вони задоволені. Думаю, це не моя особлива заслуга. А якраз моїх лікарів. Тепер я почав більше цінувати їхню працю. Радити щось комусь я не хочу, у кожного своя боротьба, навряд чи мій досвід можна екстраполювати на когось.
Під час лікування я робив усе, що мені казали лікарі. Що в мене зараз все добре, я так розумію, що лікарі самі навіть пишаються, бо в них все вийшло. Коли приїжджаю на діагностику, бачу в їхніх очах , що вони задоволені. Думаю, це не моя особлива заслуга. А якраз моїх лікарів. Тепер я почав більше цінувати їхню працю. Радити щось комусь я не хочу, у кожного своя боротьба, навряд чи мій досвід можна екстраполювати на когось.
Олег Чорний, онкохірург Чернівецького онкодиспансеру. Своєю професією він займається вже 10 років. Ми запитали, чи потрібно та як говорити правду онкохворому пацієнту про його діагноз. Лікар також розповів, що в багатьох пацієнтів є страхи проходження простих медичних обстежень.
Говорити відверто із пацієнтом про захворювання потрібно в будь-якому випадку, - каже онкохрург Олег Чорний – та я спершу складаю психологічний портрет людини, мені для цього вистачає 10-ти хвилин. Якщо людина спокійно сприймає інформацію – я говорю їй про проблему особисто. Якщо ж ні – тоді спілкуюсь із рідними і ми спільно думаємо, у який спосіб це зробити. Це дуже важливо, бо були випадки, що після озвучування діагнозу «рак» в пацієнтів траплявся інсульт, або вони потрапляли в аварію.
З мого досвіду роботи, коли пацієнт чує діагноз, у першу чергу він у це не вірить, зазвичай протягом 10-20 днів він шукає підтвердження - в Інтернеті чи їде кудись до інших лікарів. Після цього, коли діагноз таки підтверджується, настає період засмучення. Це стається, коли пацієнт починає розуміти, що в нього рак і це важливий, переломний період, коли родині та лікарю потрібно бути дуже уважними та впливати на ситуацію, бо пацієнт може «закритись у собі». Потім іде процес лікування, після чого настає не менш важливий період, коли потрібна велика дисципліна. Це період диспансерного огляду в онколога. Наприклад, у перший рік кожні три місяці пацієнт має проходити перевірку. І тут трапляються десятки, сотні випадків, коли люди проходять лікування, думають, що вони вже все пролікували, не звертаються до лікарів роками, а вже коли приходять - буває запізно.
З мого досвіду роботи, коли пацієнт чує діагноз, у першу чергу він у це не вірить, зазвичай протягом 10-20 днів він шукає підтвердження - в Інтернеті чи їде кудись до інших лікарів. Після цього, коли діагноз таки підтверджується, настає період засмучення. Це стається, коли пацієнт починає розуміти, що в нього рак і це важливий, переломний період, коли родині та лікарю потрібно бути дуже уважними та впливати на ситуацію, бо пацієнт може «закритись у собі». Потім іде процес лікування, після чого настає не менш важливий період, коли потрібна велика дисципліна. Це період диспансерного огляду в онколога. Наприклад, у перший рік кожні три місяці пацієнт має проходити перевірку. І тут трапляються десятки, сотні випадків, коли люди проходять лікування, думають, що вони вже все пролікували, не звертаються до лікарів роками, а вже коли приходять - буває запізно.
Рак-дурак
Вона тендітна, вродлива, ззовні трохи нагадує безтурботного підлітка. Великими темними очима дивиться просто і прямо в очі. 28-річна Ольга Гердега має пухлину в грудях - лімфома Неходжкіна. Із раком воює вже третій рік. Жартуючи, називає себе «термінатор».
Моє лікування непросте, моя пухлина не піддається лікуванню, вона вперта, але я не менш вперта і зроблю усе можливе, щоб їй протистояти. Далі – побачимо, як складеться життя і я нарешті надеру тому раку дупу.
Я дізналась про хворобу у Києві, в Інституті раку . Була мить, не чула, що говорить лікар. Паніки не було. Перша думка: треба зробити коротку зачіску, і де зробити перуку з власного волосся. Я намагалась триматись, бо поруч була вагітна сестра. Паніки я не відчувала, навіть коли збривала волосся. Життя абсолютно змінилось, змінилось усе – і оточення, і відношення рідних, вони чимось завжди намагаються порадити. Але чи не найбільше підтримують розповіді людей, які теж пережили онкохворобу. Після хіміотерапії було по-різному: було складно. Іноді не хотілось навіть на вулицю виходити. Зараз у мене перерва у хіміотерапії , я зрозуміла: головне – просто добре висипатись, поменше нервуватись, прогулянки робити якомога частіше, навіть коли не хочеться, це дуже покращує настрій.
Слоган, який я обрала для себе – «рак-дурак», побачила у соцмережі, він вже став всесвітнім. Він, напевно, згрупував тих, у кого онкологія, ми спілкуємось, підтримуємо, ділимось. Був період, що я себе відчула ніби термінатором, незламною . Насправді, це досить важко , забирає багато сил. І я зрозуміла, що мені потрібен відпочинок – поїхати у село до бабусі, побути наодинці, відпочити від постійних розмов про рак. Три роки я загалом постійно спілкуюсь про хворобу. Деякі друзі часто навіть не мають інших тем розмов зі мною ,а хочеться поговорити про якісь навіть дівчачі теми – який колір помади обрати, чи що.
Мене роблять щасливою якісь звичайні, буденні речі – пташки ,квіти навколо. Якось так уважніше їх почала помічати, надихатись. Ось такі звичайні, гарні речі роблять мій настрій кращим.
Зараз допомагаю Марті Левченко у благодійному фонді, мені подобається, що я можу бути комусь корисній, це задає мотиваційний поштовх.
Слоган, який я обрала для себе – «рак-дурак», побачила у соцмережі, він вже став всесвітнім. Він, напевно, згрупував тих, у кого онкологія, ми спілкуємось, підтримуємо, ділимось. Був період, що я себе відчула ніби термінатором, незламною . Насправді, це досить важко , забирає багато сил. І я зрозуміла, що мені потрібен відпочинок – поїхати у село до бабусі, побути наодинці, відпочити від постійних розмов про рак. Три роки я загалом постійно спілкуюсь про хворобу. Деякі друзі часто навіть не мають інших тем розмов зі мною ,а хочеться поговорити про якісь навіть дівчачі теми – який колір помади обрати, чи що.
Мене роблять щасливою якісь звичайні, буденні речі – пташки ,квіти навколо. Якось так уважніше їх почала помічати, надихатись. Ось такі звичайні, гарні речі роблять мій настрій кращим.
Зараз допомагаю Марті Левченко у благодійному фонді, мені подобається, що я можу бути комусь корисній, це задає мотиваційний поштовх.
хочу жити
Навіть коли просто хочеш гарно виглядати, цим підіймаєш собі настрій – нафарбуєшся , причепуришся, а люди кажуть – що ти обманюєш, ти не хвора, ти наживаєшся на їх доброті. Справді, люди мені дуже сильно допомогли. Але було, коли я ходила лиса після хіміотерапії, навіть дорослі жінки тицяли в мене пальцем, насміхались. Були різні якісь смішки, знущання. Це вже дуже важко було. Не завжди хочеться кожному зустрічному говорити – не чіпайте, у мене рак. Хочеться відчувати себе звичайною дівчиною. Ситуації були різні. Я намагаюсь із цим боротись. Розповідаючи свою історію у соціальній мережі. Все як є. Коли погано – виставляю жахливі фото. Коли гарний в мене настрій – я нафарбуюсь , виглядаю гарно. Ніхто і не скаже, що насправді в мені сидить величезна пухлина, яка мене повільно вбиває. Сподіваюсь, що із часом люди змінять свою думку. Ми створюємо групи підтримки одне одного, розповідаємо свої історії, і те, що онкологія – це не вирок, потрібно боротись . Але ще потрібна моральна підтримка оточуючих, а не насмішки і знущання.
Ольга активно веде сторінки у соцмережах, де відверто обговорює свою хворобу, публікує світлини і відео, як проходить лікування і змінюється її життя.
Автори: Майя Гуменна, Максим Козменко