асс.сv.ua
ВОЇНИ-ВИГНАНЦІ
Вони пожертвували усім і ризикували найціннішим заради родини, держави та людей, які їх оточують. Але суспільству така жертва здається марною.
В Чернівецькій області є більше п'яти тисяч воїнів, які обороняли і обороняють країну на Сході та наше мирне життя тут. Реабілітацію після війни за рік можуть пройти близько семисот із них. Решта — продовжують боротьбу з жахами вже удома: не наважуються визнати проблему, чи не знають про можливості реабілітації.
Зустрічатись постійно зі смертю — це складно. На війні - це систематично. Найбільше, що вражає - це втрата. У якийсь період вони починають звикати до цього , каже психолог відділення кризових станів та медико-психологічної реабілітації воїнів Чернівецької психіатричної лікарні Олена Фоменко.
Рустам проходить реабілітацію після війни декілька разів на рік
43-річний Рустам, з Чернівців у 2015 пішов добровольцем на Схід. Потрапив у 30-ту механізовану бригаду, був сапером в 2-му батальйоні.
Він каже: проходить реабілітацію декілька разів на рік. Тут, у відділенні кризових станів та медико-психологічної реабілітації воїнів Чернівецької психіатричної лікарні йому можуть допомогти.
— Я тут з 2017 року, тричі на рік, кум порадив. Бо замість того, щоб лікуватись, наше «лікування» через 100 грам проходить і далі. Сюди бояться приходити. Бо думають: раз потрапив сюди — то вже «дурік». Чи допомогло? Ну звісно. Нема цих зривів, психолог з нами розмовляє. В нас у кожного вдома є наші нащадки, які нас підтримують. Без реабілітації нам не можна, бо якщо її не буде — в нас агресія, між люди нас пускати не можна. Ще й коли багато людей починають казати: ми вас туди не посилали, і таке інше.
Що було найважче? Лишити пити. Які в нас можуть бути заняття? Робота-хата, хто на пенсії, хто на будівництві, хто в охорону пішов. Це все завдячуючи цьому відділенню, тут допомагають тримати себе в руках. Витримати цей народ, який не розуміє, що ці люди пройшли. Після реабілітації хлопці можуть вести себе адекватно.
Він каже: проходить реабілітацію декілька разів на рік. Тут, у відділенні кризових станів та медико-психологічної реабілітації воїнів Чернівецької психіатричної лікарні йому можуть допомогти.
— Я тут з 2017 року, тричі на рік, кум порадив. Бо замість того, щоб лікуватись, наше «лікування» через 100 грам проходить і далі. Сюди бояться приходити. Бо думають: раз потрапив сюди — то вже «дурік». Чи допомогло? Ну звісно. Нема цих зривів, психолог з нами розмовляє. В нас у кожного вдома є наші нащадки, які нас підтримують. Без реабілітації нам не можна, бо якщо її не буде — в нас агресія, між люди нас пускати не можна. Ще й коли багато людей починають казати: ми вас туди не посилали, і таке інше.
Що було найважче? Лишити пити. Які в нас можуть бути заняття? Робота-хата, хто на пенсії, хто на будівництві, хто в охорону пішов. Це все завдячуючи цьому відділенню, тут допомагають тримати себе в руках. Витримати цей народ, який не розуміє, що ці люди пройшли. Після реабілітації хлопці можуть вести себе адекватно.
ЩО ТАКЕ РЕАБІЛІТАЦІЯ
Валентина Пушкар, лікар-психіатр відділення кризових станів та медико-психологічної реабілітації осіб, які перенесли бойову психічну травму у Чернівецькій психіатричній лікарні.
У відділенні 15 ліжок стаціонару — для пацієнтів з районів, і також 10 ліжок денного стаціонару. Зараз ми надаємо психологічну та психічну реабілітацію для демобілізованих воїнів. Курс лікування — 21 день. Але звернень більше, ніж ми можемо прийняти. За рік ми обслуговуємо близько 700 людей. Серед них є чимало й таких, які звертають вдруге чи втретє за рік.
В усіх хлопців після перебування на Сході є проблеми зі сном та емоціями: дратівливість, погіршення настрою. Все це потребує корекції. З хлопцями працює психолог, психіатр, також у лікарні є рефлексотерапія, фізіотерапевтичний кабінет.
Деякі хлопці, які вперше приходять, неохоче спілкуються. Та згодом, коли бачать, що їх тут розуміють, не засуджують — залишаються тут.
В усіх хлопців після перебування на Сході є проблеми зі сном та емоціями: дратівливість, погіршення настрою. Все це потребує корекції. З хлопцями працює психолог, психіатр, також у лікарні є рефлексотерапія, фізіотерапевтичний кабінет.
Деякі хлопці, які вперше приходять, неохоче спілкуються. Та згодом, коли бачать, що їх тут розуміють, не засуджують — залишаються тут.
Як тільки воїни повертаються зі Сходу, переважно в усіх є порушення сну. Їм жахи сняться, вони воюють вночі, та продовжують подумки перебувати там. Багато із них не можуть зрозуміти— як там було все чітко — дали наказ— виконую, а тут пристосуватись складно. Постає питання, куди влаштуватись на роботу — там не беруть, там не підходить. Виникають і проблеми у сім`ї - вони не можуть контролювати сплески емоцій, і від цього страждають найближчі люди. Тому багато хто починає вживати алкоголь, щоб приглушити це усе. І тоді потрібно лікувати не лише емоційні порушення та порушення сну, а в деяких випадках, і залежність.
Успіх для нас — це покращення їхнього функціонування, коли вони повертаються до суспільного життя. Зустрічаєш, а він розповідає, що вже має сім'ю, діток, роботу. Нас це радує.
А взагалі, реабілітація має бути тривалою. Активне лікування мало б бути півроку, але лікарня такої можливості немає. От ми медикаментозно зробили лад з емоціями, і потім хлопці повертаються додому, психологічна підтримка мала би тривати. Тут повинні працювати райони. Але часто цього немає, у районах не дуже добре працюють у цьому напрямку, та й самі хлопці не наважуються звертатись. Відчули покращення — та й усе. Дуже багато чекають, думають: перейде. Вони намагаються самотужки привести себе до ладу, до нас звертаються, коли вже не вдається.
А взагалі, реабілітація має бути тривалою. Активне лікування мало б бути півроку, але лікарня такої можливості немає. От ми медикаментозно зробили лад з емоціями, і потім хлопці повертаються додому, психологічна підтримка мала би тривати. Тут повинні працювати райони. Але часто цього немає, у районах не дуже добре працюють у цьому напрямку, та й самі хлопці не наважуються звертатись. Відчули покращення — та й усе. Дуже багато чекають, думають: перейде. Вони намагаються самотужки привести себе до ладу, до нас звертаються, коли вже не вдається.
Валентина Пушкар
лікар-психіатр
Те що ми пережили — це наше особисте. Найбільше шокує те, що тут відбувається. Народ збайдужів, немає поваги
Костянтин Босович у 2015 році був у Луганську, Троїцькому. Як сюди потрапив? Не хочу розказувати, це моє особисте. Ну тут… я можу поговорити. Тут легше, є з ким поспілкуватись. Дуже багато залежить від персоналу, нас розуміють. А коли виходиш звідси…Ви живете тут. Бачите, що робиться. Люди перестали одне одного поважати. А якщо люди не поважають, ми ніколи цю війну не виграємо. Навіщо, запитують. Воїни були завжди і не може війна бути однаковою.
Якби вона була однаковою, ми б її завершили за24 години. От кажуть: був Афган. Ті йшли, дітьми ще були. Ми зараз пішли — вже старші, трохи прожили. І коли ти потрапляв, що пацани по 23 -24 роки у гробиках, а це твої діти… їх відправляють в інший світ. Можеш уявити той стан?
Якби вона була однаковою, ми б її завершили за24 години. От кажуть: був Афган. Ті йшли, дітьми ще були. Ми зараз пішли — вже старші, трохи прожили. І коли ти потрапляв, що пацани по 23 -24 роки у гробиках, а це твої діти… їх відправляють в інший світ. Можеш уявити той стан?
Байдужість людей ранить захисників України
Олена Фоменко, практичний психолог Чернівецької психіатричної лікарні. Першого воїна вона зустріла 3 липня 2014 року. Відтоді з хлопцями день у день, без вихідних. Кожна історія — особлива, кожну Олена переживає.
РЯТІВНИЦЯ ВОЇНІВ
По-різному буває, кожен із них це індивідуальність. У когось ще йде накладка з минулого, того, що було до Сходу, хтось травмований саме на війні. Але в основному ламаються ті, хто про цю війну мало що знав, чув, і потрапив у такі стресові ситуації, до яких не був готовий.
Це люди, у яких зовсім інші цінності у житті. Коли вони дивились в обличчя смерті, вони живуть абсолютно іншими цінностями, аніж ми з вами.
Нам варто просто сприймати їх такими, як вони є, сказати дякую, їм це важливо. Кожна історія воїнів унікальна, кожну я переживаю. Покинути це я навіть не думала. До цього я працювала в інших відділеннях, почала вигорати, з ними я ожила.
Нам варто просто сприймати їх такими, як вони є, сказати дякую, їм це важливо. Кожна історія воїнів унікальна, кожну я переживаю. Покинути це я навіть не думала. До цього я працювала в інших відділеннях, почала вигорати, з ними я ожила.
А нерозуміння, несприйняття суспільством — це найбільше, що їх вражає. Чому я це пережив, а тепер маю принижуватись. показувати навіть те посвідчення УБД в громадському транспорті? Це їх обурює, обурює те, що вони стають вигнанцями.
Багато хто з них каже, що мине пару років, і їх усіх пересаджають за те, що вони там робили. Це стосується тих самих добробатів. Насправді, вони відчувають себе покинутими. Бо завжди треба ходити, гавкати, виривати зубами щось.
Скажу, як є: я не можу фізично осягнути усе, я одна. До того ж немає ніякого зв’язку із районами. Є певний перелік методик психологічної діагностики, які ми проводимо з усіма хлопцями. Ми намагались донести це у райони. Наприклад, ми приїхали у Вижницький район. Функції практичного психолога тут виконує гастроентеролог. Відповідно, коли я з ентузіазмом залетіла до неї у кабінет, почала знайомитись, розповідати, показувати папірці, вона не розуміла, про що мова йде. Я залишила повністю свою папку, я розповіла усе, як має бути, я познайомилась із начмедом. Можу посперечатись, що якби ми зараз приїхали, побачили, що все залишилось на тому ж місці.
Багато хто з них каже, що мине пару років, і їх усіх пересаджають за те, що вони там робили. Це стосується тих самих добробатів. Насправді, вони відчувають себе покинутими. Бо завжди треба ходити, гавкати, виривати зубами щось.
Скажу, як є: я не можу фізично осягнути усе, я одна. До того ж немає ніякого зв’язку із районами. Є певний перелік методик психологічної діагностики, які ми проводимо з усіма хлопцями. Ми намагались донести це у райони. Наприклад, ми приїхали у Вижницький район. Функції практичного психолога тут виконує гастроентеролог. Відповідно, коли я з ентузіазмом залетіла до неї у кабінет, почала знайомитись, розповідати, показувати папірці, вона не розуміла, про що мова йде. Я залишила повністю свою папку, я розповіла усе, як має бути, я познайомилась із начмедом. Можу посперечатись, що якби ми зараз приїхали, побачили, що все залишилось на тому ж місці.
Та найбільш болючим є те, коли вони гинуть тут, коли вони не почуті, не підтримані. Коли вони там віддають життя — це одне, а коли це стається тут — для мене це речі, які неможливо пояснити.
— Олена Фоменко, практичний психолог
Автори: Майя Гуменна, Максим Козменко
асс.сv.ua Україна+