На сон – півтори години на добу. Будні заробітчанина

Він 17 років працював м’ясником, а тоді залишив все – роботу, сім’ю, дім, – і поїхав шукати кращої долі та заробітки до Польщі. Яке воно – заробітчанське життя – та чи вартий результат зусиль - про це журналістам Інформаційного агентства АСС розповів чернівчанин Олександр Шулько.

Перед тим, як поїхати, я працював м’ясником – 17 років. Але дома жінка, троє дітей – і, звісно, не вистачало моєї зарплати. Думав-думав, і вирішив спробувати у Польщу. Через інтернет знайшов контору, яка обіцяла непогану роботу за професією, спакував валізи і поїхав. Їхав, навіть не розуміючи конкретно, куди. Вже у дорозі мені написали, в якому місті вийти і куди далі дзвонити. Приїхав, телефоную, а там ніхто не бере трубку. Зразу не по собі стало – думаєш, шо робити далі. Але мені передзвонили з того номера, і вже за 15 хвилин під’їхали й забрали – відвезли на роботу.

Не обдурили таки?

Все відносно. Бо так мені гарно розписали умови роботи, і саму роботу, шо я собі уявляв, що за фахом працювати буду – а я технолог приготування їжі – а насправді робота була конвеєрна на фабриці заготівлі курячого м’яса. Перший місяць не то шо важко, а взагалі не розумів хто я і де знаходжусь. Перший тиждень я собі планував, шо пороблю місяць, візьму зарплату і поїду шукати щось краще, бо лишити зразу не міг – не було грошей на це. Адже треба було не просто шукати іншу роботу, але також з’їхати з житла. А вже як попрацював місяць – то й лишився до кінця візи. А там мені ще й зробили документи для подальшого перебування, і так вийшло, що я став старожилом на цій фірмі серед українців – пропрацював рік. Мало хто витримував більше місяця. Це був шок: робочий день – 14-16 годин, шість годин без перерви і жодної зупинки, навіть не було коли з кимось поговорити. Через шість годин – перерва. Робота в темпі – стоїш на конвеєрі – а я працював на пакуванні – і, якщо ти не встиг забрати коробку, то вона падає, і ти не маєш часу її піднімати, бо тоді впаде наступна. Хто приходив новенький, то іноді до кінця зміни по пояс у тих тушах курячих стояли, потім мусили збирати під час перерви. Об’єми величезні – за день пакували, приблизно, 100 тон м’яса.

Дисципліна на заводі була – залізна. Жувати нічого зовсім не можна – ні жуйки, ні цукерку якусь їсти. За все це – штраф. Так само штрафували, якщо  форма брудна чи волосся з-під чепчика вилізло. Але найцікавіше, що зауважень ніхто не робив. Просто утримували штрафи із зарплатні, і ти потім у відомості бачив, за яке порушення скільки утримали.

У багатьох українські заробітчани мають славу пияків.

У нас із цим було дуже строго. Працювала карткова система обліку робочого часу – приходиш на роботу, відмічаєшся на прохідній, а тоді проходиш перевірку на стаціонарному алкотестері. Якщо апарат засвітився червоним – відправляють додому і знімають 300 злотих штрафу за те, що прийшов на роботу п’яним. Якщо таке траплялося часто, знімали також штраф за недопрацьовані години.

Крім того, під час робочого дня до будь-кого могла підійти власниця і теж просила дмухнути в алкотестер. Це – щоб не пили вже на робочих місцях, бо і таке теж бувало, хоч і рідко. Йде вона, бачить, що щось не так, і – «проше пана дмухнуть»… Якщо впіймали нетверезого на робочому місці – штраф.

Дуже багато означала дружба з поляками – якщо він до тебе нормально ставиться, то іноді може тебе підмінити на 5 хвилин, щоб ти міг відійти. А якщо десь тебе якийсь поляк незлюбив – то  ніяких додаткових перерв! І не важливо – хочеш ти курити, чи маєш якісь фізіологічні потреби. Деякі(поляки) дуже зверхньо ставились. А з деякими ми нормально спілкувались, і досі говоримо через скайп, переписуємось у соцмережах.

Але взагалі вони дуже злопам’ятні – трохи щось там по роботі ви не поділили, потім ніби помирились, залагодили, але він тобі ще згадає старе. А в цілому – поляки різні. Були такі, що, коли ми ходили гуляти містом і заходили пообідати у кафе, кричали охоронцям, аби нас вигнали, бо ми «бандери». А інші запрошували нас до себе в гості, браталися. І навіть той охоронець, який просив нас вийти, перепрошував за це, і сказав, шо інакше та компанія може створити великі проблеми.

Шо найважче було для Вас?

Напевно, режим. Зміна починалась о 12 годині ночі, і, залежно від кількості м’яса, могла тривати до 14.00 чи 18.00. Оцей режим – цілу ніч і пів дня працюєш, а тоді приходиш додому, їж якісь бутерброди – і швидко спати, поки знов не треба на зміну – це дуже виснажує. А ще – робота на конвеєрі така, що ти маєш купу часу, щоб подумати. І скільки про все передумав за тим пакуванням – страшно згадати.

Житло непогане було, по 4 людей в кімнаті, всі умови – але це, звісно, не те, що вдома. Як тільки приїхав, нічого не розумів: всі займають якусь чергу – на кухню, у ванну, до пральної машини. Вже потім я адаптувався і розібрався з усім, а спочатку – я був просто в шоці. Люди… Люди приїжджали різні. З деякими ми дружили, ходили разом на вихідних у місто. А був такий чоловік, з Чернівців, до речі, то до нього через день поліція приїжджала. Він міг випити, і погрожувати нам, своїм же, ножем. Або ще щось витворяв.

Звісно, часу на душевні балачки не було – приїхав з роботи, перекусив, покупався – і спати. Робота дуже виснажувала. Єдине – субота і неділя вихідні, але вже в ніч з неділі на понеділок була зміна.

У суботу ми виходили в місто, це був єдиний день, коли можна було справді відпочити. Бо в неділю намагались спати до обіду, аби було легше йти на нічну зміну.

Ви були у Польщі рік – безвиїзно?

 Так, а вже потім взяв відпустку, приїхав на новорічні свята додому. Приїхав у суботу і мені подзвонили, що є робота у компанії з виробництва сіток та іншої металевої продукції. І вже у понеділок я прийшов на роботу, це була компанія «Сітка Захід», де я працюю досі. Звісно, хотів ще трохи відпочити вдома, але, думаю, де потім знайти хорошу роботу? Я пішов, спробував, а потім порахував, що нема сенсу вертатися назад. Не настільки у тій Польщі великі гроші, враховуючи те, що треба працювати майже цілодобово. Я думаю, що якщо тут працювати по 16 годин, то можна мати не меншу зарплату, ніж на заробітках. Ну, може трохи є різниця, але тут – ти дома, з сім’єю, працюєш у нормальних умовах, робочий день 8 годин, при цьому все по-людськи і з хорошим ставленням. А там…Бувало, спиш годину-півтори за добу. Бадьорості на заробітках я не відчував, навіть у вихідний – ми ходили гуляти, але рідко, бо більше хотілось виспатись за весь тиждень.

Та й не такі вже великі заробітки у Польщі. Зважаючи на витрати – дорогу, візу, вакансію, а ще ж купувати їжу потрібно, за житло, я знаю, багато хто сам платить, і все  це – на одну зарплатню, з якої ще й додому треба надіслати… Звісно, рівень життя там трохи кращий, але ще раз я б не поїхав, хоча мені досі телефонують і запрошують на роботу. Після року на заробітках можу сказати лише, що всіх грошей не заробиш, але краще, як на мене, заробляти на 100 доларів менше, проте бути поруч з рідними, ловити їхні посмішки та насолоджуватись вільним часом, якого заробітчани, які працюють майже цілодобово, не мають.

Оксана Телетій