Після захоплюючих цьогорічних мандрів Танзанією (Занзибар), Албанією, Македонією, Грецією й Румунією журналістські дороги повели мене за триста кілометрів на південь від Львова, в оспівану у піснях і легендах Буковину. Яка ж ти прекрасна, рідна земле! Нема на світі України, немає другого Дністра… Власне тут, у передгір’ї мевріючих узверхів, на голубих плесах могутньої ріки зовсім по-іншому сприймаєш симоненкове: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!»…
Буковина зустріла розливами жахких й вогнених фарб – в осінній задумі, у передчутті перших морозів і сніговіїв неповторно мальовничий край Черемоша й Прута зігрівав останнім теплом бабиного літа, щедро обдаровував стрічами з тутешніми приязними й гостинними господарями цієї прадавньої української землі.
А ще – непрозірні хащі предковічного карпатського лісу, алмази гірських зірок крізь отвір у даху колиби, крутоспадні хвилі Білого Черемоша, приспані туманами долини та зачаровані казкою полонини, чабанські флояри й молодецькі посвисти рвучких верховинських вітрів – антураж такий розмаїтий, тло таке барвисте, що тільки виймай пензель й диктофон – і слухай, і малюй... Милі серцю буковинські овиди достоту вчаровують, однак у дзвінкому співі сопілки пробую вловити тривожні нотки... Таж ні, намарне підозріло озираюся довкруж, даремно шукаю у почутому й побаченому таємні смисли.
Та це не я, це моя журналістська пам’ять не дає мені забути давні кривди…
Вперед у минуле
У далекому 1993 році після журналістського відрядження до Чернівців я писав для «ЗВУ»: «Відділені морем від інфікованих шовінізмом ердеківців Криму, захищені високим перевалом від подкарпаторусинів Закарпаття, деякі гарячі голови місцевих прорумунськи настроєних сепаратистів на зеленій Буковині й собі пробують кроїти карту України і тулити відрізаний шматок то до Молдови, то до Румунії. Так вже хочеться кудись відділитись, що терпцю не вистачило, то й поспішили вивісити над будинками і навіть над сільрадами прапор чужої держави – Румунії. Щось мені дуже важко уявляється, як би то у гірському українському селі румунської Мараморощини хтось над хатою (про інше й не кажу!) вивісив синьо-жовтий прапор... Та його б розтерзали й кинули в Тису, яка немало бачила крові, пролитої румунською, мадярською, чеською і совєтською окупаціями цього краю...
Вивішення прапорів Бухарест трактував як ностальгію корінного населення за «історичною батьківщиною», бажання буковинців приєднатися до Румунії. Ультрарадикали в Молдові та Румунії захлиналися криком: «Бессарабія і Буковина – дві сльози на обличчі Європи!» (заголовок з газети «Романія Маре»)».
В історії українсько-румунських взаємин неважко віднайти сторінки, які свідчать і про антагонізм двох сусідів, і про їх спільну тяжку долю. Воювання Стефана Великого на галицьких землях, спалені села, тисячі українських полонених – і молдовські походи Івана Підкови, Богдана Хмельницького, сплюндровані міста, пограбовані монастирі; віроломний удар Румунії в спину Західно-Української Народної Республіки, жорстока румунізація буковинців, політика денаціоналізації українців у Румунії – і тоталітарний більшовицький режим, що його насаджували в Румунії комуністи, в тому числі й українські. То як, знову за шаблюки? Очевидно, що ні. Мусимо цивілізовано, по-європейськи вирішувати спірні питання, терпеливо шукати компромісу, корок за кроком йти до порозуміння й добросусідства. Україна на увесь світ заявила, що вона ні до кого не має територіальних претензій, але й не визнає жодних претензій до себе (однак ця наша толерантність сприймається радше як слабкість, аніж за вияв європейськості. Може, й нам вже найвищий час галасувати про силоміць відібрані українські землі й поскрибованих українських автохтонів?!).
Чужих земель ми прагнути не вміли
Й чужої крові не лили.
То чим ми в Бога заслужили
Такої чорної біди?!
Це проникливі рядки з вірша юної дівчини – учениці Глибоцької гімназії Ольги Коваль.
З блокнотом і мікрофоном
Презентаційний тур «Україна очима редактора» для журналістів (22 акул пера і мікрофона) з різних регіонів України організував Український журналістський фонд.
Про те, що буковинці відповідально підійшли до діалогу з журналістами, свідчать промовисті факти: о 8-й ранку зустрів і снідав з нами у ресторані «La multi ani» перший заступник голови Чернівецької облдержадміністрації Михайло Павлюк, вечеряв – голова ОДА Олександр Фещук, обідали у Вижниці і Сокирянах голови тамтешніх райдержадміністрацій Руслан Сенчук і Петро Бескупський, екскурсії проводив голова Сокирянської районної ради Василь Козак.
Триденна програма була украй насиченою, ми виїздили з готелю о п’ятій ранку, а поверталися о 23-й. Такий жорсткий темпоритм був виправданий, оскільки хотіли побачити на власні очі якомога більше, почути з перших уст потрібну цінну інформацію. Організатори підготували насичену програму: огляд найдавнішої (ХV ст.) церкви у Лужанах Кіцманського району, відвідини музеїв-садиб Івана Миколайчука у Чорториї та Назарія Яремчука у Вижниці, оглядини Всесвітнього духовно-історичного центру старообрядництва у Білій Криниці Глибоцького району, участь у фестивалі-конкурсі виконавців української естрадної пісні імені Назарія Яремчука, перегляд вистави «Солодка Даруся» в Чернівецькому обласному музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської.
Музей-садиба Івана Миколайчука в Чорториї. Фото автора
А ще – гуцульські скарби в Художньому музеї Вижницького коледжу прикладного мистецтва, артефакти в державному історико-архітектурному заповіднику «Хотинська фортеця» та навколишніх скельних монастирях. І зовсім несподівано – спілкування з енергетиками славетної Дністровської гідроакумулюючої електростанції у Новодністровську.
Чарівний край Черемоша й Прута
Три дні творчого відрядження, численні зустрічі, безперервні мандри, запитання й відповіді, споглядання й аналізування – а далі сублімація вражень, добутої й переосмисленої інформації і, нарешті, оптимістичний висновок: МИ НЕ ВТРАТИЛИ БУКОВИНУ! Ще літ 20 тому така загроза була цілком реальною. Нині – ні, навіть у чиїхось лихих маніакальних мареннях.
Я не почув жодного натяку на сепаратний вектор Буковини, навпаки – усі співрозмовники з гордістю розповідали про україноцентризм, толерантність, повагу до інших культур.
Буковина – українська за своєю глибинною суттю. І це попри потужну політичну турбулентність, прорумунські і промосковські впливи, складну історію, тривожне сусідство з вибухосейсмічним Придністров’ям, тариторіяльними претензіями на українську Бессарабію й північну Буковину.
За останні сім століть цей благословенний край входив до складу різних держав: 415 років перебував у складі Молдовського князівства, 143 роки – Габсбурзької Австрії та Австро-Угорщини; 25 років – Румунії, майже 50 років – Української РСР, а відтак і СРСР. З 1991 року Чернівецька область – складова незалежної України.
Усе це наклало відбиток на ментальність буковинців, їх обережність у висловлюваннях, терпимість до протилежної думки. Тут не поспішають кричати «Ганьба!» і «Геть!», тут воліють добре подумати, сім разів відміряти…
Не завадить трохи статистики, вона дозволить зрозуміти особливості цього самобутнього краю.
Найменша з-поміж усіх областей, Буковина сяє коштовним смарагдом, розкошує в лоні Карпат і Передкарпаття, зоріє на Покутсько-Бессарабській височині. Усього 900 тисяч мешканців – як в одному Львові. Більшість – українці (75%) далі йдуть румуни (12,5%, майже увесь Герцаївський і частина Глибоцького районів), молдовани (7,3%, половина Новоселицького району), росіяни (4,1%), поляки (0,4%), євреї (0,2%) та інші. 11 міст, 11 селищ міського типу, 11 районів, 252 сільські ради.
Вигідне транспортно-географічне розташування зумовило потужну розбудову мережі залізниць і автомобільних доріг, трубопроводів і ліній електропередач. Обласний центр має зручне залізничне сполучення з європейськими столицями – Бухарестом, Софією і Белградом.
Окрасою краю стали Дністер, Прут, Серет, Черемош – могутні карпатські ріки, що впадають в Дунай і Чорне море.
Ботанічний і дендрологічний парк Чернівецького національного університету, Вижницький національний природний парк, Черемоський національний природний парк і Сторожинецький дендропарк увійшли до транснаціональної екологічної мережі Карпат (проект TACIS).
Промисловий потенціал області формують понад 200 підприємств, обсяг виробництва яких становить 0,4% загальнодержавного обсягу.
Безумовно, зелене золото Буковини – її ліси, а деревообробна промисловість – одна з найстаріших галузей. Пиляти тут вміють!
Науковий потенціал краю визначають два заклади – Чернівецький національний університет імені Ю.Федьковича та інститут термоелектрики НАН України, передові досягнення якого оцінила Франція й використовує в оснащенні своїх підводних човнів.
До зведеного Списку історичних населених місць України включено 11 міст і сіл Чернівецької області: це Вижниця, Герца, Глибока, Кельменці, Кіцмань, Лужани, Новоселиця, Путила, Сторожинець, Хотин, Чернівці. Тут і варто мандрівникам побувати у першу чергу!
Основними торговими партнерами буковинців залишаються Німеччина, Італія, Болгарія, Польща, Молдова, Румунія, активізувався товарообіг з Австрією, Бельгією, Грецією, Іспанією, Португалією, Угорщиною, Францією, Швецією, Ізраїлем, Китаєм, Туреччиною, Канадою, США, Казахстаном і Таджикистаном.
Буковина трудиться, торгує, розбудовується!
…І повний діаріуш вражень
Тут вражає буквально все: чарівна природа в осінній позолоті, архітектурні пам’ятки, а найбільше – гостинні й щирі люди.
Що запам’яталось найбільше? Звісно, ті місця, де побував уперше (у цьому краї гостював і працював кількадесят разів).
Незабутнє враження полишив Всесвітній духовно-історичний центр старообрядництва у Білій Криниці Глибоцького району. Спочатку був скептично налаштований до цієї інституції, однак після побаченого й почутого дещо скоригував власне сприйняття.
Старообрядництво тривалий час перебувало в опозиції до офіційної Московської православної церкви (ми теж проти неї!). «Розкольники», як їх називали, піддавалися гонінням і переслідуванням (і нас за віру травили енкаведисти й кагебісти). Саме тому усі старовіри й досі живуть подалі від Москви (і наше багатовікове гасло – «Геть від Москви!»).
Никонівська реформа московського православ’я у середині 17-го століття призвела до церковного розколу, були заборонені двоперсні хресні знамення, земні поклони і молитви за старими книгами – усе це трактувалося як розкольництво, можна було потрапити на плаху. Півтора століття тривало гоніння…
У чім феномен старообрядництва? Упродовж усіх поневірянь воно непомильно демонструє питання навіть не віри, а стійкості духу і послідовності переконань попри жорстокі репресії (достоту, як і українці в криївках, у визвольних походах, на Майданах і на фронтах нинішньої російсько-української війни).
І найголовніше – Москва й нині не полишає спроб потолочити «розкольників» на наших теренах. Не може змиритися, що Всесвітній духовно-історичний центр старообрядництва – в Україні, робить все, щоб переманити його до білокам’яної під пильне око й гострі кігті Гундяєва. Ще один сусід теж не відстає – після зруйнуванння комуністичною владою наприкінці 40-х років покровського монастиря резиденцію митрополита Білокриницького перенесено до Браїли (Румунія).
Як на мене, варто українізувати це давнє християнське крило православ’я, «делегувати» туди молодих й освічених юнаків і дівчат (тут у чудовому храмі Успіння Пресвятої Богородиці й новозбудованому комфортному монастирі – лише одна матушка-монахиня, старообрядство вимирає…). До речі, у Білій Криниці – єдиний у світі музей старообрядництва. Та Москва зубами вчепилася в таку унікальність, вона марить винятковістю, а Київ й донині не навчився швидко реагувати на новітні виклики, конкурувати з нахабним й безпардонним сусідом!
Кремль, не червоніючи, привласнює собі чужу історію, скарби, землі, акваторії, записує до свого літопису героїку українців, грузинів, вірмен, видатних митців, мислителів, а ми чомусь відштовхуємо від себе те, що було колись наше, і те, що може творити новітню славу Руси-України.
Чи навчимось колись?..
Друге найсильніше враження – Дністровська гідроакумулююча електростанція, одна з найбільших у світі. Нині тут гудять-крутяться 3 насоси-турбіни (на їх будівництво витрачено понад 8 мільярдів гривень!), а заплановано збудувати ще чотири, тобто загалом 7! У генеруючому режимі буде вироблятися 2268 МВт, у насосному – 2947 МВт. Дністровська вода економить мільйони тонн вугілля й мільярди кубометрів газу. Плюс чисте повітря, екологія…
Автівками через широкий, висотою в 10 метрів тунель ми в’їхали в гору й оглянули будівництво четвертого блоку. Вражаюче видовище! Подібної масштабної будови давно не бачив!
Це найпотужніший оборотний гідроагрегат Європи, спроектований, виготовлений, змонтований і запущений виключно українськими виробниками. Дністровська ГАЕС згодом стане найбільшою гідроакумулюючою станцією Європи і 6-м за масштабами проектом ГАЕС у світі.
Тут розумієш, що попри усі проблеми Україна – потужна держава, володіє високим науковим потенціалом, здатна впроваджувати найновіші технології й інновації.
От тільки чому росте ціна за електроенергію для пересічного українця? Куди йдуть мільярди, зароблені Дністром? У чиї кишені?
Директор ГАЕС Василь Субота і головний інженер Анатолій Жук (до речі, непозірно інтелігенті, що невластиво виробничникам, глибоко ерудовані, справжні фахівці своєї справи) наче вибачалися: ми, мовляв, виробляєм електроенергію, а продають її в Києві…
І третя фішка Буковини – сади. Таких налитих соком яблук і груш, такого добірного винограду не знайдеш ніде! Саджанці з Франції, іноземні фахівці, крапельний полив, накриті спеціальною плівкою 10 гектарів (уявляєте? 10 га під «дахом»!) плодових дерев – усе це ми бачили у Сокирянському районі. Буковина готова забезпечити чи не всю Україну своєю духмяною продукцією, здоровою, поживною, без ГМО. Великі супермаркети не беруть. Сумнівної якості польські яблука чомусь легко пробилися під неон вітрин…
Дещо про румунські школи…
У Румунії гарячі голови зопалу просторікують про безправність румунів на Буковині, брак національних шкіл, преси, видавництв. Один з румунських політиків, Лаурентіу Ребега, навіть порівняв Україну з «Ісламською державою».
Члени Парламентської асамблеї Ради Європи, серед яких пробують лідирувати представники Румунії, під час дебатів у ПАРЄ жорстко розкритикували освітній закон.
«Я займаюся румунською меншиною 25 років, але те, що відбувається зараз, безпрецедентно», – заявив, зокрема, румунський депутат Віорел Річард Бадя. Він спробував переконати депутатів у тому, що потреба переходу на українську є надуманою. «Багато років тому тодішній румунський президент зустрівся з Кучмою. І тоді український президент не говорив українською, бо не знав її... То про що ми говоримо?», – пояснив він.
«В Україні відбувається дикий печерний націоналізм, ПАРЄ має вимагати в України скасування закону про освіту», – підлив оливи у ватру молдавський депутат Влад Батрінча.
Що ж маємо насправді?
Румунів в Україні маже 150 тисяч – працюють 47 румунських дитячих садків, три українсько-румунські дитячі садки, 92 школи та коледжі з румунською мовою викладання на 20 058 студентів, шість румунських художніх шкіл, 13 шкіл з частковим викладанням румунською (на 2 746 учнів). Однак наріжною проблемою стало те, що лише дві години на тиждень вивчалася українська мова – як результат, учні румунських (і угорських теж) шкіл не могли скласти іспити із ЗНО.
Українців у Румунії – 100 тис. (а було 800!), взагалі немає україномовних дитячих садків, шкіл та мистецьких закладів. На немалу країну – всього один український ліцей в Сиготі (і той надшвидкими темпами румунізується).
ЖОДНОЇ української школи! В українських селах Південної Буковини (Сучавський повіт) діє пряма заборона проводити для українців-автохтонів (зокрема гуцулів) богослужіння рідною мовою – тільки румунською.
Висновок, який не хочуть й чути в Бухаресті: українці в Румунії не мають можливості задовольняти свої етнічні потреби так, як румуни в Україні.
З 425 шкіл Чернівецької області 86 – румунські (20,2 відсотка, що близько до частки цього населення в краї, однак 70 відсотків випускників не можуть скласти тести з української мови), для переходу на латинську графіку підготовлено дві тисячі педагогів у Молдові та Румунії; у центрі Чернівців відкрито румунську школу – СШ № 29, в Новоселицькому районі – школу-гімназію, у Глибоцькому – фізико-математичний, у Герцаївському – гуманітарно-математичний ліцеї. Державний університет у Чернівцях готує вчителів з румунською мовою викладання практично з усіх шкільних предметів.
Надумані проблеми з інформаційним забезпеченням національної меншини: працюють румунські редакції обласного та республіканського радіо, редакція телепрограм румунською мовою. Газета «Зориле Буковиней» отримує дотації, у чотирьох районах дублюються місцеві газети.
То про що ви, панове з Бухареста і Будапешта? Роззуйте очі, як кажуть в Одесі!
Персони й парсуни
Буковина дала світові чимало видатних персоналій – є серед них і палкі патріоти України, а є є перекинчики. Україна пишається тими буковинцями, які вірно служили і служать національній ідеї.
Серед них вирізняються своїми многотрудними діяннями
Юрій Федькович – український поет, прозаїк, драматург, перекладач, культурний та освітній діяч, класик української літератури, Сидір Воробкевич – видатний український письменник, композитор, музично-культурний діяч, видатний актор і режисер Іван Миколайчук, видатний композитор Володимир Івасюк, естрадний співак Назарій Яремчук, знаменитий оперний та концертний співак (баритон) і режисер, народний артист України і СРСР, Герой України Дмитро Гнатюк, народна артистка України і СРСР, Герой України Софія Ротару, перший український космонавт Леонід Каденюк, екс-премєр міністр Арсеній Яценюк, відома письменниця, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Марія Матіос, українська естрадна співачка, народна артистка України Лілія Сандулеса та багато інших.
З Буковиною пов’язані імені знаних у світі видатних політичних, наукових і культурних діячів. Екс-генерал-губернатор Канади, відомий політик Рамон Джон Гнатишин народився у родині емігрантів з України. Його батько, колишній канадський сенатор Джон Гнатишин, був вихідцем з Вашківців на Вижниччині.
Американський дипломат і політик, екс-помічник державного секретаря США у справах Євразії та Європи Вікторія Нуланд має буковинське коріння. Піонер комп’ютерних технологій, конструктор і автор одного з перших персональних комп’ютерів у світі Стів (Степан) Возняк теж з буковинців.
Міхай Емінеску – великий румунський поет, публіцист, громадсько-культурний діяч, навчався у Чернівцях.
Тут народилися Моше Шнітцер – президент найбільшої у світі Ізраїльської діамантової біржі, Юлій Едельштейн – колишній радянський дисидент і ізраїльський міністр, вдруге переобраний на пост спікера кнесету, Ервін Чаргафф – видатний науковець, першим у Колумбійському університеті почав досліджувати денатурацію ДНК, Роза Ауслендер – класик німецькой літератури, Чипріан Порумбеску – видатний буковинський композитор, один з основоположників румунської музики, Йосип Бург – знанний єврейський письменник сучасності, Міла Куніс – відома зірка голівудських стрічок.
Є, на жаль, й антигерої – бандит з т. зв. ДНР Ігор Плотницький, головний московський піп в Україні Онуфрій (Орест Березовський), акордеоніст Ян Табачник, співачка Ані Лорак, нардеп Михайло Папієв та інші перекинчики. Трагічну історію переповіли мені про батьків Плотницького – їх за кілька годин після окупації Донецька вивезли з Буковини і перекинули в Росію, там через рік …отруїлися грибами. Небезпідставна версія: не витримали сорому, добровільно пішли з життя, усвідомивши усі злочини колись улюбленого сина…
З пошаною на Буковині мовлять про вихідців з Галичини, які вросли тут корінням, пов’язали свою долю з чарівним краєм Черемоша й Прута.. Відомий чернівецький журналіст, редактор «Молодого буковинця» і видавець Богдан Загайський родом з Пісочного Миколаївського району. А в Сокирянах першим заступником райдержадміністрації трудиться молодий і перспективний політик Андрій Маркевич – уродженець Старосамбірщини. Мій земляк Василь Гейніш – відомий на Глибоччині редактор, журналіст і публіцист.
Буковинська карта – програшна!
Під’юджуваним із-за кордону любителям розкладати політичні пасьянси, підтасовувати та робити ставку на «буковинську карту» вже час збагнути: схаменіться, бо горе вам буде, не віддамо ми ані сантиметра української землі, а замах на територіальну цілісність України карається законом, ніхто не дозволить перекроювати повоєнні кордони, захистити їх наша держава ВЖЕ спроможна – маємо загартовану у війні нову українську боєздатну армію! Українці на своїй землі хочуть жити з усіма сусідами в мирі й злагоді, вимагатимемо від усіх подібної пошани і до себе.
У Кишиневі та Бухаресті особливо гарячі голови з-поміж крайніх радикалів дозволяють собі агресивні випади проти нашої держави, особливо «пече» їм Буковина. Та агресивність передається місцевим вожденятам-лузерам, які прагнуть розхитати човна, бавляться у велику політику і балансують на грані порушення чинних законів.
Роздирають конфлікти місцеве православ’я, яке могло б прислужитися справі єднання буковинців, проте московські попи й далі баламутять народ, вороже сприймаючи УПЦ КП і УАПЦ. Є сили, що не зреклися ідеї створення Чернівецького єпископату Румунської православної церкви. Служба Божа ведеться в основному церковнослов’янською або румунською мовами, правда, священики у проповідях вже бояться повторювати зухвале: «Тут буде Румунія!».
Осібно варто мовити про експансію московського патріархату – на Буковині діє 400 парафій цієї явно не проукраїнської церкви. Безумовно, тримається вона на прислужництві Кремлю владики Онуфрія (він же – Орест Березовський), який не приховує своєї духовної єдності з біснуватим Кірілом – Гундяєвим. Влада не знає, як діяти, позирає на Київ... Інтелігенція мовчить, політики бояться Москви. Батько загиблого на Донбасі воїна йде до місцевої церкви й цілує руку попу – феесбешнику в сутані, – який сам або через злочинний клір благословляв убивць його сина. Професорка університету ходить до московських попів й на зауваги стенає плечима: мені сюди близенько, я звикла… Нема кому очолити рух за перехід до Київського патріархату… А той своєю чергою створив тут дві єпархії, які взялися конкурувати між собою за впливи…
Перенасичення московського за духом кліру – ось головна загроза сепаратного перевороту на Буковині, підривати стабільність у краї будуть не «зелені чоловічки», а феесбешники і геерушники в рясах! Варто ретельно перевірити тамтешні численні монастирі УПЦ МП, особливо паспорти послушників…
Отака вона, Буковина, молода й прекрасна, у міру проблемна, лікує задавнені болячки, долає грізні виклики третього тисячоліття, позбавляється рудиментів минулого й впевнено прозирає у європейське майбутнє України.
Олександр Масляник, для IA ZIK
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
