Мирослав Гринишин, головний режисер Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської в програмі "Суть Речей" розповів про фестиваль "Золоті оплески Буковини" та поділився думками щодо важливості таких заходів.
Мирослав Гринишин: Фестиваль знаковий, десятий, а з другого боку, сама земля буковинська вона неймовірно різноманітна в своїй насиченості і своїй різності, в фольклорі, гумором перенасичена і з тим, що не асоціюється з центральною Україною. І я шалено вдячний, що я маю можливість працювати в театрі, головним режисером. А по-друге, що пов’язано з фестивалем, я вважаю, що такі фестивалі треба проводити і навіть з точки зору комунікації, для внутрішньої комунікації між акторами, режисерами, художниками, які працюють в театрах різних міст, областей. Були у нас і з Румунії, Ботошан і з Вінниці, і з Коломиї, і з Києва два театри, і з Франківська. Все було високого рівня. І треба віддати належне керівництву театру, що вони йдуть на ризик колосальний, бо це все на плечі працівників театру, бо держава ні копієчки не допомагає, а іноді ще й зуміє перешкоджати, такі речі треба лише заохочувати і підтримувати. Я лиш за те, що це треба продовжувати, проводити щороку, бо воно дає і для глядачів і для внутрішньої комунікації.
Глядач побачив різність театрів, щоб вся Буковина побачила різність театрів, щоб раз в рік проходило протягом 7 чи 10 днів. Різноманітність жанрів, стилів, показів, театральних і режисерських. Щоб глядач бачив, що в Україні театр є, всупереч всім обставинам і давало внутрішню поживу. Бо не матеріальним повинен глядач жити сьогодні. Хоча багато точиться розмов з приводу цього. Бажання зробити реформу всередині в театрі. Її зазвичай роблять люди, які далекі, невігласи цієї справи театральної. Глядач в цьому не винен, що відбуваються такі внутрішні колізії. Але ви бачите, що фестиваль відбувся. Те, що квитки розміталися за далеко до початку фестивалю. За тиждень, за два тижні. Я чув від адміністрації театру і дякуючи власне їхнім силам, вдалося підняти таку махіну.
Переможці, я вважаю, що достатньо обґрунтовано було. Багато було різних критиків, які давали такі активні свої поради, критикуючи вистави, але завжди була якась нейтральна сторона з боку господаря фестивалю, директора театру, за тим, щоб більш нейтральніше відноситися до того, з огляду ситуації в країні, не так активно боксувати один одного в художньому, мистецькому сенсі цього слова. Це добре, що під одною парасолькою злагоди все було. Не було крайніх аутсайдерів, або крайніх тих, кого приймали. Всіх побачили на сцені, хто що міг представляти і це дало поживу і для глядача і для критика, і взагалі, подивитися на сьогоднішній стан сьогоднішнього театру по тих виставах, які вони привозили. Я вважаю, що це був позитивний досвід, хороший.
Дуже добре, що там були не лише критики, але й глядачі, вони приходили і висловлювали свою думку. Це є рух в тому напрямку комунікації обміну і виходу за межі соціальних мереж, де люди німі і глухі, не бачать і не чують один одного, тільки переписуються. Відсутня емоція, відсутнє внутрішнє дихання, враження. Тут була жива людина, якщо її щось зачепило, вона приходила і казала про це. І важливо, щоб вона це висловлювала, щоб вона говорила, щоб людина не втрачала дар мови. Бо в час розвитку маси соціальних мереж, які теж мають позитивну соціальну функцію, бо є люди закриті, і вони так можуть комуні кувати завдяки мережам. Але театр - це єдине живе мистецтво. Заміни, альтернативи театру ніколи не буде. Багато різних думок. Що кіно замінить театр, телебачення… але театр завжди буде. Це єдиний вид, який має ту домінанту, ту основу, який має лише цей вид мистецтво. І хто б не говорив, що в театрі буде віртуальний актор, або взагалі не буде актора, це неможливо. Це з сфери фантастики, яка залишиться лише в уяві. І через цей компонент, щоб воно проходило на конкурсах і збиралися після кожної вистави, альтернативне журі з одного боку, глядачі з другого боку, творці вистави з іншого боку і ця комунікація відбувалася. Звичайно, комусь щось могло не сподобалося, але в даному випадку, це має бути нейтральна позиція, має бути погляд без занурення в емоцію з точки зору уяви, гордості, самозакоханості, це має бути прибрано з цієї території. Говорили про виставу, про тему, а ще глибше, щоб говорили про професійні речі, театральної вистави, композиції, акторських речей, внутрішньої теми, задачі, глибини підтекстів, те, що зараз зникає. Бо такої критики в українському театрі немає.
Немає кому критикувати, бо немає обізнаності в тому широкому контексті. Ми у вакуумі, ми не бачимо сотні такий фестивалів в Європі. В тій самій Румунії їх десятки. Я в 97 років був на фестивалі в Румунії. Він зараз під патронатом Євросоюзу. І я завжди кажу керівництву театру, що має бути комунікація. Треба пробивати дорогу не на схід, а на захід, де хочуть нас бачити, де чекають. Я лиш зараз дізнаюся, що були колись політичні перепони, коли румунські колективи приїжджали, то казали ставити якісь свої речі, проводити заходи, щоб румунські колективи не виступали. Це нісенітниця, треба прибирати і тих людей, які цього не розуміють, їх треба переконувати. Або виганяти з роботи. Молодь це має робити. Вони мають вчити мову: німецьку, французьку, англійську. Якщо брати європейське середовище театральне, то там актор не грає в одній виставі. Він грає в десятьох виставах на різних мовах. А для сходу це шок. Колись приїздили росіяни до нас в Київ, я спостерігав розмову, коли один з керівників театру говорив з ними російською, а потім автоматично переключився на українську. Вони були вражені, питали, як це може бути. Зараз відбувається така ломка всередині, і старе покоління, яке тягне назад традиційністю, формами правління старими. Воно апріорі тягне біологічними властивостями, бо переробити це неможливо. Це робити має молодь. Привносити щось нове, протиставляти щось. Щоб був рух, інакше нічого не зміниться і фестиваль в цьому контексті зробив маленьку, але дуже важливу річ
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
