Наталя Гордей три тижні жила у Ханой, столиці В'єтнаму, де намагалася навчити місцевих мешканців… виготовляти горілку.
Яким чином ви потрапили до В'єтнаму?
Декілька років тому лінію розливу горілки, яка знаходилася на лікеро-горілчаному заводі в Лужанах, купили у В'єтнам. Мене, разом з іншими спеціалістами цієї справи, запросили проконсультувати тамтешніх мешканців як працювати на цій лінії. Я погодилася, з цікавості. Адже в Азії ніколи не була і хтозна чи була б колись, якби не цей випадок.
Вдалося навчити в'єтнамців? Не заважав мовний бар'єр?
Знання мови, звичайно, бракувало, але з нами працювали колишні заробітчани в Росії, тому вони мали мінімальний запас російських слів, щоб порозумітися. Але мова - це не найбільші труднощі, як виявилося. Всі в'єтнамці низького росту. Тому спроектована лінія в Україні, для них надто висока, по груди. Їм важко працювати на ній. До того ж горілка у них лише 30 градусна. 40 градусів їхній тендітний організм напевне не витримує. Окрім того - в'єтнамці вимагають гідної оплати за свою працю. Не менше 4 тисяч гривень за місяць, якщо перевести на наші гроші. Але, зауважила, що вони дуже працьовиті. Не відмовляються від роботи і старанно все виконують.
З містом вдалося познайомитися? Що здивувало чи зацікавило?
Місто зелене. Це мене здивувало. Столиця все ж таки. На околицях всі клаптики землі старанно обробляють. Для в'єтнамців земля дуже цінна. Вони мають грядочки і вирощують на ній городину цілий рік. Загалом у місті дуже багато дерев. Всі вазони, які вдома я маю в горщечках, тут я побачила у вигляді дерев.
А ще тротуари там існують не для пішоходів. На них розташовують магазинчики. Тому ні для кого не є дивним, коли в продуктову крамницю заходить людина з мопедом. Він просто йде додому, а дістатися вхідних дверей можна лише перетнувши магазин, який насправді розташувався на тротуарі.
А загалом, у Ханой дуже багато транспорту. Всі рухаються мопедами та автомобілями. Пішоходів я не бачила. Через велику кількість смогу, водії мопедів їздять у масках, як у нас під час епідемії грипу. Але захисні маски у них різнокольорові, красиві.
Перукарня у Ханой, взагалі для мене була відкриттям. Працюють перукарі на вулиці, під деревом ставлять стілець, вішають поряд дзеркало і все. Перукарі готові обслуговувати клієнтів.
А рибу, яку вони ловлять в озері, розбирають відразу ж на тротуарі, залишаючи за собою бруд.
А загалом, яка їжа у В’єтнамі?
Основне – рис. Їдять паличками, я також вчилася, хоч мені не дуже вдавалося.
Як вони ставляться до українців?
Ми зовнішньо з ними дуже відрізняємося. Вони невисокого росту, з широким обличчям. Ніздрі у них ніби направлені доверху, а волосся чорне, навіть у старших жінок. Сивини у них немає, хіба трохи у чоловіків. Я для них зі своїми 65 кілограмами - дуже велика жінка. Обійняти вони мене не могли. Рук не вистачало. В магазинах жіночого взуття 38 розміру не було. Хіба чоловіче. Одяг так само. Для себе хотіла придбати куртку, то на мене знайшли лише найбільшу чоловічу куртку, яка лише була в магазині.
Але, однозначно, ми для них європейці і цього достатньо, аби викликати захоплення у в'єтнамців.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
