Упродовж доби росіяни неодноразово намагалися штурмувати позиції бійців відділення 52-річного старшого солдата 92 об ТрО 107 окремої бригади територіальної оборони Збройних сил України з позивним «Мойсей», але кожна спроба ворога вибити українців з окопів закінчувалася невдачею. Після останньої, рашисти вирішили поховати бійців ЗСУ на позиції: вони так щільно почали крити їх артилерійським вогнем, що від вибухової хвилі наших захисників підкидало, «як вареники в мисці», пише Медіа агентство АСС з посиланням на Урядовий Кур'єр.
Отримуйте новини в Telegram
«Майже всіх побратимів було поранено та евакуйовано, — згадує «Мойсей». — Але через потужний обстріл дістатися до нас заміна не могла. Тому, зваживши всі обставини, вирішив залишитися та спрямовувати вогонь нашої артилерії по ворогу й утримувати позицію самостійно, доки не підійде підкріплення».
Ця історія трапилася на бахмутському напрямку. Буковинець «Мойсей» родом з мальовничого села Сербичани на Сокирянщині Чернівецької області, батько трьох дітей, який до широкомасштабної війни мирно фермерував, три доби самотужки утримував позицію, яку в росіян відбили штурмові підрозділи ЗСУ, корегуючи вогонь української артилерії по ворогу. До речі, саме завдяки його діям боги війни 107 бригади знищили два БТРи та завдали непоправних втрат особовому складу ворога.
«Росіяни перебували від мене на відстані з пів кілометра, — веде далі старший солдат. — Я їх не лише добре чув, а й бачив. А вони мене — ні, бо вважали, що в наших окопах уже нікого не залишилося. Мене рятувало те, що я встиг добре окопатися й замаскуватися. Звісно ж, допомагало триматися й підбадьорювання побратимів, з якими я розмовляв по рації. Щоправда, на початку моєї самостійної оборони осколком у рації відбило антену. Але я знайшов у сумці ізоляційну стрічку й примотав її до палички. Після цього зміг зв’язатися із хлопцями, які вважали мене загиблим».
Урешті-решт «Мойсея» повідомили, що до нього вирушили п’ятеро бійців, котрі його мають замінити. Але так уже збіглося, що замість наших бійців на командира відділення вийшло приблизно стільки само росіян.
«Спочатку подумав, що то йдуть наші хлопці, — «Мойсей» навіть спробував усміхнутися, — але придивившись, зрозумів, що то орки. Вони підійшли ближче та ввічливо привіталися: «Здравствуйтє, ми із кафешкі!» А я їм у відповідь: «Доброго, ми з Чернівців!» І автоматною чергою звалив двох, а в інших жбурнув гранату. Четверо орків залишилися лежати на місці, а п’ятий, поранений, утік у кущі. Так і не знаю, живий він нині чи ні, бо підійшли наші, й шукати його не став».
Тепер «Мойсей» міг залишити позицію і рушити до місця, де стояв його підрозділ. Дорога додому для нього вперше стала дуже довгою, бо йшов понад шість годин, та важкою: неодноразово потрапляв під обстріли ворожих танків, доводилося ховатися ще й від ворожого дрона, який супроводжував у дорозі.
Коли ж боєць дійшов до побратимів, то насамперед попросив води. Побратими згадують, що «Мойсей» одним ковтком випив півторалітрову пляшку й, побачивши, як побратими здивувалися, став… перепрошувати. Мені, казав хлопцям, тоді здалося, що смачнішої води я ще з роду не пив. А ось заснути «Мойсей» довго не міг, хоч не спав три доби.
На запитання, що дало сили вистояти, герой відповів: «Розуміння, навіщо я тут, молитва і… м’ятні цукерки. Нашим хлопцям нелегко відбивати кожен клаптик української землі. Тому я не міг дозволити, щоб окупанти відвоювали в нас відбиті позиції. Я був упевнений, що мої побратими прорвуться до мене й допоможуть. Бо на фронті ми одна сім’я. А в сім’ї один одному завжди допомагають, підтримують, захищають».
Читайте також всі новини Чернівців.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
