Десять прийомних, шість рідних. Чернівецька родина проти інтернатів в Україні (ФОТО, ВІДЕО)

Коли заходиш і бачиш так багато дітей, перша думка – як? Як батькам вдається їх організувати, щоб в будинку був лад та спокій, коли тобі іноді зі своїми двома важко?

Світлана та Віктор Морару розповіли журналістам ІА АСС, чому вирішили опікуватись дітьми з українських інтернатів, та як їм це вдається.

- Я сама з великої родини. В нас було 9 дітей, я ж хотіла максимум трьох, каже Світлана.

Із плином життя все змінюється. В нас народилось п’ятеро синочків  і одна донечка.

Наш шостий синочок народився з вадами і одночасно захворіла старша донечка. Лікарі розводили руками. Це тривало цілих три роки. Зрештою, Бог дав одужання. І після цього в розумі якийсь переворот стався: те, що було на першому місці – пішло на 10 , і виникло велике бажання комусь допомогти. Це має іти десь зсередини, примусити людину до такого неможливо, - розповідає Світлана.

 - Спочатку взяли двох дівчаток, і так почалась наша велика родина. Ми багато їздили інтернатами. Ми побачили, що дітей в інтернатах налаштовують, щоб вони не ішли в родини, а залишались у цих установах, - додає Віктор.

 - Як ви полюбили прийомних дітей?

 - Такі відчуття це чудо, його дав Бог в наші серця. Якщо робите крок свідомо, тоді і почуття любові до цих дітей з’являється, - каже Віктор. - Так, були в нас такі питання, чи робити різницю у вихованні своїх і прийомних дітей. Ми це обговорювали, наприклад, зі старшою донькою. Вона сказала нам, щоб ми відносились до неї, як до своєї дитини.

 Всі діти називають Світлану "мамою". Вона розповідає, як організовує побут: складає графік прибирання будинку, дітлахи записані до різних гуртків. Варити їсти мамі Світлані допомагає чоловік та діти.

 - В нас буханка-дві хліба іде за обід та 5 літрів борщу, - жартує тато.

 Світлана розповідає, що в кожної дитини складна історія життя.

 - Не всі діти одразу відкривались, хтось через рік, хтось через півроку. Ті, хто в інтернаті були, розповідають про дідівщину, насилля. Діти з родин теж розповідають про складні умови життя.

25–річного Миколу Семенюту Світлана та Віктор забрали з Ніжинського інтернату.  Хлопця одразу після народження залишили батьки. З часом він відпустив образу, а далі у його житті стались неймовірні події.

  - З самого народження мої біологічні батьки відмовились від мене. Вже в дорослому віці, коли я спілкувався з ними, вони сказали, що побоялись відповідальності. Тому здали мене в будинок малютки у Білій Церкві. Там пробув до 5 років, потім мене перевели в психо-неврологічний Ніжинський дитячий будинок закритого типу. Один раз батьки, пам'ятаю, приїхали до мене, пообіцяли, що ще будуть приїжджати, я чекав, але нікого так і не було.  

Усі роки Микола мріяв про родину, він завжди хотів вирватись з інтернату. І одного разу, коли Віктор та  Світлана приїхали до його друга, той розповів про Миколу. Тож згодом батьки забрали обох хлопців у свою родину. Також Микола зумів виграти суд, довести свою повносправність і вперше в житті проголосувати.

 - Ще б своїми руками заробляти якісь кошти. Зараз більше на кухні допомагаю, права рука мами. Як щось не виходить – брати-сестри допомагають, ніколи не думав, що в мене буде така велика родина! І моя найбільша мрія, щоб інтернатів стало менше. Щоб більшість дітей були у родинах, - каже хлопець.