Чернівецька радіоведуча перемогла рак

Пухлина завбільшки 9 сантиметрів займала 52% легенів дівчини.

Як життя може розділитися на «до» і «після»: ось тут все було добре, сонечко світило яскраво, і сміх був такий дзвінкий, а ось в один момент все змінилося.

 Зараз вона працює радіоведучою, займається волонтерством, має багато друзів і завжди у центрі уваги – весела, усміхнена, щира.  Та мало хто мало хто знає, що ця енергійна та надзвичайно позитивна дівчина пройшла через рак легень. І не просто пройшла, а перемогла хворобу.

Своїми переживаннями, етапами лікування та життям “після” Христина поділилася з "Українським інтересом"

“Хворобу виявили у мене після випускного у дев’ятому класі. Ми грали у бадмінтон цілими днями, фактично без перерви. Бабуся помітила, що у мене біля правої ключиці якась опухлість. Але я їй не дуже повірила, бо вона завжди відрізнялась невмотивованою панікою. Потім підійшла до дзеркала, і дійсно – щось таке там було. Я думала, що це через бадмінтон. Бабуся запропонувала піти до лікаря. На прийомі нас відправили робити рентген. У 14 років мені діагностували туберкульоз. Я була шокована.

Потім, певно, мене Бог направив до одного лікаря. На той момент лише він і ще один його колега з Києва мали право лікувати за німецькою схемою. Він сказав зробити аналізи. Результати відправили у столицю і звідти прийшло підтвердження – лімфогранулематоз (злоякісне захворювання лімфоїдної тканини). Пухлина була розміром 9 сантиметрів і займала 52% легенів. Лікар призначив пункцію (прокол стінки якої-небудь порожнини – ред.), у мене покотилися сльози, а він сказав: “Боже, як я люблю, коли жінки плачуть. Ти хоч плач гарно” і потер руки. Я подумала, до якого “садюги” попала. Я хотіла тікати, а мама – розірвати його, як мавпа газету. Тоді ми не сприйняли його слова. Єдиний, хто зрозумів лікаря, був тато. Хоча ми вже давно не жили разом, але він дуже підтримував і переживав. Він тоді сказав: “Лікар має сісти з вами і плакати, чи як? Він ситуацію кожної дитини пропускає через себе. Гумор – це захисна реакція”.

Вже після видужання і навчання у виші, ми зустрілися з лікарем на телемарафоні. Одна жінка розповідала, коли йому дзвонять батьки померлих дітей, він щоразу плаче. Для таких дітей, як я, став другим татом”, – розповіла дівчина. 

Читайте також: Майже 800 випадків. Кір продовжує ширитися Буковиною

2008-го року Христині призначили інтенсивний курс лікувань. Три дні вона майже безперервно провела під крапельницею.

“Два великих синіх “босівських” пакети вливалося у мій організм за два дні. Я щодня випивала близько 60 пігулок різних препаратів. Один з них був гормональний. Унаслідок за півроку я набрала більше 50 кілограмів зайвої ваги. Перед Новим роком мені мали ввести останню пляшку “хімії”. До кінця терапії у мене не було видно на руках вен. Спершу мені кололи на тильній стороні долоні, а останню пляшку вже на згині ліктя. Вена не витримала, здулася і останню капельницю ми не закінчили. Вийняли з мене того “метелика” і ми з мамою почали плакати”, – голос дівчини починає тремтіти.

У відділенні, де лікувалась Христина, також лежали маленькі діти. “Коли бачиш, як цій маленькій лялі вводять катетер, а вона не видає жодного звуку, це дуже стимулює. Говорила собі: “Якщо дитина терпить, то ти точно мусиш”, – каже дівчина.

Після цього її перевели на два тижні до Києва. Це був один з найважчих етапів лікування, адже довелось пройти курс опромінення. Від цього ноги були,наче ватні, а ще – її постійно нудило.

Після відмови від препаратів зрозуміла, як почуваються наркомани.

“Останню ніч після повної відмови від препаратів я запам’ятала на все життя. Я не могла встати з ліжка, не відчувала ніг. У мене через це почалася паніка та істерика. Відмова від гормональних препаратів супроводжується “ломкою”. У ту ніч я зрозуміла наркоманів, який вони переносять біль. Ніби у тебе ламається кожна кісточка, руки-ноги крутить. Це було дуже страшно”, – сльози прориваються у нашої співбесідниці з очей.

До початку хіміотерапії Христина мала довге, розкішне волося, тому не відразу зрозуміла жарти лікаря і те, що повністю втратить волосся.

Під час лікування коло спілкування дівчини звузилось  до батьків і близьких друзів сім’ї. «Якби це сталося зараз, у час інтернету, мені було б легше. Я слідкую за дівчинкою Ольгою Гердегою. Вона зараз переживає 19 “хімію” і свої емоції виливає у пости. Розповідає підписникам про хворобу. У мене була протилежна ситуація і я тоді замкнулась у собі. Перестала спілкуватись з друзями. Не хотіла, щоб вони мене бачили у такому стані. Я дуже боялася, що залишусь такою”, – зізнається Христина.

Це був період різкого “стрибка” долара. Каже, що навіть через 10 років не знає, де сім’я знайшла таку суму грошей. Дещо дали рідні, трохи допоміг фонд, ще дещо – школа. В один момент, задумалися щодо продажу квартири. Саме тоді, коли Христина боролася всіма способами за життя, сусіди розносили плітки. Які тільки версії не придумали, навіть, що вона хвора на СНІД.

Христина Петренко. Фото з відкритих джерел.

Навчатися у школі після терапії Христина не змогла, тому перейшла на індивідуальне навчання. Це припало на 10-11 клас. Вчителі приходили до дівчини додому і допомагали у підготовці до ЗНО. При можливості подавати на п’ять спеціальностей, Христина подала документи лише на журналістику. І таки вступила на державне замовлення. Каже, що Бог знову допоміг.

“Люди мене знають, як оптимістку. Насправді я такою і є, але мало хто здогадується, що я ховаю глибоко всередині. Я не надягаю маску, щоб приховати особисте. Водночас переживання намагаюсь лишати при собі. Якось одногрупник каже до мене: “Знаєш Христь, я тобі так заздрю. Ти така безтурботна. У тебе немає проблем. Ти постійно посміхаєшся”. Я розповіла йому лише частинку, а в нього аж щелепа відвисла.

У кожного є така ситуація, яка розділила життя “до” і “після”. Мене часто питають: “Якби ти могла змінити, ти б це зробила?”. Я відповідаю, що ні. Не знаю, як би потім склалося моє життя. Завдяки пережитому, я почала більше думати про допомогу іншим, займатися волонтерством, громадською діяльністю”, – додає дівчина.