Старість – закономірний процес життя

Точка зору Ірини Блажіної, асистента кафедри нервових хвороб, психіатрії та медичної психології БДМУ, голови Чернівецької філії УСП. 

Відношення до проблеми старіння є доволі неоднозначним. З одного боку особи літнього віку викликають повагу та співчуття, з іншого вони є для нас  свідком кінечності життя і можуть викликати страх та тривогу за своє майбутнє. Старше покоління стоїть ніби на межі життя та смерті і те, як проходять їх останні роки впливає на дітей та онуків, стає підтвердженням або спростуванням безпорадності, залежності, доцільності існування.

Середня тривалість життя поступово зростає, у зв’язку з чим змінились періоди життя людини. Так, згідно нової вікової класифікації ВООЗ, від 25 до 44 років - це молодий вік, 44-60 років - це середній вік, 60-75 років - похилий вік, 75-90 років - це старечий вік, а після 90 - це довгожителі. Середня тривалість життя населення за останні сто років збільшилась майже вдвічі й сягає майже 70 років.

Крім того, змінюється й ставлення до можливостей людини. Так, якщо раніше була розповсюджена думка про те, що можливості людини обмежуються її віком, наприклад, вважалось, що нові знання можна активно отримувати лише у віці до двадцяти п’яти років, то тепер дослідження нейрофізіологів спростовують цей стереотип та виявляють можливість створення нових когнітивних зв’язків протягом всього життя, незалежно від віку. Все більше з’являється людей, які є активними й фізично, й когнітивно у віці 80 та 90 років!

Однак, в історії людства є приклади тих, хто у будь-якому віці активно проявляв професійні надбання та жив повноцінним життям. Так, Уїнстон Черчіль став прем'єр-міністром Британії у 65 років, Рональд Рейган у 69 років був обраний президентом США, Мікеланджело став головним архітектором собору Святого Петра у 71 рік.

Що ж впливає на нашу якість життя та активність? Сьогодні я би хотіла поговорити саме про це. З дитинства ми вбираємо досвід тих, хто нас оточує: батьків, вчителів, знайомих. Ми схожі на пристрій, який записує все, що відбувається навколо, все, що ми отримуємо з літератури, фільмів, родинних історій. Так формується наш світогляд і в подальшому ми використовуємо цей досвід у власному житті: будуємо стосунки так, як це робили наші батьки, намагаємось якомога більше досягнути, щоб отримати їх любов, уникаємо конфліктів, допомагаємо іншим, іноді жертвуючи собою. І в решті решт, досягнувши віку 40-50 років маємо вибір: або продовжувати жити так, як наші батьки та попередні покоління, або будувати власну історію себе і своєї сім’ї.

В сучасному швидкоплинному світі ми можемо або йти в ногу з часом – розвиватись, вчитись, пізнавати себе та оточуючий світ, радіти вже дорослому та усвідомленому життю, або відійти на узбіччя і жити життям своїх дітей та онуків. Власне тут й виникає довічний конфлікт батьків та дітей: діти хочуть будувати свою особисту історію, а батьки “знають як краще”. На мою думку, це один з найбільших тягарів, які батьки навішують своїм дітям, жертвуючи собою, вони, з одного боку, відмовляються від особистого життя, а з іншого не дають свободи власним дітям, автоматично викликаючи почуття провини або сорому. Саме тому в нашому суспільстві традиційно нормальним є допомога дітям, яким вже за сорок. За цією допомогою доволі часто стоїть страх сепарації, самотності, ілюзія контролю. І так відбувається з покоління в покоління.

До мене за допомогою звертаються батьки, які настільки окружили турботою дітей, що мені здається ці діти не можуть вдихнути. Жахає те, що в теперішньому суспільстві батьки водять дітей за руку до школи, на тренування до 10-12 років, роблять з ними уроки, бояться відпускати їх гуляти з друзями або в магазин біля дому. Але коли ці діти досягають двадцяти років раптом з’являється незадоволення тим, що вони не є самостійними. Страх жити своїм життям та ілюзія турботи намертво прив’язує батьків до дітей. Такі діти не є окремою людиною, а є нарцисичним продовженням батьків, коли їх досягнення сприймаються за власні, а поразки стають нестерпні. Як на мене завданням батьків є любити дітей й навчити їх самостійності. Однак, для того, щоб це було можливим, важливо усвідомлювати те, що твоя дитина це перш за все окрема особистість, якій ти можеш допомогти розвиватись, передати їй свій досвід, але не змушувати проживати твоє життя, реалізуючи в ній свої нездійснені мрії. І тоді, по досягненні середнього та похилого віку, батьки будуть жити своїм життям, не змушуючи дітей виконувати свої забаганки, не використовуючи їх, а підтримуючи свідомий вибір. І тоді, вони відчують, що їх насправді люблять, що вони можуть стати прикладом того, як бути вільним й будувати свою особисту історію, не очікувати стакана води на старості років і не бути тягарем для своїх рідних, а бути спроможними самостійно піклуватись про себе. Активного довголіття нам!