Привіт, мене звуть Андрій Гергележиу, мені 27. Народився у Чернівцях, закінчив Політехнічний коледж. Я архітектор.
Хочу поділитися з вами своєю поїздкою до Казахстану. Два дні велосипедом пустелею при температурі, вищій за +45º.
Дні, які я найбільше пам'ятаю, були уже близько... я наблизився до кордону з Казахстаном. На території Астраханської області місцеві попередили мене про неможливість в'їхати до Казахстану на велосипеді. Моє здивування зашкалювало. Причина була простою: в'їзд до Казахстану зі сторони Астрахані — це в'їзд у пустелю, і до найближчого міста більше 200 км.
Мені розказували, що дорогою до найближчого міста будуть невеликі поселення. Але застерігали, що вони являють собою лише низку будинків, до яких час від час привозять воду. А от для туристів там нічого немає. Тому прикордонники зі сторони Казахстану не дозволяють перетинати кордон до їхньої землі ні пішки, ні велосипедом.
Фото: Andrew Gerg
Я міг домовитися із водіями грузових автомобілів, аби закинути велосипед до них і на авто перетнути кордон. Усе йшло до того. Але я не виключав можливості все ж перетнути кордон велосипедом. Тому закупив в Астрахані продуктів на 2 дні і води близько 6 літрів, на день.
На кордоні все виявилося дещо інакше, ніж я очікував. Прикордонники пропустили мене на велосипеді. Але мені довелося довго переконувати їх у тому, що мені вистачить їжі на 2 дні.
Відстань до Атирау ~ 240 км. На велосипеді її можна подолати за 2 дні. Я підрахував усе, що міг, але я не міг знати всього.
Фото: Andrew Gerg
Дорога виявилася дуже розбитою, практично відсутній асфальт. Місцями його взагалі не було. Перед тим, як проходити цей пустельний шлях, мені довелося, як і завжди, переночувати у наметі. Лише вранці я побачив усе на свої очі. По дорозі повзли черепахи, в хащах гучно кричали птахи, то були папуги, яскраві, в основному синього кольору, тут я вперше побачив верблюдів.
Фото: Andrew Gerg
Спека в ті 2 дні була нестримною, в тіні +45º. Мені доводилося просто зупинятися в обідній час, розкладати намет і так відпочивати, тому що неможливо було їхати по дорозі. Води в мене було вдосталь. У тих невеличких поселеннях все ж можна було набрати води і це рятувало, по-своєму. Я обливав себе гарячою водою, щоб хоч якось полегшити собі дорогу.
Вода сильно нагрівалась. Чесно скажу, вона навіть обпікала, та при сухому повітрі та вітрі вона швидко охолоджувалася на тілі. Тому щоразу на хвилин 10-15 я відчував рятівну вологу.
Фото: Andrew Gerg
У ті 2 дні організм відчував потребу в 8 літрах води на день. Хотілося якомога швидше проїхати ці 240 км, але я розумів, що це буде непросто. В обід розкладав намет, в основному, не тому, що хотів відпочити,а тому, що їхати було просто неможливо. Сили були, але спека... неймовірна.
Намет теж не рятував. Почувався як в сауні. Там немає ні дерев, ні тіні. Тож доводилося переносити температуру вищу за 45º. З 13:00 до 16:00 я лежав не рухаючись. Потім, дорогою, у велосипеда прокололась шина. "Бувало і гірше, не страшно", — думав я.
Фото: Andrew Gerg
Автомобілів мені зустрічалося мало. Тому що місцеві, в основному, знали про стан дороги і їхали об'їзною дорогою до Уральська. Якби я поїхав нею, довелося б подолати десь на 200 км більше. Тому я обрав пряму дорогу. Подумав: "Буде, що буде". Рідним сказав, що не їхатиму цією дорогою. Довгий час ніхто і не знав, що мені таки вдалося нею проїхати.
Мені було цікаво. Я хотів побачити усі приємності і недоліки разом. А приємностей було дуже багато.
Хоча автомобілів було мало, деякі казахи все ж зупинялися і питали, чи все у мене в нормі, чи маю воду. Тому я не переживав за те, що чекає попереду.
А попереду чекав ще один день спеки, лише тоді я доїхав до Атирау...
Далі буде
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
