Про суржик

Точка зору Олександра Бродецького - доктора філософських наук, доцента кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ імені Юрія Федьковича.

Нерідко можна почути твердження: «Суржик - це добре (чи нормально), це і є народна мова українців»! Але це суцільний міф.

Ще 70 або 100 років тому ні на Заході, ні в Центрі, і на Півдні, ні на Сході України прості люди не розмовляли суржиком. Вони розмовляли живою народною українською (з діалектними особливостями своїх регіонів), але це не був суржик.

Щоб уявити собі відмінність - порівняймо, з одного боку, мову народних пісень, а з іншого, - мову, яку демонструють персонажі на кшталт Сердючки. Різниця очевидна. От перше - це якраз і є жива народнорозмовна мова. Саме нею й органічно розмовляли прості українці, і вона (звісно, з певними модифікаціями) лягла в основу літературної мови. А друге - це суржик як прикрий результат тривалих процесів русифікації, а правильніше казати - російщення, яке саме в ХХ столітті охопило широкі маси людей. В умовах радянського колоніального буття вища і професійна освіта, масовий інформаційний простір, сфера обслуговування заохочували тяжіти до російськомовності.

Ні, прямо українська мова не заборонялася. Але давалися імпульси її «непрестижності», «другосортності», «раритетності», «безперспективності». А щодо тих людей, які соціалізувалися, послуговуючись чистою українською, часто поширювались сумніви в політичній благонадійності і вірності режиму. Тому багато хто з простих україномовних людей (з дитинства – носіїв діалекту свого регіону), не знаючи добре тієї російської, для результативнішої соціалізації вкраплювали хаотично у свою українську російські елементи - і лексичні, й граматичні, й фонетичні.

Спорідненість мов давала таким людям підстави вважати, ніби цього для російськомовності достатньо – «поймуть». Утворювалася потворна суміш, з часом такі люди (а їх були мільйони) підзабували вже органічну українську і лише й спроможні були спілкуватися цією мішаниною. Передавали вони такий мовний код і своїм дітям, а ті – своїм.

Суржикомовність, по суті, - це результат соціального експерименту з відбирання в людини її ідентичності, зокрема, мовної. І на жаль, за тривалі часи російщення (прямого чи опосередкованого) масштаби суржику стали катастрофічними. І ще раз наголошу: народнорозмовна діалектна мова і суржик – це різні речі. Діалект має свої відносно сталі граматичні, фонетичні та інші особливості, відносно сталий лексичний запас. Натомість суржик – це хаотичне поєднання граматичних, фонетичних і лексичних елементів двох мов.

У суржику немає ніякої сталості, регулярності. Наприклад, один і той самий носій суржику в одному реченні може сказати "Я шол по вулиці", а через якийсь час цю ж думку висловити - "Я ішов па уліце"; в одному випадку він скаже - "Він не успєл сдєлать це вчасно ", а в другому - "Он не встиг зробити ето воврємя".

І таких прикладів суржикової безладної ламки структури двох мов можна почути чимало на вулицях теперішніх українських міст і селищ. Тобто суржик - це мовний хаос, руйнування мовної єдності як такої. Він не має ніяких внутрішніх законів, крім одного – ламати цілісність. І в цьому його принципова відмінність від народнорозмовної діалектної мови. Послухайте мову простих людей, які говорять діалектом, а не суржиком (такі ще є, і не тільки на Заході України, а подекуди збереглися і в Центрі, переважно вже похилого віку). Хоч на них літературна мова не особливо впливала, однак їхнє мовлення все одно доволі цілісне граматично і фонетично. Там є свої внутрішні закони, своя внутрішня мовна логіка, свої не писані, але дієві, правила (регулярності), яких ці люди здебільшого не порушують.

Так, в діалектному мовленні можуть бути незвичні слова, можуть бути дозовані вкраплення лексики інших мов (польської, російської тощо), специфічна інтонація, відмінна від літературної мови. Але не це тут головне, а якраз наявність внутрішньо єдиної, своєї, цілісної граматичної й фонетичної ідентичності - однорідна українська вимова звуків, усталене відмінювання слів, будова речень тощо. Це й робить діалект феноменом мови, її своєрідної (хай і стихійної) культури. Натомість суржик є феноменом антимови, її антикультури. Інколи твердять, що суржик – це простота, а простота – це, мовляв, плюс. Насправді ж, суржик – це не простота, а якраз складність. Адже саме складністю є будь-яке нагромадження різнорідного. Що більш складне, непрохідне - купа довільно скиданих і часто поламаних інструментів чи ж, навпаки, справні інструменти, розкладені впорядковано і за свої призначенням? З чим буде простіше дати собі раду і скористатися, виконуючи певну роботу? Звичайно, з другим.

Тому суржик - це не простота, а якраз безглузда складність, складне нагромадження граматично безладного. У суржику менше простоти, ніж у відносно цілісній, органічній, граматично однорідній мові. Однорідне і впорядковане – об’єктивно простіше, прозоріше, ніж різнорідне і безладне. Суржик є зримим індикатором хаосу і деструкції, які впродовж часів колоніального буття панували не лише над мовою, а й над свідомістю багатьох українців.

Мова - казав один знаний мислитель - це оселя буття. Тож можна собі уявити "затишність" оселі буття під назвою "суржик". Це суцільна руїна. На жаль… Тому робімо висновки і змінюймося!