Тема програми: Рік 2015-й – рік сподівань чи розчарувань
Запрошені гості: Ірина Верігіна в.о. голови ОДА Луганщини перших місяців військового конфлікту, громадська діячка, та волонтерка Алла Мустеца.
Ведуча: Людмила Григорчук
Людмила Григорчук: Війна змінила всіх. І рік 2015 був роком сподівань, що все зміниться, що завершиться війна. На самому початку війни, ви думали, що це буде так довго?
Ірина Верігіна: Ні, я думала, що ця війна закінчиться в серпні минулого року. Спочатку було дуже страшно, тому що ми не розуміли, де ми зможемо зупинити цього ворога. Тому що почався наступ і наступ серйозний. Вони захопили міста такі, як Сєверодонецьк, Красний луч, Луганськ, підійшли до Щастя, до Кременського району і тільки завдяки нашій українській армії, нашим добровольчим батальйонам, ми змогли їх зупинити, і тільки потім, завдяки добровольцям, Айдару звільнили Щастя, Сєверодонецьк, Лисичанськ, і майже контролювали Луганськ, і ми сподівалися, що день Незалежності буде в луганську, але потім був наказ. Я рахую, що це зрада. І наші війська вивели з Луганська і почали підписувати Мінські угоди. І тоді я вже зрозуміла, що це буде довго. Тому що домовлятися з терористами було непотрібно, а потрібно тоді, коли перші чєловєчкі зайшли в Крим, треба було зразу європейській спільності нагадати за Будапештський меморандум, ті домовленості, які були і вони нам гарантували територіальну незалежність. А ми їх згадали майже через рік. Тому ті сподівання, які були тоді, вони не виправдалися в 2015 році. Хоч кажуть, що будуть перемовини і буде тиша, але бачимо, що щоденно обстрілюється територія. Захопили три населені пункти, Коміртеново. Це наша українська територія, ми не можемо їх забрати, бо це не по Мінським домовленостям. Тобто терористи можуть це зробити, а ми повернути не можемо. Така гіркота в душі наприкінці року, бо миру в Україні немає.
Людмила Григорчук: Чи ми на місцях могли щось зробити? Чи ми могли на щось вплинути?
Ірина Верігіна: Те, що робили тоді волонтери, те, що робили добровольчі загони, це був патріотизм, тому що армія була незабезпечена. Не було нічого необхідного. І саме волонтерський рух і волонтери дуже допомогли армії. Вони завозили все, що потрібно. Не тільки продукти і одяг, вони завозили і зброю, і тепловізори, і все, що було потрібно. Тільки ми зверталися і тут же допомагали. Вони забирали наших людей до себе, забрали наших дітей. Бо коли бомбили Луганськ, було тисячі дітей, яких потрібно було кудись відвезти. І я вдячна тій політичній силі, в якій я є, Батьківщина, тоді Чернівецька Батьківщина, і Іван Мунтян допомогли. Перша гуманітарна допомога прийшла з Сторожинецького району. Потім була Одеса, потім був Миколаїв, але першими були буковинці.
Іварек. Слухач. Якщо б опір чинили наші війська, а США вмішувалися, то російські танки стояли б біля Чернігова і готові були йти на Київ
Ірина Верігіна: Це російська пропаганда. Це залякування людей.
Іварек. Слухач. Чи не вважаєте ви, що полонені наші в жахливих умовах, їх десь 140, називають ще цифри 500-1000. Чи не самим розумним кроком був би обмін всіх на всіх, чи потрібно й далі по одному, по десять.
Ірина Верігіна: З терористами не може українська сторона домовитися про обмін полонених, бо вони не хочуть міняти, а дійсно, наші військові полонені знаходяться в жахливих умовах і навіть місію червоного Хреста не допускають до наших полонених. Тому я вважаю, що нам принципово повернути всіх людей додому. І справа в тому, що ми говоримо 140, але ми говоримо більше тисячі людей, які пропали без вісти. Ми не знаємо, чи вони в полоні, чи може вони вбиті. Яка доля цих людей. А у них у всіх є близькі, рідні, їх шукають. До мене до цих пір телефонують люди, які розшукують своїх близьких. Також телефонували з Лутугіна, тому що українська армія контролювала Лутугіно. І не забуваємо про Сєнцова і Савченко, які борються за Україну в російському полоні. Люди, які незаконно там знаходяться. І я вважаю, що ми повинні щоденно згадувати про них.
Людмила Григорчук: Щодо російської пропаганди і думок, які нав’язані.
Ірина Верігіна: Якби ми слухали Російську пропаганду, то дійсно, російські війська були б під Києвом, але те, що ми могли їх зупинити на території Луганської області, то ми їх зупинили, це дійсно так. У них же були плани захопити не лише Донецьку та Луганську область захопити, вони хотіли піти на Харківську і на Одеську область. Так, зброї не було, не було того обладнання, яке зараз є, але був дуже серйозний патріотизм. Хлопці настільки були патріотично налаштовані після Майдану і вони вважали, що вони можуть звільнити територію України, а те, що їм не давали команду, то це питання до Генштабу. Як і є питання щодо десантників, які загинули в Донецькому аеропорту, бо знали в генштабі до хвилини, що будуть збивати літак. Генштаб попереджав, що бойовики хочуть зробити це. Літак збили і 49 чоловік загинули. Як є питання по Зеленопіллю, як розбили нашу танкову бригаду, і такни горіли, є питання і по Ілловайську. Потрібно дійсно вирішити ці питання.
Іон. Слухач. Коли ви везете допомогу бійцям і в селах бачите бабусю з протягненою рукою? То ви даєте їй шматочок хліба? Чи тільки воїнам допомагаємо? А пані Ірино, для вас є пріоритетним відвідувати і допомагати переселенцям?
Алла Мустеца: Я можу сказати так, що волонтери допомагають постійно і всім, не тільки військовим. Так само до нас зверталися і з геріатричного інтернату, і дітям-переселенця. Волонтерів є багато, кожен спрямований по певному напрямку. Я, як людина, допомагаю завжди, любій людині, яка потребує допомоги, але були в нас такі випадки, коли ми зустрічали і дітей в прифронтових селах. Ми їм допомагали тим, що ми мали біля себе. Був у нас випадок, в лютому місяці, коли ми були в луганській області, саме перед тим, коли Дебальцево взяли в кільце, ми попали в село, яке постійно було під обстрілом. Ми побачили людей похилого віку. Ми призупинилися, вирішили щось дати їсти, тому що швидше за все потребували цієї допогти. Коли ми вийшли, то люди почали нас обіймати, цілувати, плакали. Вони з нами спілкувалися на українській мові, вони жалілися, що вони по тижню сидять у підвалі, у них хвора мати, вона вимушена цю мати доглядати і вона її тягне у підвал і виймає з того підвалу і почали збігатися до нас. Вони думали, приїхали саме до них. Якщо нам такі люди зустрічаються, ми ніколи не залишаємося осторонь, ділимося, і хлопці розказують, що вони ту допомогу, яку ми привозимо, вони розвозять по селах.
Ірина Верігіна: Хотіла привести приклад і Аллу підтримати, що є сели ще зайцеве, де були наші хлопці, то вони розповідають, що допомогу, яку їм привозять волонтери, то вони літнім людям обов’язково дають, бо там залишилися ті, кому за 70-т, хто не міг виїхати і ті, які вже не хочуть залишати свою хату, де вона все життя проживала. А стосовно іншого, то я, як волонтер, то ми допомагаємо інтернату інвалідів.
Людмила Григорчук: Який рівень життя там? На окупованих територіях? Як там люди виживають?
Ірина Верігіна: На окупованій території почав ходити рубль. Люди заробітну плату, ті, які отримують, отримують в рублях. Отримують навіть російську пенсію. Коли кажуть, що результати Мінських домовленостей означають, що можна про щось домовитися, то це неправда. Росія б не ввела свою грошову систему на окупованій території. Там люди хочуть отримувати український товар, українські продукти, бо вони набагато смачніші, ніж російські. І дуже багато людей вже зневірених і будемо казати чесно, багато думають, аби тільки не стріляли. Аби тільки не стріляли, кажуть так, бо там немає нормальної інформаційної політики і сигнал українських каналів дали лише два тижні тому, а півтора роки дивилися лише російські канали, та й до того зомбували дуже сильно населення. І не тільки телебачення. Зомбували і депутати обласної ради, зомбували і депутати районних рад. Зомбували і керівники підприємств. Якщо ти не підтримуєш партію і Росію, то ти не будеш працювати. Демократичним силам на Луганщині було дуже складно, але я вважаю, і знаю, що можна боротися, тому що ми бачили, що уже , коли був Майдан в Києві, то багато луганчан допомагали. Ми їздили на Майдан. І у нас був Майдан щотижневий в центрі луганська, біля пам’ятника Шевченка і щоразу у нас Євромайдан був, де виходила молодь. І наприкінці лютого у нас близько 2 тисяч чоловік виходило. Не зважаючи, що студентів виключали з університетів, бюджетників звільняли з роботи. Бо люди почали усвідомлювати, почали розуміти. Якби не ті, які купляли людей, той самий Єфремов, то я вважаю, що можна змінити свідомість людей. Це треба було робити в 2005 році, коли була перша, помаранчева революція.
Людмила Григорчук: В Чернівцях все таки думають, що якби місцеві мешканці не схотіли, не дозволили, то російські б найманці не зайшли в Луганськ і Донецьк.
Ірина Верігіна: Як кажуть, що страшно, бо равнодушно. От через тих равнодушних і вдалося захопити територію, бо частина, які підтримували Росію, це люди старшого віку. Молодь, яка народилася в Україні, та за Україну. А дуже багато сидять і кажуть, що від них нічого не залежать. І подивилися, куди воно піде. В одну чи в іншу сторону. А якби потужно вийшли всі, то да, можна було припинити цю війну. Але ж і фінансування було дуже потужне цього сепаратиського руху. Коли було перше захоплення адміністрації, коли ми звернулися до Турчинова, щоб він дав додаткові війська, щоб захистити територію. В той час ця допомога не була надана. Хто охороняв адміністрацію? Ті самі беркутівці, які були на Майдані. Половина міліції була на стороні народу, а друга половина – на стороні сепаратистів. Багато перейшли і стоять на блокпостах України.
Людмила Григорчук: Ви бачили, що все було сплановано і продумано?
Ірина Верігіна: Так, все було сплановано.
Людмила Григорчук: Як люди зреагували на такі зміни? Вони зрозуміли, що вони постраждають найбільше?
Ірина Верігіна: Ні, коли з’явилися багато озброєних людей на території Луганська і на території області, яка зараз окупована, тому що зброю завозити в Антрацит з Росії ще почали на початку квітня і цю зброю просто роздавали людям. І під будівлею СБУ, яку захопили терористи і в якій було багато зброї, бо туди її звозили, щоб розганяти Майдани і вона там так і залишилася. Це знали сепаратисти, тому вони її й захопили. Було багато російської зброї. І люди, коли бачили озброєних людей на вулицях то вже обережніше стали. І цієї зброї зараз дуже багато на території України.
Людмила Григорчук: Зараз багато місцевих людей на боці терористів?
Ірина Верігіна: Багато. Не всі працюють на терористів. Багато залишилося пенсіонерів, але є й такі, які працюють.
Людмила Григорчук: Алло, чи відрізняється бачення майбутнього України і свого життя тих людей, від нашої свідомості, буковинської?
Алла Мустеца: Звичайно, відрізняється, але все таки, хочу сказати, що це все одно Україна. Все одно, український дух. Мені здається, також наша вдача. Ми практикували, коли школи наші спілкувалися з школами сходу. Я думаю, що це і надалі треба проводити, треба піднімати їхній патріотизм. Ми бачимо, як гарно працюють волонтери в Маріуполі, як вони піднімають молодь, як вони на день міста провели парад вишиванок, коли вийшло 12 тисяч людей, а може й більше. Це було дуже патріотично, дуже гарно. Це потрібно продовжувати і потрібно в такому напрямку працювати. Потрібно з ними спілкуватися. Частіше їздити до них. Вони хочуть також нас бачити.
Ірина Верігіна: Вони дуже раді бачити людей з Західної України.
Людмила Григорчук: Не бояться бандерівців?
Ірина Верігіна: Ви знаєте, уже ні. Але ж тоді дійсно лякали бандерівцями. По радіо казали, що бандерівці прийдуть на Луганщину. Владники відпочивали на Західній Україні, а простих людей лякали. Але тепер не так. Люди приїжджають гостинні, з посмішками, вони приносять радість і задоволення. Тому і військові, і місцеве населення, дуже з радістю зустрічає з Західної України. І із задоволенням приїжджають сюди. Ми в цьому році привозили в Сторожинецький район 25 дітей з Луганщини. Це діти тих людей, які загинули на Сході, а також тих людей, які стоять на блокпостах. Ми на наступний рік плануємо вже більше дітей завозити в Чернівецьку область. Ми сьогодні розмовляли з Іваном Мунтяном і він пообіцяв, що ще більше дітей будуть відпочивати в Чернівцях. А ми запрошуємо в Старобільськ, Сватово,Сєвєродонецьк. Бо там живуть українці і вони так чекають на наших друзів та патріотів.
Людмила Григорчук: Бачення майбутнього, бачення щастя різняться на сході і на заході? Можете порівняти?
Ірина Верігіна: Щастя, любов, добро і мир воно об’єднує всіх, східну і західну Україну. Ми всі єдині. Коли у нас був луганський майдан, то до нас приїжджала молодь з Львова, Франківська, то вони казали, що ми геть всі одинакові. Тоді наш лозунг був Схід і Захід – разом.
Людмила Григорчук: Не поділиться Україна і після цих подій?
Ірина Верігіна: Україна унітарна держава і ніяких особливих статусів Донбасу не може бути. Не може бути федералізації країни, тому що Україна є і повинна бути єдина. Да, є тиск. Хочуть прийняти закон про особливий статус Донбасу, але українці повинні усвідомлювати, що від нашої позиції залежить позиція світової спільноти. Як ми будемо себе поважати, як ми будемо поважати наші закони, наших людей, то тоді і до нас будуть відноситися з повагою.
Людмила Григорчук: Що зараз треба робити? Що порадити чернівчанам, буковинцям, що треба робити, щоб наблизити той мир?
Ірина Верігіна: Раніше ми не усвідомлювали, що таке мир, а людям треба об’єднуватися, а політикам потрібно шукати інший формат перемовин, не перемовин з терористами. Нам потрібно залучати фігурантів Будапештського меморандуму і вимагати від них дотримання тих позицій, які були підписані. Потрібно нам в першу чергу, щоб Росія вивела свої війська. Коли ми відновимо кордон, то ми самі наведемо порядок у своїй державі. Але в першу чергу перекрити кордон.
Людмила Григорчук: Як ви оціните 2015 рік для України: роком сподівань чи роком втрат?
Ірина Верігіна: Я б сказала, рік втрачених ілюзій. Ми ще на щось сподівалися, але хотілося, щоб 2016 рік приніс Україні мир. Хочу, щоб в 2016 році ми жили у вільній державі і не тільки декларували боротьбу з корупцією, а щоб ми дійсно могли подолати це зло, бо на нас дивляться, а не дуже зручно спостерігати, що відбувається зараз у Верховній Раді, і що відбувалося на раді по реформах. Ми повинні себе поважати, а коли почнемо поважати себе, то нас почнуть поважати інші.
Людмила Григорчук: Алло, всі відчули, що війна, що скрута, не лише родини, які мають учасника АТО.
Алла Мустеца: Так, це правда, допомагали завжди прості люди, підприємці малого та середнього бізнесу. Можна сказати, що на своїх плечах вони підняли армію практично з нуля. Абсолютно армія не була забезпечена, як виявилося, ми абсолютно не готові до тих подій, які відбулися на сході України і люди справді щиро приходили, зверталися, цікавилися, допомагали і фінансово, і фізично. Був час, коли волонтерили всі. І чернівчани, і буковинці, і з сіл приїжджали, всі хотіли допомагати, і прибирати, і грузити, і сортувати. Робили дома тушонки, готували їжу, наше відоме сало в тюбиках. Від малого до великого. Діти робили ляльки-мотанки, обереги, малюнки, що дуже цінять воїни. Кожен раз ми їдемо на фронт і беремо з собою малюнки чи листи. Це перше, що питають військові. Це піднімало їхній дух. Державна символіка. Хлопці дуже горді, що вони підписували до якоїсь школи чи до дитячого садочка
побажання діткам. Це піднімало їхній дух.
Людмила Григорчук: Скільки цей період тягнувся, коли вся Буковина хотіла допомогти і робила це?
Алла Мустеца: Тягнулася досить довго, поки люди були спроможні допомагати. Потім так зване перемир’я, люди думали, що я мир, то не треба допомагати, ніби не стріляють, то навіщо. Але обстріли постійно, постійно втрати, втрати техніки. Люди стали менше допомагати, бо люди звикли до того. Війна там на Сході, але не в нас.
Людмила Григорчук: Можливо люди чекають, що вже держава візьме на себе відповідальність?
Алла Мустеца: Так, ви знаєте, це вже майже два роки люди допомагають, і вже дали час державі оговтатися, від того, що держава була неготова і якось держава мала би взяти на себе ці зобов’язання. Хлопці потребують не лише берців, форми, але й потребують оптики, побутових речей, про які навіть ніде не обговорюється, це все далі лежить на плечах волонтерів і простих людей. Це бензопили, це запчастини до автомобілів, це гума, колеса, тобто все абсолютно. Ключі до ремонту техніки, посуд, це свічки ті ж. Є така проблема на передовій, було нашестя миш, тобто потрібна отрута.
Людмила Григорчук: Елементарні речі, які вартують грошей.
Алла Мустеца: Звичайно, здається ніби це дрібниця, але коли це все разом, це великі суми. Потрібно дбати про побут військового на фронті. Не тільки про те, що має бути форма і берци, хоча і цього у хлопців немає. Бо передова має забезпечуватися по потребі. Хлопці мають мати берци і форму, вони мають мати змінний одяг. Потрібно звернути увагу, щоб у комплект військового включити термобілизну. До цього часу цього немає. У термобілизні є велика потреба і з настанням холодів сирість, хлопці потребують постійно змінного одягу. Там немає можливості випрати цей одяг, там немає нормальної можливості висушити його.
Людмила Григорчук: Скільки часу ви вже їдете на схід? Коли вперше поїхали?
Алла Мустеца: Особисто я поїхала в лютому 2015 року. Раніше їхали інші волонтери, а от якось так вийшло, це ж не є екскурсія. Тобто не може поїхати будь-хто, ми захотіли і поїхали. Намагалися найбільше загрузити автобус, продуктами, формою і всім необхідним, що могли придбати і тільки один волонтер міг супроводжувати цей вантаж.
Людмила Григорчук: Щоб більше місця було на продукти?
Алла Мустеца: Так, це навіть не обговорювалося. По-перше це дуже небезпечно.
Людмила Григорчук: Це не лякало вас ні разу?
Алла Мустеца: Перший раз було страшно. Я назвала лютий, а ми їздили раніше, у вересні місця, але ми їхали до Слов’янська і до Ізюма, тоді там не було воєнних дій, я рахую, що це ніби поїздка не така небезпечна. Ми тоді дуже гарні акції проводили з дітками. Збирали рюкзачки для дітей сходу. Дуже гарно, дуже приємно, нас у Слов’янську гарно сприйняли, вони всі за Україну, вони раділи, що їм відбудували інтернат, куди ми все це відвозили. Всі раділи тим рюкзачкам, все там було що потрібно, і фломастери, і пенали.
Людмила Григорчук: А з лютого ви вже їздите на передову?
Алла Мустеца: Так, ми поїхали до Кримського. Це була термінова поїздка, але нам вдалося дуже швидко все зібрати. Сталося так, що у хлопців згоріло два БТРа, згоріли всі речі. І наші чернівецькі хлопці просили про допомогу, вони залишилися абсолютно без нічого. Аде це втрата матеріальна, добре, що хлопці живі, здорові, до сьогодні ми з ними підтримуємо дуже дружні стосунки. І ми відправилися з цією допомогою до хлопців. Ми проїхали 29 блокпост. Далі хлопці нас зупинили самі. Вони зателефонували, важко було, бо не було зв’язку. Ми приблизно знали, як туди доїхати, бо водій вже був там раніше, він знав як їхати. Хлопці нас зупинили і попросили повертатися в Лисичанськ,
Людмила Григорчук: Переживали за вас?
Алла Мустеца: Так, бо було небезпечно, але все таки для нас було важливо, щоб допомога потрапила їм в руки. І водій, коли побачив, що я сумніваюся, чи повертатися, він натиснув на педаль, і ми поїхали все таки вперед. Потім військовий все таки написав СМС, що виїжджає нам на зустріч, виїхав на БТРі. Хлопці безмежно раді. Вони цілували форму, бо вони були у літній формі, так сталося, що вони залишилися без нічого, абсолютно.
Людмила Григорчук: Як зараз ситуація? 2015-й рік змінив хлопців? Держава змінила відношення до них? І як люди, які там живуть до них ставляться?
Алла Мустеца: Хлопці все таки вдячні простим людям, які допомагають, навіть тим, хто там живе. Вони спілкуються. У хлопців просять іноді ліки, бо аптеки там немає, там лишилися літні люди. Були випадки, коли просили продукти харчування. Дуже скрутно людям там. Але вони в той самий час, вони тримають якусь козу, пригощають хлопців свіженьким молочка.
Людмила Григорчук: Спочатку хлопці нарікали, що ці люди все одно націлені, що українці – це вороги. Всі вже зрозуміли, хто і чого там?
Алла Мустеца: Я думаю, що більшість все таки зрозуміла, але присутня російська пропаганда. Повіністю відсутнє українське телебачення. Хлопці з цим боряться, роблять саморобні антени, щоб можна було зловити українські канали, щоб подивитися правду, що відбувається на Україні. Що ми бандерівці, але ми хороші.
Людмила Григорчук: Що потребують зараз хлопці, над чим працюєте? . Що везли в останню поїздку, щось святкове?
Алла Мустеца: Так, це була акція на Святого Миколая. Ми виїхали 17 грудня, щоб потрапити 19 числа, привітати хлопців з святим Миколаєм. Дуже багато волонтерів готуються на Новий рік поїхати, на Різдвяні свята. Ще такі акції будуть. Дуже багато дітки зібрали, оберегів, особисті подарунки. Заставна приготувала домашню їжу, я думаю, що весь світ уже знає, як Заставна готує. Були ми у пісках, водяне, біля Авдіївки, Карлівка, оці села. Потім ми поїхали в напрямку Маріуполя. Поїхали в Широкине. Якось так получалося, що ми не діставалися туди. Дуже важко було потрапити туди. Ми зараз зідзвонилися з нашим чернівецьким хлопцем, який знаходився саме там. Він нас зустрів, провів до крайньої точки. Хлопці були дуже здивовані, що побачили з Чернівців. І там багато наших земляків. Ми зустріли дівчинку, яку ми зустрічали вже в Луганську. Це дуже мужній воїн. Її дуже поважають хлопці. Не кожен чоловік має стільки мужності, як ця жінка. Вона наша землячка. Вона в минулому році була в Луганську, а зараз в Широкиному. А хлопцям треба всього. Коли перебуваєш на передовій, то здається з чого починали, то на те й повернулися. Треба всього і взуття, і змінного одягу. Але найбільше хлопці потребують тепла, турботи, щоб вони знали, що про них не забули, що про них турбуються
Людмила Григорчук: Не скаржаться, що рідше приїжджають?
Алла Мустеца: Хлопці розуміють все прекрасно, вони набагато всього зараз просять. Вони кажуть, що розуміють, що люди менше допомагають, що люди не мають вже сил допомагати. Але ми бачимо самі їхні потреби. Це і гумове взуття, оптика, це все залишилося потрібним. Техніка. Вони навіть не просять купити техніку, а просять лиш запчастин, навіть просять лиш знайти, де купити.. потребують і в ремонті допомоги.
Людмила Григорчук: Минулого року багато пічок, буржуйок робили.
Алла Мустеца: Цього року більш менш забезпечені. Хлопці вже навіть самі пристосування зробили. Навіть зустріли нашу буржуйку, яку ми привозили, але хлопці удосконалили, зробили цеглою, зробили таку стаціонарну пічку.
Людмила Григорчук: Якщо підсумовувати 2015 рік, яким він був для вас, роком втрат чи сподівань, чи так як для пані Ірини, роком втрачених ілюзій.
Алла Мустеца: Для мене рік сподівань. Вся ця робота якось так склалася в такому напрямку, як дистанцію в 10 кілометрів. Нам сказали біжіьть, і ми бачимо точечку, і там перемога, і ми всі отак біжимо, всі волонтери, всі волонтерили. Рік надзвичайно довгий, надзвичайно складний, як для нас, так і для хлопців, може не всі витримали цю дистанцію, хтось зійшов з неї, хтось зневірився. Ми бачимо, що відбувається в нашій політиці. Хлопці втомлюються, і фінансово, і психологічно. Коли ми розбіглися і оглянулися, то виявилося, що ми тут точку вже пробігли. І не знаємо, де вона. Ми вже хочемо бачити логічне завершення, хочемо мати більше інформації. Звичайно, ми розуміємо, що ми не все маємо знати, але хоч щось ми маємо знати.
Людмила Григорчук: Хлопці вірять у близьку перемогу. Вони бачать 2016 –й – роком перемоги? Чи вони бояться в це вірити?
Алла Мустеца: Можливо і бояться, але якби були все таки якісь більш рішучіші накази командування, то хлопці готові вже до перемоги. Вони знають свої дії. Вони знають, як воювати, але немає того командування, немає тих наказів, які потребують.
Людмила Григорчук: Патріотизм не пропав?
Алла Мустеца: Ні, патріотизм не пропав. Коли хлопці нас бачать, то кажуть, що заради простих людей, ми тут позиції не покинемо. Дух у них бойовий. Хлопці сподіваються і впевнені навіть у перемозі. І ми бажаємо їм цієї віри і сили в здобутті перемоги.
Людмила Григорчук: Чи спілкуєтеся ви з тими хлопцями, які вже повернулося, демобілізувалися?
Алла Мустеца: Так, спілкуємося з військовими і їхніми родинами. Дуже багато хлопців стають волонтерами. Хто як не вони знають, що найбільше потрібною вони знають, що потребують їхні побратими. вони пройшли те пекло, вони побували в гарячих точках, під обстрілами. Хлопці збирають так само допомогу, співпрацюємо. Нещодавно повернувся Володимир Кухар, який був в Луганській області і зараз допомагає волонтерам.
Людмила Григорчук: Минулого року слово «волонтер» стало словом року. Волонтери вже стали не лише рухом, волонтери стали політиками, громадськими діячами. ви насправді відчули, що ви можете щось змінити в цій країні?
Алла Мустеца: Звичайно, що так. Волонтерство в 2015 році вийшло на новий рік. До волонтерів прислуховуються. Це люди, які безпосередньо знають, як здобути якісь зміни в Україні. Хотілося б все таки більше бачити у місцевих радах більше таких людей.
Людмила Григорчук: Як працюватимете далі? Війна все ж таки колись закінчиться. Покинете все це?
Алла Мустеца: Волонтерство це те, чого вже не можеш покинути. Це вже як стиль свого життя. Коли ти спробувала один раз допомогти. Ми ж не дуже в Україні були популярні. Це почалося з чаю з бутербродів на Майдані. Потім забезпечення Майдану, а потім волонтерство переросло в серйозний рух, набрало великих обертів. Ці люди заслуговують на те, щоби потрапити в ради, щоби вносити якісь зміни, лабіювати інтереси військових, допомагати сім’ям загиблих. Те, що війна закінчиться, дякувати Богу, в нас буде перемога, ми будемо її святкувати, але відлуння війни ми ще будемо відчувати дуже довго, і потребуватимуть допомоги і діти, і залишилися хлопці поранені. Всі вони потребують великої допомоги. Хлопці деякі по 10 операцій, вони продають свої особисті речі. Витрачають великі кошти на ці операції. Хочеться, щоб вони мали державне забезпечення.
Людмила Григорчук: В Чернівцях все налагодилося з реабілітацією? Всім допомагають?
Алла Мустеца: Хлопцям треба допомогти. Бо там завдання одне – перемогти ворога, а тут зовсім інше. Ми маємо з повагою відноситися до їхнього психологічного стану. У нас на носі Новий рік і хотілося б, щоб ми відмовилися від феєрверків. Хлопці дуже болісно це сприймають.
Людмила Григорчук: Звуки голосні?
Алла Мустеца: Тому що звук від феєрверків нагадує звуки вибухів, смерчів.
Людмила Григорчук: Зверталися з цим проханням до міської ради відмінити феєрверки?
Алла Мустеца: Минулого року зверталися і було заборонено, думаю, що так само, що мало б бути заборонено. До простих людей звертаємося у соцмережах. Просимо відмовитися від цього.
Людмила Григорчук: Психологічну допомогу хлопцям надають фахову в Чернівцях?
Алла Мустеца: Вже більше року в Мигово, ми практикували, відправляли хлопців, це було з самого початку, на реабілітацію. Це природа, злиття з лісом. Були різні акції. Це на рівні лісівників і волонтерів. Вони до тепер просять, щоб це винести до чиновників, що потрібно забезпечити харчування. Якщо вони надають будиночки, надають можливість відпочити, це гарна місцевість, це ліс, телефони не працюють, абсолютно відходиш від цивілізації, зливаєшся з природою. Це можливість відпочити з родиною, а не самому бійцю. Але потрібно забезпечити харчуванням. Якщо це раніше було на плечах волонтерів, то це зараз на плечах дружин військових. Бо немає змоги, більш спрямована допомога для тих, хто на передовій. Хочеться, щоб це вийшло на рівень держави, щоб чиновники допомагали в цьому плані.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter