Чернівецький лікар оперував у касці та бронежилеті

Рік, що минає, для Ігоря Малишевського, доцента кафедри онкології та радіології Буковинського державного медичного університету, був на межі війни та миру. Війни – бо надавав першу невідкладну допомогу, оперував у касці та бронежилеті у зоні АТО. Миру – бо повернувся додому живим.   

Ігор пішов служити 20 березня 2014 року. Тоді лікарі на Сході були на вагу чзолота, тому чоловік не вагаючись прийшов до військкомату. Спочатку ніс службу у Новоград-Волинському Житомирської області на контрольно-пропускному пункті: сюди привозили щойно мобілізованих, а медики оглядали їх і визначали, чи придатні до служби. Люди прибували різні, ніякої медкомісії у військкоматах не проходили. По суті, більшість із хлопців мали серйозні хронічні захворювання.

Через два тижні разом зі своєю ротою  Ігор Малишевський поїхав на бойове злагодження у Широкий Лан, що на Миколаївщині. Там стрільби велися зранку до вечора, а травмовані через необережність солдати потрапляли в автоперев’язувальний автомобіль  на базі ГАЗ-66. Тут було все необхідне для проведення невеличких операцій під місцевим знеболенням

- Під час цих навчань на полігоні зрозумів: військової медицини, як такої, в Україні не було взагалі, - каже лікар. - По суті, ми не мали часу на роздуми чи страх. Діяли і допомагали. Пізніше операційну на колесах уже не розгортали. Просто тому, що майже весь час були на лінії вогню.

У селі Степанівка під Савур-Могилою розгорнули «військовий госпіталь» в покинутій хаті. У кухні була операційна, у кімнатах – палати. Обстріли тривали цілодобово. А медикам потрібно було на старезній «таблетці» (УАЗ) виїхати на передову, щоб забрати поранених, надати їм посильну допомогу і протягом доби вивезти на евакуацію. Найближча райлікарня розташовувалась за 25 кілометрів. -

- Коли хвилями привозили поранених, то місце, де знаходилися медики, найбільше обстрілювалося. Тому ми не ідентифікували себе як лікарів, знімали з рук пов`язки медичної бригади, - продовжує Ігор Малишевський. - Уперше потрапили під обстріл, коли супроводжували танкову колону. Були без бронежилетів – їх нам уперше видали на лінії зіткнення. Відтоді я жодного разу не стояв в операційній у стерильному костюмі, ніхто мені не асистував. Бронежилет, каска і в кращому випадку – стерильні рукавиці. Це бойові реалії.

У «таблетку», якою забирали поранених, поміщалися 5-ро лежачих або 9-ро сидячих. Лікар сідав поруч із водієм тримаючи в руках автомат.

У «військовий госпіталь», на який перетворили сільську хату, за один раз до нас привозили іноді більше 20-ти поранених з політравмами, множинними осколковими пораненнями. Потрібно було надати їм найнеобхіднішу допомогу та знеболити.  

- Нам привозили хлопців, у яких на лоскутах трималися руки і ноги. Ми не мали можливості правильно зберегти відірвані кінцівки, аби потім вдалося їх пришити, до того ж, іноді так довго треба було чекати евакуації, що поранений гинув від крововтрати. У такі моменти було зрозуміло, що ми нікому не потрібні, - констатує лікар-онколог-радіолог. - Бачив, як часто наші хлопці гинуть через неправильні команди. Наприклад, сепаратисти атакують, батальйон запитує в командування, чи можна починати вогонь, а їм відповідають: «Спостерігайте». І все - за 10-15 хвилин наші розбиті. Додому повертаються вже «Вантажем-200». До цього неможливо звикнути.

Пізніше Ігор Малишевський ніс службу у напрямку Артемівськ-Дебальцеве – саме тоді, коли там утворився «котел». Працював на етапі евакуації: забирав поранених і привозив в Артемівську лікарню.

- Коли повернувся зі Сходу, одразу вийшов на роботу. «Рожеві окуляри» розбилися тоді, коли поруч розірвалася перша міна. Стало зрозуміло, що ми нікому не потрібні, - констатує Ігор Малишевський. - Тому й покладалися там на себе, везіння і Бога.