Фантастичне і гидке: погляд на Чернівці від Христі Венгринюк

Простіше не знати Чернівці. Значно легше жити в Чернівцях як у невеличкому місті Західної України, котре має якусь там довгу історію та красивий університет. Але якщо вже трішки відчув його серцем, то не вирвешся з нього ніколи. Ти влип. Як і я.

Свій перший поцілунок із жінкою я вимріяла, читаючи «Valse melancolique» на сходах драмтеатру. Знала, що теж хочу заховатися між прохідними кімнатами якогось старого фонду з величезними стелями та пічками й так само притулитися до подруги, яка буде у фартуху від масляних фарб, пахнутиме розчинниками та сикативами. Але саме тоді я так потребуватиму тепла й щоб її чілка впала на мої груди.

Я дивилася на фото Лесі Українки та Ольги Кобилянської, яке було зроблене в Чернівцях в один із тих небагатьох разів, коли вони могли побачитися. Я уявляла, як ці дві високі та стрункі панни в шурхотливих спідницях повільно й граційно шпацерували бруківкою в мереживних рукавичках і так ледь-ледь торкалися пальчиками одна одну. Невинно. Дитинно зовсім. У свої шкільні та студентські роки я безумно хотіла жити «тоді», так і не навчившись жити «тепер». Це все Чернівці. Це вони винні. У них надто багато спокус, таких кінематографічних і таких муратівських навіть. Коли ти стоїш під вікнами квартири на вулиці 28 червня і чуєш, як стара полячка в окулярах, скельця яких грубші за мізинець, грає на фортепіано Шопена, то провисаєш на години, доки не починається дощ. Перший квітневий дощ, більше схожий на літню зливу. Фортепіано замовкає, наче знає, що треба спинитися, аби я пішла й не змокла геть до нитки, не застудилася. 

Читати ще: Відео про Буковину транслюють у потязі Інтерсіті+ (ВІДЕО)

А далі, наче крик серед ночі, з’явився в моєму житті Пауль Целан зі своєю «Фугою», і я перестала відчувати, що час у Чернівцях іде. Для мене все стало лише післявоєнними роками зі смертельним болем за Голокост (гетто, до речі, також було й у Чернівцях) і з Його віршами на вустах.

«Целан жив тут», — кажу я собі, дивлячись на його будинок, і моїми щоками стікають гарячі сльози, я досі не можу в це повірити. Він! Геній поезії та любові жив тут! У цих Чернівцях! Де люди мордуються за гроші на брудних базарах, де шиють під шаблони весільні сукні й де така чорноротість і безсердечність можновладців, що це все просто ніяк не міксується, ніяк не може бути тими самими Чернівцями. 

Я тримаю за долоню отця Станіслава, який приїхав із Польщі й уже роками намагається оживити костел «Серце Ісуса», де ще сто років тому служби правились і польською, і німецькою, і румунською та українською мовами, а за часів радянської влади його перетворили на архів. Надзвичайна краса історії й топосу почала просто гнити та руйнуватися. 

Але останніми роками отець і парафія відбудовують його, реставрується, оживає пам’ятка. Бачиш, із яким трепетом отець із Польщі ставиться до костелу, як добре вивчив нашу мову, як щиро віддається покликанню від Господа, а на відстані трьох хвилин від «Серця Ісусового» чуєш дзвони найголовнішої російської церкви міста з усіма її жахіттями й прокльонами.

Часом думаю, а що Главка сьогодні сказав би про свій витвір? Про резиденцію митрополитів, яка тепер є університетом. Стоїш навпроти нього й певен, що готовий усе віддати заради можливості бути одним із тих, хто сидить за старовинними лавицями й вчиться. І таки стаєш одним із них, одним із найкращих, і саме тоді найвиразніше бачиш дисонанс між зовнішньою красою споруди та її внутрішньою убогістю.

Як і місто: з однієї сторони воно фантастичне, а з іншої гидке. Особливо тоді, коли політичні неуки ніколи його не відчували, але намагалися робити щось для нього, але ж насправді лише для себе. Бо Чернівці — це не про троянди, якими підмітали бруківку, і не про атлантів, що тримають дахи, не про будинки-кораблі. Чернівці якось у серці. Отак раз і назавжди.

Мені дуже важко покидати місто, коли мушу їхати, але іноді я тікаю. Це як тікати від єдиної величезної любові, яка колись була бездоганною, а тепер у рутині та реальності обшарпалась і стала вивітрюватися. Така прокрастинація в минулому є нічим більшим, ніж обсесією від мрії. Я ж насправді розумію, що тих Чернівців не повернути. Що ніколи тут більше не буде восьми різних національностей, які спокійно жили одна з одною, не буде тієї глибинної літератури, хоч би яким жвавим видавався сучасний цей процес на Буковині, не буде ще одного Траяна Поповича, і не лише тому, що історію світу, України та Чернівців не повторити, а через багато-багато інших внутрішньолюдських метаморфоз і реалій.

Мій особистий зв’язок із містом неймовірно сакральний і потужний, я вважаю великим символізмом для самої себе, що народилася саме тут. Така собі провінція з неймовірним корінням, із джерелами та оазами. Це бермудський трикутник, у якому ні померти, ні вижити нереально, але й вибратися несила. І лиш так, словами Целана, «знесилені табу, / і поміж нами ходіння через кордон, / світлопросякнуто, / полюючи на сенс, / тікаючи від сенсу» («Світлотиск», переклад Сергія Жадана) іти собі далі містом, проживаючи його років на сто раніше.

Джерело: tyzhden.ua