Ми нічого ні від кого не просимо, лише поваги - добровольці

Про те, як сприймають добровольців люди у мирному житті розповіли у програмі "Суть Речей" на Радіо 10 Сергій Скальд, командир 16 резервної сотні ДУК  "Правий сектор" Буковина та Олександр Кочергін.

Людмила Григорчук: Яку підтримку ви б хотіли відчувати, адже ви віддали частину свого життя, здоров’я, були відірвані від своєї сім’ї.

Олександр Кочергін: Не треба нічого давати, треба звичайної поваги. Щоб на тебе не дивилися як на бидло, бо у нас є такі люди, які кажуть,  я ж тебе туди не посилав. Ніхто не розуміє того, що якщо хлопці б туди не пішли добровільно, то невідомо чим це все б закінчилося, адже ми недалеко від Придністров’я, ворог може зайти з цієї сторони.

Сергій Скальд: А бачите, як розхитується ситуація.

Олександр Кочергін: Якби ми не пішли, то все могло бути тут. Треба елементарної поваги, відноситися як до людей. Я ніколи не ходив ні перед ким, не кричав, що я воював, мені більше положено, я ні від кого нічого не требую, але бувають такі люди, які відносяться до тебе і дивляться на тебе, що ти дурачок, що туди пішов. 

Сергій Скальд: Ми нічого ні від кого не просимо.

Людмила Григорчук: Посад могли просити.

Сергій Скальд: Ми не просимо. Але люди все ж чекають, що ми будемо вимагати чогось, тому реагують так агресивно.

Олександр Кочергін: Ще одні очікують, хлопці прийдуть з війни і наведуть порядок. Чого це так? Чого ви нічого не робили, поки ми були на війні? Чому не наводили порядок? Чому нічого ніхто не робив весь цей час?

Людмила Григорчук: Коли ви повернулися додому, ви не ображалися на людей, які тут живуть мирно, ходять в ресторани, на концерти…

Сергій Скальд: Ні.

Олександр Кочергін: Хотілося тоді спокою, сімейного спокою. Вийти погуляти в парку, сходити на піццу, в кафе. Забутися трохи. Знаєте, там по своєму було не те що цікаво, мене не всі зрозуміють правильно, але коли я приїжджав на дембель,то мене тягнуло назад, я сумував за хлопцями, сумував за подіями, які там відбувалися. Це як наркотик. Було важко тут адаптуватися, почав вникати у те життя, яке тут, хотілося заспокоїтися, хотілося, щоб тебе ніхто не напрягав, ніхто тебе не чіпав.