Вірменська громада
Отець Нерсис Шахназарян разом з родиною переїхав до Чернівців 12 років тому. Тут народилася його молодша донька. Дружина викладає у недільній школі, яка працює при церкві.
«Ми уже звикли до Чернівців, відчуваємо себе, як вдома. У Вірменії буваємо щороку, іноді двічі на рік, якщо є привід, влітку відправляємо туди дітей. Я думаю, що кожна людина, не важливо вірменин ти, чи українець, має любити та шанувати свій народ та свої традиції. А якщо любиш своє, то з повагою ставитимешся і до чужого», - каже отець Нерсис.
Він проводить богослужіння не лише у Чернівцях, але й у Кам’янці-Подільському, Хмельницькому, Тернополі та на Закарпатті. Доводиться багато їздити, але службу у Вірменській церкві Чернівців може пропустити лише один раз на місяць.
«Коли ми сюди переїхали, то я проводив богослужіння лише у чернівецькій церкві Петра і Павла, через декілька років додалися інші міста. В Україні ми живемо з 2006 року. Тоді я переїхав до Одеси, наш єпископ призначив мене священиком у місцевій Вірменській церкві, а через два роки мене перевели до Чернівців і відтоді ми живемо тут. Нас дуже добре прийняли на Буковині. Після закриття церкви у 1946 році вірменських священиків тут не бачили, взагалі у цих регіонах. Я перший після багатьох років, під час яких тут не було ні церкви, ні громади, ні священика. Після такої перерви трішечки важко і я відчуваю велику відповідальність. Адже я – перший і від моєї роботи залежить, яким буде життя громади надалі. Слава Богу, все добре. Я думаю, що церква має об’єднати людей. В першу чергу, не розділити, а об’єднати. Дякувати Богу це вийшло, а в кого скільки віри, це вже кожен вирішує сам. Найголовніше, що ми об’єднані, є громада, у нас є недільна школа і щонеділі люди приходять до церкви», - зазначає Нерсис Шахназарян.
Нерсис Шахназарян виріс у родині священика у Єревані. Зараз його батько служить у Києві, до того служив у Харкові, Черкасах та, власне, у самій Вірменії.
«Мій батько став священиком у 1981-му, я саме народився у цьому році. З першого дня, як тільки я відкрив очі, спостерігав за батьком, а коли мені виповнилося 16 років, я вирішив остаточно, що маю вступити у духовну академію. Це був ще 1997 рік, вступив і, слава Богу, закінчив. Два роки я служив у Вірменії, а потім наш верховний патріарх, Католікос всіх вірмен призначив мене в Українську єпархію, щоб я продовжив службу тут», - розповідає отець Нерсис.
У 2013 році у Чернівцях відбулися збори Спілки вірмен України.
«Зараз я намагаюся робити усе можливе, щоб люди були об’єднані, любили одне одного, ходили до церкви, якщо комусь потрібна допомога, допомагали. Найголовніше: ми можемо сказати сто разів «Отче Наш» і тисячу разів хреститися, але якщо будемо виходити на вулицю і хтось просить про допомогу, а ми знаємо, що можемо допомогти і не робимо цього, то не має значення ні «Отче Наш», ні те, що ти хрестишся, ні молитва. Тому що найголовніша молитва для християнина – це добра справа. Без добрих справ християнства немає», - каже Нерсис Шахназарян.
Свого чоловіка у всіх справа підтримує дружина – Луїза Саркісян. Жінка зізнається, що з великим задоволенням виконує свою роботу у недільній школі при церкві.
«Коли я приїхала з Єревану, то звісно ж сумувала за Батьківщиною, а в школі ми спілкуємося вірменською мовою, співаємо пісень, вивчаємо історію Вірменії та культуру. Це дуже допомагає, коли сумуєш. За професією я вчителька початкових класів, але коли ми поїхали з Вірменії, я була ще дуже молодою і встигла пропрацювати у Єревані лише два роки», - розповідає Луїза Саркісян.
Вона запевняє, що вже звикла до Чернівців і почувається тут як вдома.
«Діти ходять в українські школу та садочок. Молодша донька тут народилася, виходить, що у всіх місцях є свої знайомі, спілкування і ми задоволені. Тільки сумуємо за рідними. Народ тут дуже добрий та привітний», - ділиться враженнями Луїза.
Про традиції та життя вірмен розповідає голова вірменської релігійної громади, Георгій Маргарян.
«Я вам розкажу про дуже цікавий момент з життя мого народу, де би вірмени не були, у якій би країні не жили, бо це доля така, вони спочатку не будували будинок, а будували церкву. А потім починали зводити собі будинки. Я пишаюся тим, що у цьому місті є така перлина, як вірменська церква.
Дуже цікавий момент: у вірменського радіо запитують, поясніть, будь ласка, от вірмен 10-12 мільйонів у світі, чому тільки 2,5 мільйони вірмен живуть у Вірменії? Пояснює вірменське радіо: це жарт, але у кожному жарті є лише частина жарту, все інше правда. Вірменія – це наш офіс, а ми працюємо по всьому світу.
Вірмени й справді працюють по всьому світі: Америка, Австралія, різні континенти. Де би не були, вони створюють, вони працюють, представникам вірменської діаспори належать 13 винаходів: це фени для сушіння волосся, автомат-коробка, зелений колір долара, гасова лампа, яку винайшов львівський вірменин та інші.
Живучи у цьому місті, ми даємо те, що можемо і, мені здається, що вірменська діаспора єдина тут має свою церкву. З Закавказзя у Чернівцях живуть три народи і нам дуже приємно, що вірмени зуміли таку перлину збудувати і не тільки це. Не вважайте, що це вихваляння, але я цим пишаюся», - розповідає Георгій Маргарян.
Читайте також: Пас корів та мав найкращий почерк у класі: односельчани Епіфанія розповіли про його дитинство та юність (ВІДЕО)
Обласне вірменське національне товариство «Аревік» очолює Віктор Давидович, який одночасно є представником Спілки вірмен України у Чернівецькій області.
«Ці дві громадські організації покликані берегти, примножувати, розвивати національну культуру вірмен в Україні, а також соціальну адаптацію вірменської діаспори в умовах сучасної України», - каже Віктор Давидович.
Товариство «Аревік» існує вже більше 20 років та має всеукраїнський статус, а 10 років тому воно стало асоціативним членом Спілки вірмен України, приблизно тоді ж зареєстрували релігійну громаду.
«Ми маємо амбітні плани на те, щоб найближчим часом організувати вірменську молодіжну громаду, яка би об’єднувала всіх вірмен і підключилася до креативних проектів, які здійснює спілка вірменської молоді України. Нині наша громада об’єднує близько 50 активних родин. В різний час люди приходять у церкву, ми здійснюємо просвітницькі заходи і активно спілкуємося з вірменознавськими організаціями наших сусідів з Румунії, Польщі та Білорусі.
З польською вірменською громадою ми щорічно реалізовуємо декілька проектів, особливо тісно співпрацюємо з вірменським польським фондом. Його очолюють вихідці з вірменської громади, яка була надзвичайно впливовою, чисельною на Буковині, тому на нас лежить велика відповідальність за те, щоб бути достойними спадкоємцями того культурного, мистецького, освітнього спадку, який залишила після себе та вірменська громада, яка існувала до 1940 року, а потім вимушена була розпастися.
Зараз ми налагоджуємо зв’язки з вихідцями з буковинської вірменської громади, щороку приймаємо великі групи, особливо польських вірмен, які мають буковинське коріння», – розповідає Віктор Давидович.
За його словами, немає жодного буковинського села, де не було б вірменської каплиці, або вірменських могил. Тож представники сучасної громади здійснюють просвітницькі заходи, щоб історичний спадок не зник.
«Найяскравішим пам’ятником тієї потужної і впливової громади є вірменська церква, яка була освячена у 1875 році, при церкві існувала школа - бурса, яка користувалася популярністю не тільки серед вірмен. Тут були конкурси на те, щоб діти могли вчитися у ній. І вчилися у цій бурсі і поляки, і німці, і румуни. Першим бургомістром Чернівців, як ви знаєте, був Якоб фон Петрович. Ми йому пам’ятник встановили силами громади і за сприяння громадських організацій України, бо це дороговартісна процедура. Ми намагаємося усіма своїми діями сприяти тому, щоб бути достойними представниками нашого поліетнічного краю.
Є такі міжнародні норми, неписані, за якими корінним народом вважається той народ, який проживає протягом 4-х поколінь на певній географічній території. Ми тут проживаємо значно більше, ніж 4 покоління, бо це є 100 років. А історія вірмен Буковини сягає 15 століття, хоча в Чернівцях представники з’явилися пізніше. Ми є так само патріотами і любимо Україну, як нашу другу Батьківщину, після Вірменії», - Віктор Давидович.
Авторка: Марина Шварцман
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
