Христина Петренко
Христина чудово почувалася і тішилася, що змогла трохи схуднути до випускного. Після свята почалися літні канікули, які дівчина залюбки проводила у дворі, граючи з друзями у бадмінтон.
«Якось бабуся звернула увагу, що у мене з’явився набряк над правою ключицею. Я подумала, що це її тривоги. Тим паче, у мене нічого не боліло. Заспокоїла її, сказала, що, мабуть, потягнула руку під час гри. А після того сама подивилася у дзеркало – набряк справді був значний, - розповідає Христина Петренко. – Тоді показала батькам – і почалося, як то кажуть, «ходіння по муках». Лікарі, знахарі, обстеження… Хтось казав, що проблеми не бачить. Після рентгену мені встановили діагноз «туберкульоз».
Батьки Христини стукали в усі двері і нарешті дійшли до кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні. Завідуючий відділення Михайло Гнатюк зробив пункцію – і найгірші здогадки підтвердилися. Лімфогранулематоз , 4 стадія.
«Пухлина сягала 9-ти сантиметрів, було уражено 52% легень, - каже Христина. – Наприкінці червня мені встановили діагноз, а 7 липня я лягла на першу хіміотерапію».
Зараз Христина Петренко розуміє, що тоді не усвідомлювала, який у неї діагноз. Знала, що це онко, бо так було написано у назві відділення, в якому лікувалася. Але про те, що хвороба може її «з’їсти», не думала. Тож коли після другої хіміотерапії почало випадати волосся, була шокована.
«У мене з дитинства було довге густе русяве волосся. І хоча лікар попередив, що воно випаде, я не надала тому значення. Але після другої хімії мої коси великими шматками залишалися на подушці, підлозі, у руках після розчісування, - пригадує Христина. – Спочатку мені просто підкоротили волосся – зрізали 75 сантиметрів. Та вже незабаром я залишилася повністю лисою. Для дівчинки в 14 років – це жах».
Таким же жахом для Христини стало й те, що через прийом великої кількості гормональних препаратів вона почала різко набирати вагу. За пів року – плюс 50 кілограмів.
«За один прийом я випивала 16-20 таблеток «Преднизалону». А таких прийомів на день було 3! Попри те, що по життю я екстраверт і люблю спілкуватися, маю багато друзів, на той момент коло мого спілкування обмежувалося сім’єю. Я не хотіла, щоби мене бачили в такому стані. Я дуже боялася, що залишуся назавжди такою замкненою, що геть для мене не властиво», – пригадує Христина.
Хіміотерапія тривала пів року. Потім – 2 тижні променевої терапії у ОХМАТДИТі. І ще рік – прийому таблеток.
«Один курс хімії тривав три дні. Першу добу була підключена до системи безперервно. Далі – з невеликими перервами. Пам’ятаю, як ми приходили на чергову хіміотерапію з двома величезними пакетами ліків. Я знала: додому піду вже тоді, коли всі ці ліки «залиють» у мене, - пригадує Христина. – Пам’ятаю, під кінець вени не витримували – лопалися, утворювалися великі болючі синці. Та, знаєте, я ніколи не шкодувала себе. Знала, що це такий етап, який треба пройти і забути, як страшний сон.
Найважче було бачити зовсім маленьких діток, які так само боролися з раком. Був у відділенні хлопчик, якому на той момент ще не виповнилося 2-х років. Він від народження жодного разу не був вдома – тільки у лікарні. Від цього серце розривалося!».
Христина Петренко каже: досі не знає, де батьки знайшли кошти на лікування, адже всі курси хіміотерапії обійшлися у понад 200 тисяч гривень! А це був 2008-й рік, коли долар різко «підскочив» до 8 гривень. До збору коштів тоді долучався благодійний фонд та однокласники.
Попри тривале лікування Христина 2 роки навчалася вдома і самостійно готувалася до здачі ЗНО.
«Волосся почало відростати десь через 8-9 місяців після останньої хімії. Звісно, більше я не маю довгої і густої коси, як у дитинстві. Але я маю основне – життя, яке дуже ціную. Рак змінив мене», - каже Христина.
Після хвороби минуло 12 років. Перші п’ять Христина Петренко була на обліку в онколога, регулярно здавала аналізи, робила комп’ютерну томографію. А далі – діагноз зняли.
Сьогодні про пережите нагадує хіба що шрам від струйної хімії і знак на руці після опромінення. Та, за словами Христини, саме лімфогранулематоз подарував їй знайомство з найкращою подружкою. Можливо, якби не хвороба, вони би ніколи не зустрілися.
«Ми познайомилися у лікарні. Я вже пройшла кілька хімій, а Наталка тільки поступила. Ми дуже здружилися. Разом було легше проходити лікування. Наше спілкування продовжилося й після одужання, - розповідає жінка. – Я хрестила Наталчиного синочка, тож ми стали кумами - по суті, рідними людьми. Як би це дивно не звучало, але за цю зустріч я можу подякувати раку».
Нині Христина Петренко – журналістка та ведуча новин на Радіо 10. Також вона займається волонтерством.
«Коли після хвороби вступила до університету, разом з одногрупниками кілька років поспіль організовували подаруночки та концерти для онкохворих діток. А у 2014-му, коли почалася війна в Україні, більше сконцентрувалася на допомозі нашій армії», - каже Христина.
Два роки тому Христина Петренко вийшла заміж. Її чоловік, Максим, - військовий. Ще до весілля вона розповіла йому, яку хворобу подолала у підлітковому віці.
«Єдине, про що він запитав мене: «Як ти зараз?». Це було так по-чоловічому і так турботливо! – говорить Христина. – Більше ми до цієї теми не повертаємося.
Ми живемо і цінуємо кожну хвилину життя. Бо обидвоє у душі маємо свій фронт: я – у боротьбі з раком, Макс – у боротьбі з ворогом. Тому однаково цінуємо схід сонця, прогулянку, можливість працювати і проводити час з рідними, повертатися додому і разом готувати вечерю… Цінуємо миті, коли не страшно, не боляче… Цінуємо нашу маленьку сім’ю… Бо життя – класна річ, дарована Богом, і його треба берегти!
І, знаєте, якби мене запитали, чи пройшла б я це все ще раз, якби був такий вибір, то, однозначно, я би не відмовилась. Всі ті обставини зробили мене такою, як я є. І це мені подобається!».
На фото: Христина із чоловіком
Авторка: Ольга КАМСЬКА-ОПОЛОНИК
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
