Що приховує Чернівецький художній музей (ФОТО)

Є у світі такі місця, переступаючи поріг яких, людині просто стає добре. Місця, які надихають і звідки не хочеться йти. Чернівчанка Інна Кіцул переконана, що працює саме у такому місці.

«А є таке правило, яке стосується музейників усього світу: якщо людина попрацювала три роки в музеї, якщо вона протрималася, вона вже нікуди не піде з музею. А якщо піде, то обов’язково повернеться».

«Люди збирають гроші, їдуть у відпустку і витрачають їх на відвідування музеїв, а ми працюємо у музеї. Наша робота полягає у тому, що ми їздимо в інші міста на підвищення кваліфікації у тих самих музеях, за зарплату. Тобто нам за це платять гроші. Це унікальний випадок, коли робота приносить задоволення апріорі. Просто перш за все задоволення, а потім - робота»,  – розповідає Інна Кіцул, директорка Чернівецького обласного художнього музею.

Музейній справі жінка віддала більше тридцяти років свого життя, у художньому музеї Інна Кіцул працює п’ятнадцять років. За цей час вона вивчила кожен куточок розкішної будівлі, у якій він знаходиться. Директорка завжди з цікавістю проводить екскурсії музеєм, хоча зазирнути у всі таємничі кімнати історичної будівлі, вдається далеко не всім. Для нас роблять виняток.

Інна Кіцул: «Це є відділ фондів. Як правило, ми нікому його не показуємо. Я навіть сама стараюся сюди не заходити, без особливої потреби. Як бачите, зараз іде процес просушки. У музеї є предмети народного побуту. Це килими, кожухи, взуття, тайстри, горбатки, які потребують регулярного просушування, щоб вони збереглися».

У відділі фондів є свій невеличкий хол. Тут працюють реставратори тканин та живопису. А ще сюди виходять двері з різних сховищ музею.

Ось ці кімнати повністю належать живопису. Усі картини зберігаються на великих металевих стелажах, які рухаються по спеціальних рейках. Кожна робота у сховищі має своє місце, усі вони підписані, описані та пронумеровані.

У цьому ж сховищі знаходяться шафи для збереження графіки без рам. Експонати, які є у сховищі, та експозиції музею належать до Державного музейного фонду України, як і деякі речі приватних колекціонерів.

«От приватники не всі розуміють, і не всі знають про це, але їхні речі з приватних колекцій теж відносяться до Державного музейного фонду України, тому вони не можуть бути вивезені за межі держави», - розповідає наша «екскурсовод».

У фондах музею усі види мистецтв розділені. Окрім сховища для живопису, є окремі кімнати для одягу та килимів, окремі для металу, для дерева, кераміки… Особливу увагу привернуло сховище для виробів з дерева. Коли ми зайшли, то відразу помітили посеред кімнати великий предмет, огорнутий поліетиленом. З’ясувалося, що це було розп’яття, яке щойно повернули з реставрації.

«Близько десяти років тому СБУ передала нам декілька експонатів, які знайшли у лісі, закопаними у сиру землю. Це були ікони, скульптура та ось це розп’яття. Речі були у дуже поганому стані, тож довелося шукати спонсорів, аби від реставрувати їх. Львівські фахівці надали цьому розп’яттю експозиційного вигляду», - розповіла Інна Кіцул.

Очевидно, що знайдені у лісі експонати забрали з буковинського храму наприкінці ХІХ століття, але через те, що вони тривалий час пролежали у сирій землі, усі речі сильно попсувалися.  

Нині фонд обласного художнього музею налічує 12,5 тисяч експонатів. І усіх їх потрібно десь зберігати. Цікаво, що прийняти річ у музей значно легше, ніж списати її.

Інна Кіцул: «За роки моєї роботи у музеї списали лише одного кожуха, який практично розпадався на шматки».  

Інна Кіцул вважає, що її робота ідеально підходить для жінки, яка має дітей. Адже колись вона сама виросла у музеї. Її мати була істориком, а батько – військовим, тож деякий час родина жила у Німеччині. А там, каже, щовихідних дітей возили дивитися картини у галереях та музеях. Тож мати завжди давала можливість доньці приєднатися до тієї, чи іншої дитячої екскурсії. Через роки Інна Кіцул брала уже своїх дітей до себе на роботу у музей.

«Робота музейника досить складна і відповідальна. Переважно у музеях працюють жінки, а експонати та обладнання доволі важкі і все постійно потрібно переносити та переставляти. Усе це роблять жінки, а оплата у нас обмежена законом – один оклад. Не можна навіть премію виписати. Ми всі тут у музеї щасливі від того, що нам вдається не завдяки, а всупереч. На жаль всі музейники зараз працюють не завдяки, а всупереч. Зараз така тенденція спостерігається, що всюди повинні працювати молоді. Я – за. Всюди повинні працювати молоді, але працювати! Поки вони ще не знають як, хтось має розказати, показати, навчити. Тому у музеї працюють довго і це дуже великий відсоток співробітників пенсійного віку, - зазначає Інна Кіцул.

Жінка впевнена, що музей – це на сто відсотків консервативна організація. І закони про музеї і музейну справу, вони діють у свідомості співробітників цієї організації. Існує навіть моральний кодекс честі музейника, згідно з яким він не має права збирати колекцію, якщо працює з такою ж колекцією.

Інна Кіцул розповідає не лише про експонати музею, вона завжди із захопленням переповідає історію будівлі, у якій вони зберігаються. Це приміщення, у якому трапилася не одна цікава подія. Саму будівлю збудували у 1900-1901 роках за проектом Губерта Геснера, молодого австрійського архітектора. Він був учнем Отто Вагнера, який започаткував стиль віденської сецесії. Тож це приміщення збудували повністю у новому на той час стилі флоральної сецесії.

«Якось ми бачили дуже цікаву картину. У нас була одна група іноземців з Кореї. Їх супроводжував професор, який ніколи не бачив нашого приміщення, але добре знав історію мистецтв і що таке стиль сецесії. Поки ми переповідали гостям мистецьку історію Буковини, професор швиденько все оглянув і каже: а тепер послухайте мене! І він розповідав про стиль віденської сецесії на прикладі нашої будівлі, вказуючи на кожен предмет на підлозі, на металеві обгородження сходів і вітраж, стелю... Таких будівель у Європі лише декілька, а в період 1900-1901 років у такому стилі збудували лише один будинок і це наш музей», - каже Інна Кіцул.  

Ще одна цікава історія трапилася декілька років тому, коли у музей зайшла архітектора з Англії.

Інна Кіцул: «Колеги викликали мене з зали під час відкриття виставки. Вони не розуміли що сталося. На третьому поверсі невідома жінка, стоячи на колінах, обіймала колону і плакала. Я підійшла до неї і запитала, що сталося, можливо викликати швидку? Вона каже: ні, я архітектор, я знаю, що це таке. Я все життя вивчала, але ніколи не думала, що побачу на власні очі таку будівлю і доторкнуся до цього руками. Вона сказала, що просто плаче від щастя. Ви розумієте наскільки іноземці цінують, те що є у нас?».

Будинок, у якому нині знаходиться Чернівецький обласний художній музей, свого часу збудували для дирекції ощадних кас, це банк, який існував до війни. А вже після 1944 року тут розмістили міськком партії.

«З одного боку – це дуже добре, бо сюди був обмежений доступ. Не було багато людей, багато ремонтів, відповідно вони не потягли за собою великих змін і будівля збереглася практично у незмінному вигляді. А вже на початку 90-х тут розмістили художній музей», - розповіла Інна Кіцул.

Свого часу будівлю прикрасили оригінальними вітражами, які частково зруйнували у воєнний період. Кажуть, що за час війни на Чернівці впали дві бомби. Але найбільше вітражне скло постраждало у 1956 році, коли комуністи намагалися підірвати купол синагоги Темпль. У первинному вигляді збереглися шістдесят відсотків  вітражів, більшість з них була аварійною. Інна Кіцул розповідає, що музею вдалося знайти фахівця у Львові, який безкоштовно зробив реставрацію та реновацію старовинних вітражів.

Інна Кіцул: «Тобто всі частини, які збереглися він розібрав повністю, відновив свинцеву пайку на них, за тією технологією кінця ХІХ- початку ХХ століття. А там, де замість вітражного скла було звичайне, реставратор зробив дзеркальне відображення. Якщо ліва частина збереглася, він зробив праву таку саму. Якщо зберігся верх, він такою ж зробив нижню частину вітражу».

Ручне гутне скло для цих вітражів музейникам пересилали з Канади. На закупівлю матеріалів гроші дали меценати. Реставратор працював безкоштовно ночами. Вдень не можна було нічого робити, тому що люди не повинні дихати свинцевими випарами. Потім працівники дісталися до верхнього віконечка, яке було закрите газетами кінця 40-х років і зафарбоване масляною фарбою. Інна Кіцул каже, вони думали, що там просто скло, його треба вийняти і відновити якусь частину малюнка.

Читайте також: Ворота у потойбіччя та ангели: як виглядали родинні склепи заможних чернівчан XIX століття

«Та коли ми прибрали старі газети, то побачили абсолютно цілий вітраж з старим гербом Молдови. Якась розумна голова просто для того, щоб зберегти, просто так, про всяк випадок, заклеїла і замастила. І ніхто туди не лазив. Я не знаю, що це була за людина, але щодня ходжу і дякую» - Інна Кіцул.