У ЦСМ «Bunker» відкривається «Гібридна виставка», створена у співпраці із галереєю «Лабіринт» (Люблін, Польща). Куратори – Тарас Полатайко та Вальдемар Татарчук.
Нині війна здається всюдисущою: ми бачимо її в телевізорі, Інтернеті, у газетах, літературі та кіно. Медіа постійно бомбардують нас зображеннями війни і страждань, котрі, попри свою справдешність, в країні, вільній від збройних конфліктів (як-от Польща), носять маркер нереальності. В Україні війна відбувається тут і зараз, і небезпека не зникає, коли вимикається телевізор. Точним барометром соціально-політичних настроїв є мистецтво, яке не намагається триматися подалі від дражливих тем, піддаючи останні критичному аналізу й обережній інтерпретації.
Польсько-українська виставка в Бункері є несподіваним зіткненням різноманітних мистецьких підходів, що трактують воєнну тему з позицій і війни, і миру. У 21-му столітті у польському мистецтві народилася нова воєнна іконографія, яка відмовилася від романтично-патріотичної риторики на користь жартівливої гри з глядачем. Географічна та історична віддаленість від реального конфлікту допускає ставлення, вільне від пафосу, та пояснює наявність критичної складової у роботах.
Захоплення темою війни, часом нав’язливе, є результатом політичної ситуації в країні – тільки в періоди миру можливо працювати над травмами та переосмислювати національні міфи й архетипи.
У цьому випадку уявлення про війну є непрямим, воно спирається на свідчення історії та медіа. Художники не так торкаються питань терору і насильства, як досліджують механізми ЗМІ, підважуючи їхню об’єктивність та викриваючи маніпуляції. Все це зводиться до абстрагованого характеру військової тематики у сучасному польському мистецтві, що створює ідеальне тло для робіт українських художників.
Поєднання двох різних точок зору виводить на новий рівень сприйняття і дає можливість розкрити багатогранність війни як об’єкту рефлексії.
Представлені в Бункері польські твори надійшли з виставки Війна і Мир, присвяченої воєнній іконографії у мистецтві Польщі (Галерея Лабіринт, Люблін, 11.09 – 7.11.2015, куратори: Магда Лінковска, Павел Лєшковіч, Томаш Кітлінскі).
Польські художники передають своє бачення страхів війни, нав'язливих ідей і захопленість зовсім інакше, ніж їхні українські колеги. Воєнний імажинаріум польського мистецтва значною мірою ґрунтується на поп-культурному висвітленні у медіа, провокуючи рефлексії щодо можливостей глядацького сприйняття (роботи Йозефа Робаковскі, Мирослава Балки, Збігнєва Лібери).
Тема новин стала джерелом для графічних циклів Маріуша Таркавіяна та Хуберта Черепка. У роботі Зоф’ї Кулік смерть ї страждання передаються символічно, непомітно перетворюючись на театр ритуальних дій та візуальних схем, а воєнна травма втрачає свій індивідуальний характер, перетворюючись на відсторонену рефлексію.
Парадоксально, але у мирному суспільстві війна може бути не лише об’єктом делікатного спостереження, критичного аналізу і художньої рефлексії; вона може перетворюватись на предмет хворобливого захоплення на кшталт фетишу (відео Катаржини Козири). Сцени або символи війни можуть декорувати одяг, обертаючись модною детермінантою та елементом масової культури.
Які реагують на війну українські художники? Війни як забавки більше немає – війни, яку вони, як і поляки, знали лише зі сторінок підручників чи з повідомлень ЗМІ. Україна опинилася в ситуації реального збройного конфлікту, фактично неперервного з часів окупації Криму Росією. Інтенсифікувавшись під впливом Помаранчевої революції, соціально-політичне залучення мистецтва набрало ще більшої сили під час нещодавніх подій на київському Майдані (2013–2014).
Нині тенденції у репрезентації війни та прагнення миру коливаються між реальними репортажами з фронту та провокативними коментарями щодо російської агресії. Цікавою реакцією на ситуацію в країні стали «Київські щоденники» (2013–2014) Влади Ралко – серія з близько 300 акварелей та рисунків, що є особистою інтерпретацією художницею подій на Майдані та війни на Сході.
Ці роботи, на відміну від Черепка і Таркавіяна, не є відстороненою холодною оповіддю; у надзвичайно експресивній та поетичній манері вони прагнуть схопити сутність проблеми, відтворивши одночасно атмосферу місця і внутрішній стан суспільства.
Художниця, опинившись в епіцентрі подій, знаходить порятунок у світі сюрреалістичних фантазій тоді, коли навколишня реальність стає нестерпною.
Натомість для проекту «Війна. 11 портретів» (2014) Тарас Полатайко використав документальний підхід. Художник принципово обирав своїх героїв випадково і нічого не редагував – аби залишатись максимально об’єктивним. Новою складовою сучасного художнього процесу в Україні стали висловлювання з території військового конфлікту, людей, яких війна торкнулася безпосередньо (анонім з Луганської області, Любомир Тимків).
Тож у чому сьогодні полягає відмінність між польським та українським мистецтвом? Схоже, головне – це ситуація в країні. Виставка демонструє, що інтерес до соціополітики зростає разом із загрозами свободі індивіда та державному суверенітету. А ми стаємо свідками появи нової мілітарної іконографії, яка може бути – залежно від перспективи – критичною, дистанційованою, або ж, навпаки, залученою і глибоко вкоріненою у реальності.
У той час як польські митці переосмислюють старі міфи та досліджують функціонування образів війни у масмедіа, художники з України використовують мистецтво як зброю у боротьбі з окупантом, намагаючись реально вплинути на ситуацію в країні.
Виставка репрезентує тему війни з двох різних точок зору, але потрібно пам'ятати, що це два боки однієї і тієї ж медалі.
Художники: Катажина Козира, Мірослав Балка, Збігнєв Лібера, Влада Ралко, Тарас Полатайко, Зофія Кулік, Відкрита Група, Йозеф Робаковський, Ігор Поночевний, Томаш Бєлак, Домінік Лейман, Любомир Тимків, Анна Баумгарт, Маріуш Таркавіан, Томаш Козак, Уршула Перегончук, Хуберт Черепок та анонімна авторка з Луганської області.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
