Вдова Олександра Щербанюка: «Ми так і не навчилися жити без нього…»

«Кицюню, ми взяли Інститутську. Я не можу зараз говорити…» - це остання розмова чернівчанина Олександра Щербанюка з дружиною. Через 30 хвилин він загинув від кулі снайпера.

Того дня, два роки тому, пліч-о-пліч з Олександром Щербанюком на київському Майдані стояла чернівчанка Лідія Гаїна.   

- Він тільки-но повернувся з дому, всю ніч провів у дорозі. Був втомлений, однак не відступав. Сказав, що іде на передову, хоча ми дуже просили трохи перепочити, - розповідає жінка. – Узяв металевий щит і пішов з усіма вперед. «Беркут» та міліція вже відступали. Раптом хлопці побачили, що Саша впав. Снайпер вцілив йому у живіт. Від болю він виронив щит. І тут же пролунав другий постріл – прямісінько в серце. Коли до тіла підбіг священик чернівецької греко-католицької церкви отець Василь, почув, як без перестану в кишені Олександра дзвонить телефон. На екрані висвітилося «Кицюня». Він підняв слухавку. «Де мій Саша? Дайте йому трубку!» - благала дружина. Отець Василь відповів: «Саша загинув… Він – Герой України».

Знайомі та друзі загиблого розповідають, що Олександр Щербанюк був неймовірно щирою та порядною людиною. На життя заробляв ремонтом квартир. Умів усе: і шпалери поклеїти, і плитку покласти, і сантехніку відремонтувати.

- Сашко з Наталкою завжди жили дуже скромно, проте дуже любили одне одного. Я ніколи не чув, щоб Олександр називав дружину по імені, тільки – «Кицюня». Познайомилися на Далекому Сході, Саша там проходив строкову службу. Закохалися й одружилися. Наталя – росіянка, але більшу частину життя прожила в Чернівцях. Тому вона підтримувала чоловіка у його поїздках на Майдан (а він був там тричі!), дуже вболівала за Україну, - розповідає Андрій, друг та колега загиблого.

Друзі розповідають, що Олександр Щербанюк був затятим мандрівником. Обожнював подорожі в Карпати, ночівлю у наметах та пісні під гітару. Власне, саме він і організовував кожен такий похід.

- Ми товаришували з 12 років. Поки ми лише думали про похід, Сашко вже чітко сплановував та організовував його. Одного разу взагалі сам пішов у Карпати шукати гарне місце. Ми вже ледь у розшук його не подали. Аж раптом повернувся і каже: «Усе, хлопці, я знайшов неймовірне місце! Там є фосфорний пень – залишок від старого дерева, яке світиться вночі», – розповідає Геннадій Неландіте, друг дитинства. – Сашин патріотизм ішов з глибини серця. Він приїжджав з Майдану, заробляв гроші, аби сім` мала, за що жити, і знову їхав на передову. Казав: «Я не можу залишатися вдома, коли треба боронити країну!». Коли останній раз збирався до Києва, його старенька мати дуже плакала і благала його залишитися. Але такий вже був наш Сашко: якщо щось вирішив – ніщо не могло його зупинити. Перед виходом із дому лише попросив дружину, щоб молилася за нього…

Разом із дітьми та старенькою мамою під час прощання стояла біля труни дружина Героя України Наталя Щербанюк. Вона приймала співчуття і ледь трималася на ногах.

- Для мене Саша став Героєм не два роки тому. Героєм він був для мене та наших дітей усе життя, бо дбав і турбувався, любив, оберігав, захищав…- каже Наталя Щербанюк, вдова. - Він віддав життя за всі українські сім`ї. Але ми, його сім`я, так і не навчилися жити без нього.