Професії поза часом: як змінилася робота і світогляд вчителів із часів CРСР до сьогодення

Серед космонавтів, акторів, президентів неодмінно хтось згадає вчителів, небайдужі до творчості — фотографів, а дехто уявляв себе успішним фермером. Цей текст — спроба визначити, наскільки змінилися ці професії: від радянських часів до сьогодення.

У 1989 році Валентина Какадій тільки закінчила педагогічний інститут ім. Сковороди у Харкові і почала працювати вчителькою у школі в Тавежні — невеличкому селі на Харківщині. На роботу, де викладала математику, Валентина щодня їхала із сусіднього села велосипедом 15 кілометрів. Вона згадує про першу роботу з посмішкою, але говорить — проблем і складнощів вистачало.

Після уроків багато хто з малих порався з батьками по господарству — через це на здобуття якісних знань у дітей часто не вистачало ані часу, ані сил. До того ж вчителі мали обмежену кількість годин на певну тему — радянська система освіти не була розрахована на учнів з різними здібностями.

Валентина Какадій, вчителька математики Огіївського навчально-виховного комплексу: «Навчальну програму не всі встигали засвоїти. Тоді був принцип: “зрозуміла дитина чи ні — є програма”. У нас є п’ять годин на вивчення дробів, і йдемо далі. Я залишалася з дітьми після уроків, намагалася їм більше розповідати».

За кілька днів після урочистостей 1 вересня майже вся Тавежнянська середня школа мусила допомагати колгоспу. Учні копали картоплю, а вчителі повинні були контролювати їхню роботу. Частину продуктів забирали до шкільної їдальні.

Валентина Какадій згадує, як діти намагалися ухилятися від нав’язаної праці у колгоспах. Проте педагоги були змушені їх спонукати та виконувати роль наглядачів.

У сільській школі Валентина була однією з небагатьох викладачок, які слідували не лише вказівкам тодішнього Міністерства освіти, але й прислухалися до потреб учнів.

«От як їм доступно пояснити розкриття дужок? Інколи ідеї приходили під час уроку. Уявімо, кажу, що дужки — це будиночок. Прийшли до Х та Y цифри та з кожним здоровкаються. Це називається “розкриваємо дужки”. Дійшло до того, що у середній школі проходимо вже інший матеріал, я питаю, що далі робитимемо. А діти кажуть: “Будемо здоровкатися!”. “Боже, оце навчила на свою голову [сміється]! Давайте правильні терміни вживати”», — пригадує Валентина.

У той же час  позакласні ініціативи не заохочувалися. Понад те, могли стати приводом для догани. Ускладнювало роботу вчителів і те, що на них покладали бюрократичні та ідеологічні функції.

Валентина Какадій: «Вчителі й вчительки писали багато різноманітних звітів. Зверху спускалося багато ідеологічного і, на мій погляд, не дуже важливого для навчання. Мене, наприклад, на початку роботи зобов’язали проводити в “красном уголке” лекції для працівників і працівниць колгоспу — розповідати їм про курс партії. Педагоги це все виконували, але ми відчували, що воно несправжнє якесь, надумане. Не було в цьому щирості».

Вказівки «згори» були звичним явищем в освіті не тільки в радянській Україні, а й в усіх країнах «соцтабору». Мешканці СРСР мали проникатися ідеологією з наймолодшого віку, для чого у школах і університетах проводили «політичні заняття». Радянська влада турбувалась і про ідеологічну стійкість вчителів, намагаючись контролювати, що вони роблять та говорять.

Віра Сільвестру, викладачка  коледжу мистецтв з молдавського міста Сорока, починала працювати спеціалістом з культурно-просвітницької роботи саме за радянських часів. Вона згадує, що часто мала конфлікти з партійним керівництвом.

Віра Сільвестру: «Це була політизована робота. Ніхто не забороняв нам щось обговорювати, проте я повинна була щороку проводити «ленінський залік», а щопонеділка — «політичне заняття». Ми не могли розпочати навчання без робіт Леніна, Крупської, Маркса, Енгельса. Нам слід було використовувати цитати, і якщо ми не починали з «Ленін, Крупська, Маркс чи Енгельс сказав…», то заняття «не досягало мети». Тепер ми маємо свободу. Сьогодні можна критикувати, можна говорити про щось із насмішкою».

Сучасна освіта в пострадянських країнах повільно, але змінюється. Замість предметів, які мали формувати «радянську людину», зубріння дат та формул приходять заняття, які дають дітям практичні навички і вчать ефективно комунікувати з іншими. Змінюються й учителі — вони перестали бути монопольними носіями знань і перетворюються на менторів, які скеровують та мотивують учнів.

Іон Качула, вчитель історії з молдавського міста Глодяни розповідає: «Раніше я не уявляв, що між учнем і викладачем може існувати дружба. Тепер студенти сприймають учителя як близького друга, якщо ви намагаєтеся зрозуміти їх. Важливо слухати учня, цінувати, співпереживати, приймати кожного таким, як він є.

Хочу того чи ні, я — психолог, батько, друг, сусід. Варто налаштуватися на одну хвилю з учнем. У нас виникають різні потреби, різні проблеми, тож ми переходимо від однієї ролі до іншої. Ми, як актори, які змінюють свою прекрасну маску, справжню маску. Ми не можемо бути байдужими».

Українські вчителі зараз відчувають себе більш вільними, ніж раніше, і можуть самі обирати, як вчити дітей і в якому форматі проводити заняття. Після реформи основна мета Нової української школи полягає в тому, щоб давати дітям не знання, а компетенції — навички, необхідні для реалізації та розвитку людини. Це також означає, що вчителям треба шукати нові методи, а інколи — і заново вчитися тому, як комунікувати із дітьми.

Наталія Піщуліна, вчителька історії Харківського наукового ліцею-інтернату «Обдарованість»: «Мені пощастило, бо я ніколи не працювала в жорстких рамках і, чесно кажучи, я в них не вмію працювати. Мені потрібне широке поле діяльності для ідей і натхнення. Звісно, багато в цьому плані залежить від адміністрації школи, від колег. Коли тебе не підтримують, ти можеш працювати в обраному напрямку, але це буде набагато складніше. Не знаю, як буде далі, але зараз у освіті мені дуже комфортно. У цій професії ти або відчуваєш аудиторію, або ні. Я дітей відчуваю, здається, і добре розумію. Та й колеги мене завжди підтримують».

Життя Наталії склалося так, що вона в 2008 році потрапила до системи освіти. Дівчина була на той момент студенткою історичного факультету, вела археологічний гурток для вихованців школи мистецтв.

Коли завершувала навчання у виші, подумала: «А чому б не спробувати викладати в загальноосвітній школі? Не сподобається — є безліч варіантів роботи. Врешті-решт, гурток можна повести». Експеримент завершився успішно. За місяць після знайомства з новим колективом Наталія залишилася викладати історію у школі.

Методи, які вона використовує у навчанні, докорінно відрізняються від радянських. Якщо за часів СРСР навчання фокусувалося на вчителі, який надавав інформацію, то зараз у центрі — учні.

Наталія любить проводити семінари чи створювати з учнями  «Стрічку часу» — коли звичайний малярний скотч, наклеєний між партами, перетворюється на хронологію історичних подій. Ще одна її улюблена форма навчання — «Перевернутий клас», коли вдома учні наперед вивчають теорію, а в класі відпрацьовують практичні навички і ставлять питання вчителю.

Наталія любить експериментувати, використовувати сучасні методи та інструменти, аби діти краще засвоювали матеріал. А найголовніше — аби вони відчували дух часу, про який вона розповідає. У сучасній українській школі вчителька має для цього умови і можливості.

Скласти іспит та отримати високий бал — не означає збагатитися знаннями. Особливо, якщо перед цим матеріал просто завчили. Як би пафосно не лунали слова про «м’які навички» — особистісні якості людини, які не можна виміряти оцінками, сьогодні такі навички справді важливі. Нинішня система освіти намагається розвивати у дітей емоційний інтелект, креативність, емпатію, вміння знаходити спільну мову з оточуючими.

Наталія Піщуліна: «Проте не можна казати, що попередня система освіти була недієвою. У жодному разі. Просто вона була — для свого часу, для індустріального суспільства. Тодішній лекційний матеріал теж давав свої плоди. Чому зараз педагогам комфортніше? Як на мене, сьогодні набагато більше свободи».

У Радянському Союзі у вчителів було не так багато інструментів і засобів, які вони могли застосовувати. Віра Сільвестру згадує, що за необхідними книжками часто доводилося «полювати» — їздити у різні бібліотеки та навіть в інші міста. Зараз і у вчителів, і у студентів з’явився Інтернет — швидкий і простий спосіб отримання інформації з усього  світу. Але Віра ставиться до нього трохи скептично. Каже, що тепер без допомоги Інтернету учні не хочуть нічого робити.

Віра Сільвестру: «Отримати інформацію можна дуже швидко, і вона дуже барвиста, до всього є ілюстрації. Коли ти отримуєш «суху» книгу, її важко прочитати, засвоїти інформацію.

Це великий плюс — те, наскільки зараз швидка інформація. Але це й великий мінус, бо учні не вміють писати, не вміють читати, не думають. Вони чекають, поки їм підкаже Інтернет. Ви запитаєте їх про значення слова, і вони всі хапаються за комп’ютери й телефони».

У 90-х Валентині Какадій важко було уявити собі відрядження до Німеччини. А декілька років тому їй пощастило побувати в гостях у іноземних колег. Отриманий досвід вона відразу ж почала втілювати у своєму колективі сільської гімназії: більше творчого підходу до проведення уроків, більше неформального спілкування з дітьми, більше креативу для підвищення кваліфікації вчителів

Сьогодні педагоги Огіїівської гімназії здебільшого молодші за Валентину, серед них є навіть її учні та учениці. Працювати з ними для Валентини — задоволення. Колеги відкриті для нових проєктів, у тому числі і директорка закладу. Разом вони розпочали роботу в антидискримінаційному напрямку, щоби самим позбавитися гендерних стереотипів і пояснювати учням, чому важлива рівність прав. Віднедавна огіївські педагоги опанували Zoom та Google Meet, щоби не втрачати зв’язок із учнями під час карантину.

Про велику вагу сучасних технічних засобів у навчанні також говорить вчитель з Молдови Іон Качула: «Уроки змінили свій сенс. Гаджети вже розглядаються як необхідні інструменти навчального процесу. Учні навчилися використовувати на свою користь соціальні мережі та інші програми. У минулому ми вважали, що гаджети негативно впливають на концентрацію уваги та дитячий характер.

З’явилася нова освітня політика, нові інструменти. З’явилися нові теми для дискусій, для організації конференції, нове сучасне бачення школи, яке, я сподіваюсь і вірю, змінить статус вчителя, статус учня. Школа буде розглядатися як набагато комфортніше, сучасніше, активніше середовище».

Сьогоднішні вчителі, говорить Іон, втратили монополію на знання. Тепер педагоги і учні спілкуються на рівних та із взаємною повагою. Про схожі зміни каже і Валентина Какадій.

Валентина Какадій, вчителька математики Огіївського навчально-виховного комплексу: «Раніше вважали так: вчитель чи вчителька — це святі люди, бо лише вони несуть знання. З появою Інтернету все змінилося. Теперь інформацію можна отримати звідусіль. Завдання педагога — стати для дитини ментором, мотивувати її до навчання, щоби було цікаво відкривати нове. У Новій українській школі ми дивимося на кожну конкретну дитину та на її розвиток. Школяр має усвідомити, для чого йому вчитися. І саме вчитель — провідник на цьому шляху».

В освітній системі Радянського Союзу учнів і вчителів сприймали в першу чергу як функції. Перші мали вирости взірцевими комуністами, а другі — забезпечити умови для цього. Освітній процес робив наголос на запам’ятовуванні інформації,, хоча вона могла і ніколи не знадобитися у житті.

Після розпаду СРСР Інтернет і відкриті кордони все змінили. Зараз навчання усе далі відходить від зубріння матеріалу і стає людиноцентричним. Вчителям також доводиться змінюватися — з наглядачів та лекторів вони перетворюються на менторів і друзів своїх учнів. А ті в свою чергу тепер можуть самі навчити педагогів, як поводитися з новими технологіями і програмами.

Джерело: neighbors.site