Запрошена гостя: начальниця Управління культури Чернівецької міської ради Юлія Сафтенко
Ведучий: Максим Козменко
Максим Козменко: Наступного тижня матимемо непересічну подію – 30 років від проведення першої «Червоної рути». Це фестиваль, який змінив тоді й змінював протягом наступних років, та навіть сьогодні має певний вплив на музичне й культурне обличчя країни. Пані Юлю, як триває підготовка до фестивалю?
Юлія Сафтенко: Перш, ніж дати відповідь, хочу сказати, що це дуже відповідально говорити про сам фестиваль. Переглядаючи архівне відео, воно не може залишати байдужим нікого. Це був не просто прорив. Це була революція. «Червона рута» змогла тоді вивести з андерграунду дуже самобутніх виконавців. Тоді якраз про українську символіку, любов до України почали говорити в голос. Чимало людей запитують, чи вдасться повторити те, що було 30 років тому. Враховуючи лише одну деталь, що коли в Чернівців у 89-му році глядача, який заходив на стадіон, обшукували й вилучали всі жовто-блакитні прапорці, я розумію, наскільки тоді об’єднувала нашу прогресивну молодь, взагалі людей, які люблять і боролися за України, то розумію, що десь вони тоді відчували. А зараз хочу, щоб фестиваль «Червона рута» в Чернівцях пройшов дуже достойно й гонорово. Ми для цього робимо все можливе й неможливе. Це я про Управління культури міської ради. Я втішена, як ми провели у 2018 році відбіркові конкурси. Хочу сказати, що питання фінансів завжди було ключовим. І враховуючи низку проблем, як комунальних, інших галузей, кожне управління, департаменти переконують і міського голову, і фінансистів в тому, що їхні проблеми найнагальніші і їх треба першочергово вирішувати. То я дуже тішуся, що на «Червону руту» змогли виділити круглу суму. Це все робилося для того, щоб «Червона рута», яка народилася в Чернівцях і дуже хочеться, щоб вона повернулася сюди. На ювілейний фестиваль Чернівецька міська рада виділила майже 600 тисяч гривень, без 25 тисяч.
Максим Козменко: Цих грошей вистачить, щоб провести на тому рівні і забезпечити потреби?
Юлія Сафтенко: Звичайно, ні. Ми розуміємо, які в нас зараз є розцінки на якісних звук, освітлення. До нашого 16 вересня приїжджає Національний симфонічний оркестр. Ми розуміємо, скільки треба грошей вкласти, щоб це все було дуже крутезно. Тому хочу сказати, що це не тільки силами Чернівецької міської ради проводиться, долучається й дирекція фестивалю «Червона рута». Вона так само вибиває кошти на своєму рівні, долучається і обласне управління культури. Тому це відбувається проект спільними зусиллями. Але я буду відповідати лише за Управління культури. Звичайно, ця сума недостатня, яка нам виділена. Проте вона доволі висока, порівнюючи з тими сумами, які виділяють на тутешні заходи.
Максим Козменко: Десять років тому, коли відзначали 20 років «Червоної рути», то було залучене ледь не все місто. І проводилися виступи на різних локаціях. Цього року також буде розкидано по різних локаціях чи буде зосереджено в одному місці?
Юлія Сафтенко: Звичайно, так само будуть різні локації. Будуть різні площі, заклади культури. Однозначно Літній театр, Центральна площа, обласна філармонія, Центральний палац культури, будинок естетики і дозвілля тощо. В принципі програма ювілейного фестивалю вже віддавна розміщена і на сайті Чернівецької міськради, і на нашій сторінці Управління культури в Фейсбук, і на сторінці дирекції «Червоної рути». Тобто будуть різні локації, будуть цікаві моменти. Хочу чернівчан попередити, що до нас приїжджають понад тисячу гостей, це тільки та цифра, якою я володію. Це 950 лише учасників. А враховуючи ту кількість дзвінків, які до нас в Управління лунають від людей, які були дотичними до першої «Червоної рути», що вони теж мають бажання приїхати і виступити, а ще знаю, що діаспора приїжджає, освітяни об’єднуються, «Просвіта» приїжджає з інших областей. Тому передбачити кількість гостей неможливо.
Максим Козменко: А серед учасників будуть першої «Червоної рути» виконавці?
Юлія Сафтенко: От це питання нещодавно Мирославу Мельнику, це виконавчий директор «Червоної рути», який був у Чернівцях, я задавала і про те, які будуть хедлайнери. Працюючи на телебаченні, я знаю, як все залежить від заголовку і розумію, якщо сказати людям, які будуть зірки, то це вже запорука успіху. Але тут концепцію вони побачили інакше і запросили перших виконавців «Червоної рути» офіційно, проте відповіді, хто буде точно, а хто ні, ще не отримали. Побачимо.
Максим Козменко: Тобто це залишається сюрпризом. Також останніми роками супроводжують фестиваль «Червона рута» розмови, щоб його закорінити в Чернівцях, зробити його саме чернівецьким, як він тут зародився і більше не кочував по Україні. Чи сьогодні є обговорюються такі питання?
Юлія Сафтенко: Для мене це був головний пріоритет, чому у 2018 році всі свої зусилля, це Управління культури і я зокрема, кинули на цей фестиваль. Можливо навіть були певні ревнощі в моїх колег у міській культурі про те, що ми аж настільки опікуємося фестивалем, який не є наш. Але я вважаю, що він наш. І ми постійно кажемо, що «Червона рута» народилася в Чернівцях і вона має повернутися в Чернівці. Власне кажучи, це є одним із завдань культури міста. І я хочу, щоб ми із ним впоралися.
Максим Козменко: Тобто є надія, що ми будемо постійно вишукувати гроші на проведення фестивалю?
Юлія Сафтенко: Однозначно. Тому що це того вартує. Це фестиваль, який не містить комерційної складової. Адже кожна молода людина, а ми знаємо, як це важко пробитися, кожна молода людина з талантом, яка вміє співати і любить українську музику, може прийти і засвітитися, і стати популярною. Такий фестиваль повинен жити, його треба фінансувати. Але одного бажання начальника управління культури замало. Тут потрібна і допомога чернівчан, треба, щоб приходили на концерти, співали разом. Ми маємо і дирекцію фестивалю переконати, що тільки Чернівці. Це непросте завдання.
Максим Козменко: А серед дирекції чернівчан корінних колишніх, теперішніх немає?
Юлія Сафтенко: Мені важко говорити, тому що, здається, що ні, але я можу помилятися. Я співпрацюю з людьми, які не є чернівецькими.
Максим Козменко: Перша «Червона рута» відбувалася на стадіоні «Буковина». Заключний концерт 20-ої «Рути» також там проходив, масштабне дійство було. А цього року також будуть стадіон залучати? Ми вже обговорювали поза ефіром це питання. Але хочу ще раз почути, що заважає провести там фінал?
Юлія Сафтенко: Скажу відверто, що від початку, коли складалася програма, то чорним по білому було прописано, що гала-концерт 22 вересня відбудеться на стадіоні «Буковина». Але склалися обставини, назву речі своїми іменами і буду відвертою, так, що дирекція фестивалю, враховуючи і фінансові можливості, на тому рівні, на якому планували спочатку, зробити гала-концерт на стадіоні не зможуть. Враховуючи, що в них ще є відеоверсія, яку потім зроблять в передачу й транслюватимуть по телебаченні, то вирішили поставити акцент на картинку. І є таке бачення, щоб провести концерт на Центральній площі міста. Відверто кажучи, ще сьогодні й завтра відбуваються переговори, є технічні моменти, потужностей не вистачає, все впирається в кошти. Будемо справедливими, трішечки не повезло з тим, що відбувається цей момент на зламі зміни влади, тому що обіцяли люди, які були ближчі до влади, а тепер вони пішли, прийшли нові. Такий час тривожний. Тому не вдалося дирекції залучити кошти, які планували. Не знаю, на скільки етично говорити за них, кажу інсайдерську інформацію, щоби чернівчани зрозуміли, що це просто не крутиться, як циган сонцем через те якесь бачення, чи хочемо якось відрізнитися. Однак враховуючи всі обставини, хочеться, щоб це було достойно, доступно і по кишені.
Максим Козменко: Будемо надіятися на це. Також «Червона рута» відома тим, що «запалила» для світу дуже багатьох талановитих співаків, гуртів, композиторів. Сьогодні ми на них дивимося і називаємо їх легендами. Чи є надія, що й зараз в Чернівцях, а я знаю, що Ви були членом журі у відборі рок-фестивалю «Відродження», чи з того побаченого й почутого є надія, що ми відродимо не тільки рок, але й ту музичну культуру?
Юлія Сафтенко: Не тільки надія є. Є такі таланти, діаманти, які просто потрібно витягнути, протерти і показати іншим. Я настільки обожнюю бути в журі й слухати молодих людей, які всупереч всьому не зраджують те, що люблять, не дивляться на те, що складний час, зайнятість, робота, вони просто творять і цим живуть. І такі люди просто мають перемагати. Переконана, що через 2-3 роки вже будемо говорити про цих виконавців «Червоної рути», впевнена, те, що відбудеться зараз, до них слава прийде набагато швидше. Принаймні я цього їм зичу. Будучи на відбіркових турах і слухаючи нашу молодь, я дуже пишаюся ними. І розумію, що за ними майбутнє. Дай бог, щоб все склалося.
Максим Козменко: Це вже просто якась хвалебна ода нашій молоді.
Юлія Сафтенко: Так, я просто в захопленні, бо є такі таланти, що я деколи сиджу, чую їх і думаю, де ж те телебачення, чому немає ефіру наживо. Я хотіла і хочу, щоб таких молодих і талановитих чула більша аудиторія, бо вони того вартують.
Максим Козменко: Доречі, Ви частенько у своїх історіях в інстаграмі виконуєте різних українських пісень. Це Ви теж так готуєтеся до фестивалю?
Юлія Сафтенко: Я хоча й не така активна відвідувачка інстаграму, у фейсбуці активніша, однак всі мої друзі знають, що я люблю мотиваційні пости писати, у мене навіть є мотиваційна теза, якою я закінчую кожен свій пост. Я пишу «Життя я тебе люблю». І хочу сказати, що в житті, направду, все залежить від кожного з нас. Але, будучи ще в танцювальному колективі, і їхала закордон з виступами, зокрема, їхала в Клагенфурт, Австрія, то мене вразила урочиста хода за колективами і люди просто посміхалися. Це не означає, що в людей нема проблем, що в них усе здорово, просто люди вміють тішитися життю і любити його. В мене буває дуже насичений день, буває зіпсований настрій, і я включаю українську пісню й воно мене надихає, мотивує, і в мене з’являється натхнення, крила за плечима.
Максим Козменко: Джерело енергії.
Юлія Сафтенко: Направду, надихаюся українськими піснями. Вони для мене натхненні.
Максим Козменко: Дякую за щирість. Маємо телефонний дзвінок.
Слухач: Мене звуть пан Януш, надіюсь, що своїм гострим питанням не зіпсую вашій гості настрій. Не єдиною «Червоною рутою» живемо, як Ви оцінюєте проведення Мерідіан Черновіц, який пройшов на початку вересня? А завтра очікуємо ще один фестиваль до Дня української пісні, якраз присвячено Володимиру Івасюку, першому виконанню «Червоної рути». Чи все підготовлено на належному рівні?
Юлія Сафтенко: Дякую за запитання. Тішить, що Ви небайдужий. Щодо Меридіану Черновіц, не знаю, навіщо Вам моя оцінка. Адже Мерідіан – це візитівка міста віддавна, це те, про що говорить весь світ. І я тішуся, що він говорить зокрема і про Чернівці. Тішуся, що Мерідіан зміг зробити те, що зараз він робить. Ми бачимо і по мережі фейсбук, які відгуки, які світлини, які емоції вирували. Думаю, що тут не треба нічого зайвого говорити, бо тут безапеляційні докази без слів. І Мерідіан Черновіц нехай надалі прогресивно розвивається. Управління культури як раніше підставляло плече, так і підставлятиме. Хочеться більше. Ювілей пройшов достойно, гонорово. Якщо ви чогось не бачили, раджу переглянути відеоматеріали і побачити самому. Щодо Свята української пісні. Звичайно, в наших закладах культури керівники давним давно мають доручення від начальника управління культури, і в нас є розписана програма. Тому ласкаво просимо! Заходьте в наші заклади культури. Керівники готуються і Свято української пісні пройде також достойно.
Максим Козменко: І справді, не «Червоною рутою» єдиною, тим паче, що через три тижні на нас чекає День міста – головне свято Чернівців. Хоча би декілька цікавинок розкрийте?
Юлія Сафтенко: Ще хотіла би сказати, що до того, як відбудеться День міста, Чернівці прийматимуть ще один гоноровий 30-річний фестиваль «Буковинські зустрічі». Цього року їм 30 років. І він відбуватиметься в Чернівцях з 27 по 29 вересня. Тобто фактично два потужних 30-літніх фестивалі прийматимуть цього року і цього місяця Чернівці. Попри те, що «Буковинські зустрічі» дводенний фестиваль, всеодно очікуємо велику кількість гостей з Румунії, з Польщі тощо. Робота кипить, все продумано, буде урочиста хода, в Літньому театрі гала-концерт. Тому так само запрошую чернівчан долучатися. А щодо Дня міста, звичайно, це завжди трепетний для мене момент, бо Управління культури хоче зробити для чернівчан свято. І це те свято, яке об’єднує. До нас приїжджають гості. А ми, чернівчани, теж люди гонорові, ми звикли, що мусимо дивувати. Тому звичайно, перед управління культури кожного року ставлять завдання, щоб постійно робити щось нове, урочисті відкриття, залучати нових людей, нові колективи. Тому хочу сказати, що 611-та річниця Чернівців, сподіваюся, пройде достойно. Звичайно, ми пишемо вже сценарії, працює оргкомітет, тому робота кипить. Але буде неправильно поки що говорити про всі сюрпризи. До 5-6 жовтня мене може й Максим ще запросить на ефір, може я ще щось допишу, тому, думаю, що скоро чернівчани знатимуть набагато більше. Тому прошу всіх – приходьте. Коли багато людей, багато емоцій, то й свято вдасться.
Максим Козменко: Взагалі про формат проведення святкових заходів. Було сказано про розпланування, підготовку. Впродовж року в Чернівцях відбуваються дуже багато цікавих подій. Це і масові заходи, і більш локальні святкування. Але часто мешканці скаржаться, що формат, так би мовити, дещо застарів. Навіть віддає пострадянським нафталіном. Скажіть Вашу позицію з цього огляду, чи треба йти в модерн, чи залишатися дотичними до тієї всталеної культури?
Юлія Сафтенко: Я скажу дуже відверто, що коли прийшла на цю посаду, то попросила всіх своїх колег, керівників закладів культури, щоб вони трохи виходили зі своїх мушель і не боялися робити того, чого досі не робили. Нам треба давним давно забути про такі вислови як радянщина, пострадянщина, запах нафталіну. Нам треба сміливо братися за те, що диктує нам час і на що є попит. Скажу більше, навіть якщо щось не вдаться, я не боюся критики, боюся більше чогось не зробити, бо ніколи не знатиму, який воно могло мати результат. Ще пріоритетом в мене є те, щоб прокласти такий собі місток між Управлінням культури і громадськістю, яка дотична до культури, яка так само творить паралельно якісь заходи, івенти. Ми з ними співпрацюємо, я знаю їхні потреби. От сьогодні можу похизуватися, що День молоді провели з активною молоддю, це була локація на Пруті «Маяк». Управління культури долучилися до цього і вони показали інший формат. Ми абсолютно ні в чому не помилилися. Були люди. Мені завжди хочеться, щоб більше людей було. Хочу, щоби громадськість, якщо почула щось нове, побувала закордоном, то – Центральна площа, 5, Управління культури, ми абсолютно відкритими й прозорими. До мене можна прийти з ідеями. Якщо ідея класна, то, в мене така позиція, що зроблю неможливе, якщо дійсно воно того варте. Я не знаю, що саме смердить нафталіном, але, мені здається, що багато заходів, івентів, і всього того, що робить культура, то вже пахне сучасністю. Можливо, не стільки різко і чітко, якби того хотілося, але принаймні ми права не маємо взагалі повертатися в минуле і розвивати наше українське. Це в пріоритеті.
Максим Козменко: От цікава з «Маяком» була подія, справді, новаторська, жива, свіжа. А як за часто приходять молоді люди із ідеями до вас?
Юлія Сафтенко: Можливо не так часто, як хотілося, бо кожен працює в своїй організації, вони десь творять, їдуть за кордон, десь і пропадають. Можливо, варто й започаткувати раз у квартал якісь зустрічі й чути про новаторські ідеї. Але так чи інакше люди приходять. Пишуть в фейсбуці. Наша сторінка в ФБ є активною, пишуть і в особисті. Пишуть багато гарних слів, але є й критика. Це нормально. Не може бути такого, щоб була одна похвала, і не може бути такого, щоб була одна критика. Різні люди – різні смаки. Якщо не комунікуватимеш, то ніколи не знатимеш, що потрібно. Всіх запрошую до співпраці. Спробуємо підставити плече.
Максим Козменко: Здорова критика – це перший крок до того, що можна вже по-іншому глянути на проблему, яка обговорюється. І це дуже здорово, коли збираються люди. От, наприклад, ситуація з колишнім рестораном «Карінтія» на Кобилянської, теперішнє приміщення «Вернісаж». Тоді ж зібралися різні організації і обговорювали, шукали спільне рішення. Можливо, про проведення різних заходів, до прикладу, Нового року, Новорічних свят, щоби провести спільне засідання. Бо наші люди люблять критикувати, але, якщо їх запитати, а ти щось запропонуй, то відповідь буде: «А мені за те гроші не платять. Ось там є в управлінні ті, кому капає зарплата, хай вони й думають». Можливо ініціювати з вашої сторони якраз обговорення якихось нових концепцій. Тобто не хочеш, щоб тобі пахло нафталіном, то давай, вимий його.
Юлія Сафтенко: Є у нас така проблема, що в нас є фразеологізм «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Його б забрати, ліквідувати, то ціни б нам усім не було. Я абсолютно не проти, крім того твоя пропозиція матиме місце. Я навіть зроблю соцопитування в Фейсбуці. І якщо люди виявлять бажання, переживемо День міста, і тоді можемо в якийсь день зібратися. «Вернісаж на Панській», відмінна локація, камерна обстановка. Я тільки за, двері відчиняємо, спілкуємося. Робитимемо щось разом для Чернівців. Тому що так воно й повинно бути. Кажу, краще любити, або ненавидіти, але ніколи не можна бути байдужим.
Максим Козменко: Так, щоб не бути посереднім. Маємо ще один дзвіночок.
Слухач: Із двох протилежностей, я вибираю перший варіант – любити. Багато звикають до різної «розважалівки», пісні, танці тощо. А Ви підтримуєте проекти, до прикладу, 20 вересня буде гарна акція – бісерна терапія. Триватиме аж до Дня міста. Ви бачите в цьому великий плюс, що в нас є різноманіття культурних заходів із певних нахилом? Знаю, що люди, в тому числі й працівники культури, не забувають і про особливих дітей з інвалідністю. От наскільки ЗМІ ідуть на зустріч, бо мало про такі напрямки говорять? Чи ви не повідомляєте про них?
Юлія Сафтенко: Неймовірно вдячна за це запитання! Звичайно, і бісерна терапія, і виставка про особливих діток, якими опікує Марта Левченко, вони всі потрібні. Попри те, що я журналістів дуже люблю, бо сама пропрацювала в журналістиці 14 років, але розумію зайнятість їхню, що їх потрібно робити новини, то культурні події, на жаль, вони розглядаються чомусь не по такій шкалі, як інші, зокрема, економічна новина, злочинність, чи новина про ДТП. Якби це не звучало, але це правда. Тому, коли знаєш, що в тебе крутий захід, то вдаєшся до особистісних відносин, телефонуєш, просиш і кажеш, що приїдьте, буде картинка. І хочеться це все перевернути з ніг на голову. І коли наші ЗМІ би чули про те, що в культурному житті Чернівців щось відбувається, щоб вони реагували набагато активніше. Але я всеодно дякую всім журналістам за їхню пильність, за те, що вони цікавляться, телефонують. Не можу сказати, що взагалі ніхто не приїжджає, це неправда. Але би дуже хотілося, щоб інформаційна складова культурних подій була потужнішою. Це ми маємо робити спільними зусиллями.
Максим Козменко: Це дійсно так, більших переглядів отримують будь-що жорсткішого характеру, ніж культурного. Але для окультурення існують будинку культури, різні культурні заклади в місті…
Юлія Сафтенко: Максиме, я тебе ще переб’ю, тому що культура ще в нас в голові. І культура починається в нас з сім’ї, з виховання, і з батьків. Тому що як ти цю культуру вкладеш у свою дитину, то так ти з нею і будеш мати попит на цю культуру. Тому треба набагато глибше брати і робити так, щоб ця культура була в пріоритеті.
Максим Козменко: От ми до цього потрохи докопуємося, оскільки вона в глибині. А зараз хочу, щоб ми зачепили тему різних культурних закладів. Як з ними робота відбувається? Скільки їх у нас є? І як за ефективно вони працюють? Тобто, як Ви сказали, була проведена бесіда з керівниками, що давайте будемо просто працювати культурно і робити все максимально можливе й професійне? То справляються із цим завданням працівники?
Юлія Сафтенко: Слухай, але це провокація. Що ж ти хочеш, щоб я зараз в прямому ефірі почала говорити…
Максим Козменко: Чесну правду!
Юлія Сафтенко: …Чесну правду. От я зараз почну хвалити прогресивних і на мене образяться ті, які…
Максим Козменко: Регресивні.
Юлія Сафтенко: …Які не регресивні, але тягнуться до прогресивних. Це вже будуть ревнощі.
Максим Козменко: Навпаки, їх буде хвала.
Юлія Сафтенко: Ні, чесно кажучи, я дуже втішена, що мене чують мої підлеглі, директори закладів культури, тому що ми бачимо, як змінюються заклади культури. Я хизуюся, що минулого року культурно-мистецький центр «Садгора», який не в центрі Чернівців, став переможцем бюджету участі і посів перше місце, й ми виграли мільйонну сцену, обійшовши абсолютно всі інші проекти, набравши понад дві тисячі голосів. Я думаю, що це гарний приклад того, як заклади культури працюють. Можу сказати, майже про будь-який інший заклад. Кожен з них ми долучаємо до бюджету ініціатив, завжди говорю, якщо ви хочете, щоби заклад культури був у вас прогресивним і сучасним, то залучайте альтернативні кошти. Є гранти, є місцевий бюджет ініціатив. Тому в мене всі керівники закладів культури зі своєю громадською активною молоддю, знайомими, батьками долучаються до ініціатив, подають ідеї, роблять так, аби їхні заклади були культурні, вони змінюють культурний контент. До прикладу, один із закладів провів День кішки. Здавалося би, нічого такого. Але ж круто! Молодці, зібрали молодь, дітей, людей похилого віку. Вони є в інстаграмі, фейсбуці, вони активні. Хочу сказати, що так абсолютно кожен заклад має чим похизуватися. Звичайно, аби бути прогресивними і сучасними, то хочеться, аби і депутатський корпус, і керівництво міста долучалося. Люблю вираз Черчіля, коли почалася війна, а до нього підходить міністр культури і каже: «Пане прем’єр-міністре, не знаю, що робити, просити мені грошей на культуру, чи ні?». А він відповідає: «То для чого ми тоді воюємо?». Звичайно, я готова постійно всіх переконувати, що на культурі економити не можна. І достатньо, щоби культура вже була «гола, боса, у вінку». Цей образ вже достатньо проіснував. Треба цих стереотипів позбуватися. Наразі робимо все так, щоб ми були у вінку, але не голі й босі. Не хочу жалітися, тому що, вважаю, багато хороших речей зроблено в закладах культури, кошти виділяються, маємо нове оснащення, нову апаратуру, нова сцена. Працюємо. Наші колективи їздять на міжнародні фестивалі, їх відзначають, вони здобувають гран-прі, наші театрали їдуть навіть на професійні фестивалі. Можу багато про них говорити. Зичу чернівчанам знаходити деколи час і навідувати. Двері в нас відкриті.
Максим Козменко: А скільки виділяють на культуру? Скільки не економлять?
Юлія Сафтенко: Максиме, я би так не хотіла зараз говорити про гроші. Бо виділяють одні суми, потім є такий момент, як розподіл залишкових коштів, і ми завжди просимо, бо нам завжди мало. Якщо роками колись на культуру виділялися кошти, а роки беруть своє і треба робити так. Якщо в мене, наприклад, фасад музичної школи і ми не можемо його зремонтувати, а там діти навчаються. Тому звичайно, будемо і цього року просити. Проблема є. Але не хотіла би говорити, скільки заробляє культура.
Максим Козменко: Тоді не будемо про тимчасове, поговоримо про вічне. Про мистецтво. Питання про мурал. Портрет Івана Миколайчука на стіні будинку поряд з кіномистецьким центром його імені викликав особливе зацікавлення у містян, гостей міста, громадських активістів, митців тощо. Реакція коливалася від захопливих вигуків до зневажливих осудів. Чому обрали цей портрет? Що він символізує? І чому зупинилися на такому стилі?
Юлія Сафтенко: Декілька днів тому, зайшовши в Гугл і ввівши слова «мурал Чернівці», я побачила десь 95 тисяч дописів. Тобто це Чернівці, Україна, різні міста України. І це для мене дуже класний показник, я дуже тішуся. Скажу більше, втішена, що цей мурал зміг зробити такий ажіотаж в Черінвцях, тому що ти маєш знати, як ти працюєш, чи це подобається іншим, і якщо є об’єктивна критика, то це здорово. Можна врахувати мінуси. І наступні роботи будуть ще кращі. Хочу сказати, що мурал не з’явився випадково. «Видатні особистості на стінних зображеннях, муралах» передбачено програмою розвитку культури Чернівецької міської ради. В 2017 році вона була затверджена депутатським корпусом. Розрахована на три роки. Іван Миколайчук просто перший. Відверто скажу, що сильно напрягає той момент, що потрібно багато бюрокартичних кіл пройти, поки приступиш до практичного втілення. Це треба взяти дозвіл в культурної спадщини, це треба зрозуміти яка локація, щоби департамент підготував стіну, щоб вона була ідеальна, щоб мурал якісним зобразили. Тобто передує зображенню муралу дуже кропітка робота. Миколайчук – це монументальне мистецтво, те що ми бачимо. Хочу одразу сказати, що це був оголошений конкурс. Сума, це 130 тисяч гривень, то однозначно є механізми, ми не можемо самотужки укладати договори. Ми оголошуємо конкурс, через Прозоро, ті, хто вміє, знає і робить, подаються. Виграли харків’яни. Звичайно, я дуже хвилювалася. Велика робота, відповідальність, ще й наш Іван Миколайчук. Була бесіда з його дружиною, ми узгоджували по телефону, спілкувалися з нею. Може дослівно передати останню розмову з нею, вона говорила, що «Мій Іван так багато зробив для Буковини, настільки він її любив, то хотілося, щоби і Чернівці, і Буковина бодай щось зробили для Івана». Бо, на жаль, поки що дружина Миколайчука не вбачає, що ця любов віддається сторицею. Тому я дуже тішуся, що цей мурал зажив. Чому визначилися саме на цій світлині? Скажу. «Вавілон ХХ», де Іван Миколайчук виступив режисером, це дуже вдала його робота. До того ж у 2019 році виповнюється 40 років з виходу цієї стрічки. А в нас прописано в програмі «Видатні особистості», приурочено до пам’ятних дат. Ідеального нічого немає, але враховувалися різні дрібниці. І я вважаю, що цей кадр, де Миколайчук дивиться на нас крізь століття, є дуже вдалим. Але найбільше я хвилювалася з роботу майстрів. Це монументальне мистецтво, техніка виконання дуже складна. І навіть якщо ви передивитеся, що вони говорили й коментували, то один з художників, за плечима якого є 15 років малювання муралів, він сказав, що це одна з його найскладніших робіт. Бо передати очі в геометричних фігурах, передати постать генія і зробити його впізнаваним, в змозі справжній професіонал. Я вважаю, що харків’яни впоралися. За 4,5 доби, вони працювали і до ночі. І ми бачимо результат. Кому не подобається, ну мають повне право, це нормально. Але хочу сказати, що телефонували і казали, що мурал крутий, хоча спочатку він не сподобався. Я сподіваюся, що наступний Володимир Івасюк у нас вийде ще кращий.
Максим Козменко: Коли? Де?
Юлія Сафтенко: Ну, ми вже почали цю роботу. Ми шукаємо локацію. Звичайно, не лише в локації питання, будемо радитися ще з родиною, пані Оксана була моєю викладачкою, так само хочеться почути їхню думку. Можливо вони щось запропонують, яку світлину бачать, яким Володимир Івасюк має бути на стіні одного з чернівецьких будинків. Тому робота ця вже почала проводитися. Не хочу забігати наперед.
Максим Козменко: От якраз слухачі нам нагадують в питаннях про проект «містомалювання». Що можете про нього сказати? Останнім часом з’явилися у нас цікаві графіті на різних стінах, зокрема, на Івана Франка, на розі Української і Руської?
Юлія Сафтенко: Ще працюючи на одному з телеканалів Чернівців, я особисто робила репортаж про одного графітчика, який на Садовій замалював стіну з дозволу власника кав’ярні, там де він зізнається своїй дівчині в коханні. Це було мистецтво, це класно. Але оцінювати сам процес, я не вважаю, що це погано. Бо це мистецтво. Але хочеться, аби автори графіті все ж радилися з людьми, які там проживають, дослухалися до їхніх думок, аби це було естетично, красиво, має бути знайдений компроміс. На скільки це так, не можу судити.
Максим Козменко: А головне, щоб це було безконфліктно. Як-не-як, ми є культурні люди. Але. Що заважає нашим людям бути ще більш культурними?
Юлія Сафтенко: Ой, це вже треба бути психологом… Я скажу одне, ми в цей світ народжуємося всі добрими, люблячими, але якісь обставини життєві… Не знаю чому люди озлоблюються. В мене є дуже класне гасло, завжди до людини ставлюся так, якби хотіла, щоб ця людина ставилася до мене. І я чітко розумію, що тій людині, яку я зустріла чи з якою маю спільну справу, то їй абсолютно байдуже, добре мені чи погано, а я права не маю цю людину обтяжити своїми проблемами. Якщо би люди вміли просто посміхатися один одному, зичити добра і тішитися тоді, коли іншим добре, то ми би смакували щастям щодня. І воно би примножувалося. Це вже така філософія. Не знаю, що треба зробити, аби люди стали культурнішими. Це все в наших головах, у наших серцях, залежить від кожного з нас.
Максим Козменко: Це є цілий комплекс складний, як уже зауважували. Це і виховання, і спілкування, і перегляд онлайн трансляціїї з сесії міської ради. Це питання чекало аж до завершення програми. Чому ваші засідання в сесійній залі проходять в такому нешанобливому, навіть безкультурному відносно одне одного форматі? Мешканці міста, переглядаючи новини з сесії, чи, не дай боже, й саму пряму трансляцію, то вони, як діти, бачать приклад того, як можна щось сказати одне одному? І це депутати між собою, головуючий з депутатами, головуючий з секретарем, секретар з депутатами і так далі по колу. Чи колись це може змінитися?
Юлія Сафтенко: Слово – це зброя людини. Дехто слово використовує як захист, хтось як маніпуляцію, хтось як звинувачення. Дуже шкода, що регламент Чернівецької міської ради, коли він прописувався, а я була головуючої тієї робочої групи у 2015 році і працювали впродовж двох місяців, були й адвокати містян, наші юристи, які вносили свої пропозиції. Проте під час голосування був цілий розділ вилучений і депутатським корпусом не підтриманий. Я не лише як начальник управління культури, але і як голова регламентної комісії, то не дуже етично мені зараз сердитися чи кивати пальчиком на колег-депутатів, що вдаються до персональних образ чи персональних висловлювань, які не мають на це право. Я не знаю, що треба зробити, щоб люди зрозуміли, що в нас одна ціль – ми всі прийшли туди для того, аби чернівчанам жилося краще, аби Чернівці прогресували й розвивалися. Але, на жаль, бувають і такі випадки, як у тій казці про лебедя, рака і щуку. І в якомусь питанні при певній ситуації, то ніхто нічим не гребує – ні поганим словом, ні відношенням, ні безкультур’ям. Як це пресікти? Не знаю. Колись мені дорікали, що я маю виходити і говорити, хто ходить на засідання комісії, хто прогулює, не ходить на наради. Але для чого це робити? Розумієте, у нас є деякі депутати, які з квітня не приходять на сесію. Це їхня відповідальність. Всі Чернівці бачать, як важко зібрати кворум. Навіть якщо збираються 22 чи 23 депутати, то потім нас якимось чином залишається 17-18. Але найбільше на горіхи отримують ті, які постійно ходять і залишаються. Повторюся, культура в кожного з нас і кожен показує рівень. А чернівчани хай роблять свої висновки і вже на наступні вибори хай віддають свій голос за достойних.
Максим Козменко: Ви прийшли в місцеве самоврядування з журналістики. Не раз наголошували. Як допомагає попередній фах на чиновницькому місці? І чи не виникає бажання покинути всю ту бюрократичну тяганину, взяти мікрофон і самій допитувати чиновників?
Юлія Сафтенко: Якщо би п’ять років тому мені сказали, що я не буду вести новин, чи не буду ставити чиновникам незручних питань, я би не повірила. Але життя таке цікаве й непередбачуване. Скажу, що моя журналістська робота настільки мене загартувала, що я, як риба у воді, скрізь, тому що, згадуючи, коли їхала до чиновників на якесь запитання, то робила все, аби їх спровокувати на емоцію, на правдиві слова. Тому в мене зараз золоте правило – який би мені журналіст не подзвонив, я ніколи нікому не відмовляю. Завжди відкрита. Але 14 років в журналістській галузі сильно допомагає. Тому що бачила це все з однієї сторони, а тепер я по інший бік, але знаю, що думає той бік. І всі ті звички, навички, прямі ефіри, спілкування я чиновниками, а десь і розуміння того, що відбувається в Чернівцях, мені близьке. Я завжди казала, що колишніх журналістів не буває.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter