Горів у 7 танках: фронтові історії буковинців братів Собко

Іван та Олександр Собко родом зі Сторожинеччини – села Старі Бросківці, пише Медіа агентство АСС. Старший брат Іван на фронті опинився у 22-річному віці. Раніше він вивчився на механіка-водія і отримав фах тракториста-машиніста широкого профілю. Затим пішов на строкову службу, а згодом підписав контракт. Повномасштабне вторгнення зустрів на полігоні на Олешківських Пісках.

«Я потрапив у танковий батальйон, бо освіта дозволяла, розуміння гусеничної техніки є. Танкові бої у нас якраз почались на Антонівському мосту, там мене підбили вперше. У таких ситуаціях шансів вижити мало. Та нам вдалося. Наш екіпаж із 3 осіб попри малі шанси, таки врятувався. Зазвичай танк працює із закритих позицій: на другій лінії оборони виїжджає, стріляє і ховається»,  - розповідає Іван Собко.

За 6 місяців служби Івана разом з побратимами підбивали 7 разів на різних танках. Горів одяг, горіли танки – а хлопці встигали евакуюватись, сідали на іншу броню і знову воювали.

Отримуйте новини в Telegram

Після останнього разу, під час зачистки на Миколаївщині, потрапили у ворожу засідку. Окупанти стріляли з танка зі 100 метрів. Це робоча відстань, котра часто буває фатальною. На щастя, бійці вижили. Іван Собко отримав поранення, після піврічного лікування переведений у Чернівецький обласний ТЦК та СП.

Якраз це поранення і стало мотивацією піти на фронт для молодшого брата Олександра. Він тоді саме був студентом 4 курсу.

«Як тільки мені виповнилось 18 років – я пішов штурмувати військкомати. Мене відмовляти там – казали іди вчися, то не твоє. Але я зібрав всі документи, перевівся на заочну форму і пішов воювати. Пройшов навчання у Великій Британії. Потім служив на Бахмутському напрямку», - розповідає Олександр Собко.

Під час виконання бойового завдання на БМП заїхали до ворога на бліндаж. Після прильоту гранати отримав поранення. Рятував на плечах побратима і наступив на міну, як результат - втратив ногу. Після 6 годин товариші змогли евакуювати пораненого.

«Зараз я освідчився дівчині, плануємо одружитись. Ми разом уже кілька років. Будемо жити далі. Пригадую, як я пожартував з нею: подзвонив і кажу: маю дві новини, одна - хороша, інша - погана. Перша - скоро буду вдома, друга – тепер у нас три ноги на двох. Я не падаю духом ніколи», - додає з усмішкою Олександр.