Медсестра реанімації: "Вчилася, щоб допомагати, а не виписувати довідки"

Медсестра Анна Кадищук-Семерга проводить на чергуванні 24 години на добу, але ніколи на скаржиться на втому. Білий костюм, шапочка та маска – форма, яку мріяла носити з дитинства. Доба у відділенні інтенсивної терапії – це ні хвилини спокою: одного пацієнта час підключати до системи, іншого – знеболити, третього – просто підтримати і заспокоїти. І двічі краща медична сестра Чернівецької області порається із цим на «відмінно».  

Одразу після закінчення медичного училища, Анні довелося доводити односельцям, що молодий спеціаліст може бути грамотним та відповідальним.

- Я почала працювати акушеркою у своєму рідному селі Южинець, на Кіцманщині. Люди звикли до старих кадрів, тож мені потрібно було заслужити авторитет, - посміхається жінка. - До мене звернулася пацієнтка з серйозною патологією. Я розпізнала недугу, направила жінку на лікування. Після цього односельчани стали мені довіряти.

Після того, як Анна Кадищук-Семерга стала кращою медсестрою Чернівецької області, перейшла працювати до хірургічного відділення Кіцманської районної лікарні. І через рік знову здобула перше місце в обласному конкурсі медсестер.

- Саме після цього мені запропонували місце роботи в реанімації Чернівецького онкодиспансеру. Хтось казав: «Навіщо тобі це?.. Буде важко…». Але для того я і вчилася, щоб працювати і допомагати, а не писати довідки, - каже Анна. - У хірургії зрозуміла, що готова до нестандартних ситуацій, цілодобових чергувань, відповідальності. Так, у нас лежать пацієнти із дуже серйозним діагнозом, після складних операцій, хіміотерапії. Буває, повертаюся додому зі зміни і плачу. Бо від тих страждань, які доводиться бачити на роботі, неможливо відгородитися або втекти. Особливо, коли на моїх очах помирають від раку, а єдине, чим я можу допомогти, - це вчасно вколоти призначене лікарем знеболювальне. Боляче за кожного пацієнта, якого не вдається врятувати… Боляче програвати хворобі.

З радістю згадує Анна Кадищук-Семерга і тих пацієнтів, які після тривалого лікування повернулися до нормального життя. Деяких із них часто зустрічає у місті, впізнає і залюбки спілкується.

- Тут, в реанімації, я зрозуміла, що хворобу можна перемогти не лише ліками та операціями, а й вірою, - продовжує Анна. – Пам`ятаю, жінку, в якої після операції прогнози були не дуже втішні. Коли я виходила на зміну, завжди з нею розмовляла. Вона була неймовірною оптимісткою. Казала всім хворим у палаті, що все буде добре. Так і сталося. Уже багато років поспіль влітку я зустрічаю її у скверику біля нашої лікарні. Вона приходить сюди прогулятися. Завжди усміхнена, життєрадісна, весела. Каже: «Я ж обіцяла, що житиму!». Це, мабуть, найкраща винагорода за мою роботу!