Незважаючи на переваги демократії як прямої форми народовладдя, її недоліки вже неодноразово давали про себе знати у сучасній історії. Пригадаємо абсолютно демократичний спосіб отримання влади нацистами Третього рейху, фашистами Італії та навіть путінськими “єдіноросами”, не кажучи вже про наших регіоналів. Їх всіх обрали обдурені пропагандою та обіцянками солодкого життя обивателі.
Саме цей феномен надихнув нашого колишнього земляка Йозефа Шумпетера на розробку теорії демократичного елітаризму.
Має бути еліта суспільства – люди поколіннями освічені, порядні, поважні у громаді (країні), репутація яких є бездоганною, вони мають довіру, що дозволяє говорити, пропонувати та навіть ухвалювати зважені та відповідальні рішення в інтересах загалу, - вважав Шумпетер.
Формально сьогодні – це мають бути ті, кого ми обираємо у місцеву владу чи на вищі державні посади.
Хто ж у нас еліта? Як її визначити та персоналізувати? Хто у нас ті, чия бездоганна репутація не викликає жодного сумніву у щирості слів, дій, мудрості рішень?
Пройшло 25 років незалежності. На зміну партрадянській номенклатурі, як нам здається, нова еліта ще не прийшла. Спитаймо будь якого буковинця про те, кого він вважає елітою, поіменно. Пробували – питання викликало подив – а правда хто? - а потім, після певних міркувань, згадувалися імена переважно вже покійних представників культури та мистецтва краю. Про бізнесову еліту, тобто тих, хто створивши капітали, давали роботу та чесну платню, дбав про людей та поважав їх, має «соціальну відповідальність» сказати нічого не могли. Бо переважно немає поваги у людей до сьогоденних багатіїв. Не заслужили. А щодо так званою політичної еліти відповіді були на кшталт – всім їм вірити не можна, бо тільки про себе дбають.
Ось тут парадокс – ми майже щорічно когось обираємо, тобто довіряємо служити громаді у радах, а виходить що від початку їм не віримо та навіть за еліту не рахуємо. І правда, бо ці еліти одна за одною відходять у небуття, не залишивши по собі добрих справ. Якось прожили ці роки люди та владники окремо одне від одного.
Еліта – це не піджак у шафі, який можна вдягнути за потреби. Це не куплені дипломи, нагороди, посади. Це суспільна, громадська відзнака, яку треба заслужити, та нести як право та обов’язок все життя від батька до сина. Треба, як нам здається, плекати власну еліту, навчитись роздивлятись поруч людей щирих, чесних, мудрих, фахових, відданих державі та громаді, а не крикунів та односезонних фаворитів, яких як піну, виносить на поверхню вітчизняної політики.
Народ, у якого немає еліти, не має майбутнього.
Не випадково один наш колега якось зауважив:
Україна не повинна обирати цього року нову раду або місцеві органи влади. Ми повинні трішки побути наодинці, пожити хоча б цей рік для себе.
Щиро ваші БаХ&Авербах
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter