Буду у захваті, коли буде перемога, - чернівецький Кіборг В. Краснян

Чернівецький Кіборг Валерій Краснян розповів ІА АСС, як ставиться своєї воскової фігури в київському музеї

Експозиція «НАШІ» у Національному музеї історії України у Другій Світовій війні присвячена чотирьом кіборгам – захисникам Донецького аеропорту і с. Піски: Валерію Красняну («Барс»), Павлу Чайці («Сігл»), Андрію Шараскіну («Богема»), Дмитру Ярошу («Яструб»). У центрі зали – фігури героїв, їхні особисті речі.

"Вдивіться в НАШИХ – запам’ятайте їхні обличчя. Пишайтеся ними. Імена цих кіборгів вже вписані в історію незалежної України" - , ідеться у підписі до експозиції. В музеї ІА АСС повідомили, що експозиція триватиме до середини лютого, подивитись на Кіборгів приходить чимало відвідувачів.

Валерій Краснян розповів журналістам Інформаційного агентства АСС, що восени працівники музею запросили його до Києва, зробили 3-d світлину, щоб виготовити фігуру, потім Кіборг був на презентації проекту: "Я не можу сказати, що захваті. Буду у захваті, коли буде перемога, - ділиться Валерій,  - єдине, справді можна подякувати людям, які бережуть цю історію, пишуть про ті події книги, роблять експозиції, а я лише виконував свій громадянський обов`язок", - сказав Кіборг на псевдо "Барс".

Далі Інформаційне агентство АСС пропонує переглянути уривок інтерв`ю Людмили Григорчук із Валерієм Красняном із програми "Суть речей" на Радіо 10, записане два роки тому:

Людмила Григорчук: Пане Валерію, ви говорили, що дуже багато треба міняти і в роботі, і в розумінні підходу до справи. Той час, який ви провели на сході України, що дав він вам, у вашому розумінні змін?

Валерій Краснян: Перше, війна змінила смисл життя, що в житті немає дорогоцінних речей, на які наше суспільство покладає велику надію, дуже багато хочуть збагатитися, але це не саме головне. Головне – прожити чисто, відверто, правильно, щось після себе залишити. Якось так.

Людмила Григорчук: Вам важко згадувати все, що пережили?

Валерій Краснян: У нашому житті кожна людина багато що пережила. Кожна людина приймає свій біль по-своєму. Стараєшся деякі речі забирати з собою, деякі речі виносити з вуст. Стараєшся жити так як є, не порушувати закон, стараєшся будувати, от і все.

Людмила Григорчук: Той статус, яким нагородили вас – "Кіборг", він що значить для вас?

Валерій Краснян: У моєму житті нічого не вартує, вартує одне, що я дуже багато хлопців там втратив і за яких продовжую боротися, бо це дуже тяжко, коли люди віддали саме дорогоцінне, що вони мали. І коли я приїжджав додому на тиждень на відпочинок, то я казав, що недарма це все, бо у нас щось будується, щось міняється, волонтери привозять малюнки дітей, привозять подарунки від дітей, але, на жаль, коли я повернувся сюди, то дуже тяжко працює наша патріотична вихована робота в школах. Дуже сумно. Звертаються матері до нас, тепер трохи припинилося, або замовчують вчителі, коли ображали дітей атовців, тих, які загинули на війні. На жаль, сьогодні ідеологічна робота з населенням, з школами, дуже-дуже слабка. Нема ні патріотичної, ні виховної роботи. Одиночні класи, одиночні школи.

Людмила Григорчук: Як можна це змінити, як достукатися? Ви говорили з освітянами?

Валерій Краснян: Якраз департаменти, керівники працюють над цим, директори шкіл стараються працювати, але треба провести психологічну реабілітацію громаді. Щоб громада відчула, що досить ділитися на всяких. Є держава і треба її будувати, вона єдина, це Україна. 

Людмила Григорчук: Ваші прогнози, скільки часу, скільки волі, скільки життів треба, щоб закінчилася війна.

Валерій Краснян: Політики у нас залишилися ті, які були. Ті, які не навчилися будувати для громади, а навчилися будувати для себе. І це дуже великий жаль і дуже великий біль.  На жаль, громада не хоче це прийняти, бо кожна політична партія має свій вплив на десятки тисяч. Для політиків має бути реальна політика. Будівельник – будівництвом і так далі. Тут не має бути бізнесу, а у нас політики – збагачені люди, дуже свідомо це роблять. У них спортивний інтерес. Заробив мільйон, то завтра він хоче 10 заробити. Будь якими способами. Не звертає увагу на громаду взагалі. Тільки обіцянками-цяцянками. Є політики, які є сильними людьми, які хочуть реально щось змінити, але не у цій системі, так званій «колесо», де вони нічого не вдіють. Коли до нас приїжджав Ярош і ми брали позиції, відвойовували, ми тоді питали його, чого він тут, не політикою займається. Він не відповідав, в реальності казав, що просто хотів бути з нами. Коли я побув 5 місяців дома, я зрозумів, в чому проблема. Нема сильної команди тут. 

Людмила Григорчук: Пане Валерію, чому хлопці, повернувшись додому, знову рушають на схід? Через оту несправедливість і неможливість щось змінити тут?

Валерій Краснян: Так. Хлопці зіштовхуються тут з тою проблемою, яку в реальності ніхто не бачить, ні влада, ні громада. І хлопці знайшли там дух побратимства. Там або так, або інак. Третього, четвертого не дано. Там є два положення. Я також збираюся повертатися, бо наболіло. Я перший раз це скажу: я заздрю загиблим хлопцям, бо вони не бачать того бардака, який тут коїться. Це мої слова. Мені дуже боляче. На жаль, така є ситуація. Хлопці багато втратили, зруйнувались родини, дружини не все розуміють, бо хлопці інакші приїхали, це правда. Коли зустрічаєш батьків загиблих хлопців, влада все для них зробила, але не громада. Громада їх не підтримує. Батькам це боляче. Найважливіше – просто повага.