Галина Абрам`юк
- Пані Галино, ваше відеопредставлення в складі «Єдиної Альтернативи» зібрало чи не найбільше вподобань. Ви вважаєте себе популярною людиною?
- Я над цим не замислювалась... Напевне, більше впізнавана, ніж популярна. Але думаю, що свою роль зіграла вишиванка. І це не було так задумано, що ось я вдягну вишиванку і всім сподобаюсь, просто мені в ній дуже добре.
- Але на вас не лише вишиванка була. Ще верхній одяг, прикраси - все народне. Розкажіть, що і звідки.
- Сорочка дуже давня. Вишита традиційними кольорами - червоним і чорним. А ще в неї особливий крій, який дає можливість вільно рухатись, рукави призбирані «пухликами». Я в тій сорочці почуваюсь, ніби у мене крила.
- Звідки вона у вас?
- Я в різних місцях знаходжу давні сорочки: на ярмарках, через Інтернет, одну знайшла навіть на секонді. Продавчиня хотіла її викинути.
- Як же ви повертаєте їм носибельний вигляд? Здебільшого старовинні речі в не дуже доброму стані.
- Є у мене свої родинні таємниці, як доглядати за сорочкою. Її не можна прати в машині, не можна прати порошком - тільки милом. Звичайне господарське мило, якщо з нього зробити міцний розчин, чудово відбілює сорочку, не «з'їдаючи» при цьому колір.
- Що було на вас поверх сорочки?
- Оксамитовий жупан. Сучасний, не старовинний.
- Саме слово «жупан» зовсім не западенське...
- Звісно. Сорочка також не западенська. У мене сорочки з різних регіонів. Ця - з Центральної України.
- То ви колекціонуєте народний одяг?
- Можна сказати й так. Але, по правді, я просто купую їх, бо вони мені подобаються. І, звичайно, це певною мірою дослідництво. Вишивка - теж мова. За вишивкою можна прочитати, з якого регіону сорочка, святкова вона чи буденна, для дівчини чи для молодиці. По крою можна впізнати сорочку для годуючої матері. А ще є різні техніки і різні узори. У мене є одна цікава сорочка, з Вінниччини, вона зі сваргами. Вишита хрестиком, але через одну ниточку. Це така техніка, що того хрестика й непомітно. А ще знизу сама вишивка підшита полотном - ніколи такого не бачила.
Мимоволі відстежуєш історію вишиванки. Коли ти її бачиш, починаєш цікавитися, що воно таке, звідки. І не завжди людина, яка продає, може тобі щось суттєве сказати. Починаєш шукати сама, читати, вивчати. В народному вбранні все обумовлено як красою, так і доцільністю. У тих регіонах, де прохолодніше, ніколи не вишивалася пазуха сорочки, бо жінка завжди одягала щось зверху. І напевно я не є колекціонером у правильному сесні, бо досить вільно поєдную елементи одягу. Можу прикрасити герданом сорочку з Центральної України. Хто дотримується канонів у цьому - насварив би за таке.
- Скільки у вас сорочок?
- Мабуть, більше двадцяти. Є і родинні, з конопляного полотна, вишиті і змережані нитками, пофарбованими натуральними барвниками. У двох кольорах - сірому і оливковому.
Читайте ще: Роман Клічук: Мій головний капітал - люди, які навколо мене
- Ви ж не буковинка за народженням?
- Я з Прикарпаття. Але, мабуть, вже більше буковинка. Я ж тут ще зі студентських років. Вступила до університету і залишилася. Насправді я хочу, щоб ми всі називалися українцями. І щоби прив'язка до тієї чи іншої області, регіону була нехай у вишивці, нехай у вподобаннях кулінарних, особливостях ментальності, але загалом щоб ми усі були насамперед українцями.
- Ви вважаєте, є проблема розділеності, наприклад, у Західній Україні?
- Людей чомусь завжди об'єднує біда. І коли побили студентів, ми об'єдналися навколо протистояння несправедливості. Натомість принцип «розділяй і владарюй» спрацював на нашій нації, на нашій державі, коли виникла ситуація з церквами. Підкинули кістку розбрату ще на початку Незалежності, православних обзивали москалями, греко-католиків - поляками. У нас на Франківщині теж було це протистояння. І ця уявна демаркаційна лінія проходила через родини. А зараз вже не має значення конфесія храму. Ідуть до того, який ближче. Головне, щоб він був українським. Все ж таки люди пустили попереду емоцій розум і проаналізували, як що було насправді.
- Що їх спонукало до цього?
- Можливо, свобода вибору. Було право вибирати, куди йти, і ніхто ні до чого не змушував.
- Переконана, що більшість людей, які про вас чули і знають, думають, що ви викладаєте українську мову. А насправді?
- Не дивуюсь, що люди так думають. Любов до мови почалася з любові до книги, яку прищепив мені тато, також вчитель. Ми з ним перечитали майже всю світову класику... А насправді я викладаю предмет про любов. Це біологія, наука про життя. А хіба можна не любити життя? Дитина приходить у цей світ з любов'ю. Потім вторинно на неї накладаються особливості виховання, вплив середовища. Подивіться на дітей. Хіба маленька дитина кине камінчик у собаку чи скривдить кицьку?.. А потім уже дорослі накидають дитині оце все: «не чіпай», «вкусить», «брудне»...
- Ви любите тварин, як я вже зрозуміла?
- Люблю. І у мене вдома їх досить багато. Страшно сказати, скільки.
- Скільки ж?!
- Якщо я скажу, то, вочевидь, їх стане ще більше, бо сусіди чомусь думають, що у мене найкращий дім для кішок. У мене їх тринадцять! Остання партія прибулих - це чорна киця і шестеро так само чорних кошенят. Називаю їх Вугликами.
Я завжди думаю: людей більше, ніж безпритульних тварин. Чому нема кому їх прихистити? Ми з дітьми ходили у притулок для тварин (ще до того, як він став центром стерилізації), відносили корм, закуплений за гроші зі зданої макулатури. У мене була надія, що, можливо, хтось із дітей переконає після цього батьків піти взяти тварину з притулку. На той час у притулку було десь 30 собак і якесь число кішок - не можу пригадати. І ось я подумала: що таке тридцять собак на двісті тисяч населення Чернівців?
В шкільних їдальнях залишається їжа щодня. Батьки забирали і відвозили у великих поліетиленових відрах їжу до притулку. Знову ж таки: сорок шкіл у Чернівцях. Можна прогодувати немалу кількість тварин.
Вам буде цікаво: Василь Яворський: Можливо, скоро італійці казатимуть «хочу тільки українську каву»
- Як викладати дітям загальну біологію, щоб було цікаво? Вона ж досить нудна.
- Багато залежить від того, чи любиш ти те, що робиш. Якщо твоя робота - не тільки джерело отримання якогось матеріального достатку, а частинка твого життя, то матимеш результат. Як сказав Жан-Жак Руссо, в серце увійде лиш те, що йде від серця.
Можна додавати цікавих фактів з якихось інших наук. До прикладу, розповідаю про королеву Вікторію, яка була носійкою гену гемофілії і передала її багатьом королівським династіям Європи. Або коли вчимо групи крові, даю дітям завдання поцікавитись у тата з мамою, які в них групи крові, який резус. А коли ми говоримо про резус-фактор, то це вже прив'язка до зоології. Згадуємо про макаку резуса, в якої виявили цей компонент крові. А потім розв'язуємо задачу з генетики: чи може бути у тата друга група крові, у мами третя, а в дитини четверта?
Або сьомий клас, зоологія, вивчаємо молюсків. Хоч якими неприємними вони здаються більшості людей, а про них пісня є. Віктор Морозов співав: «Мешкав у Китаї слимачок, повзав між зелених гілочок...».
- Ви добре співаєте!
- Я бандуристка. Грала на бандурі і співала свого часу. Так ось пісня закінчується словами «а якби він жив в СРСР, міг би мандрувати дотепер». А діти питають: що таке СРСР? Ви не уявляєте, як я тішуся, що діти тепер цього не знають! Вони не знають, хто такий Ленін. Тридцять років достатньо, щоб зняти зашкарублість того совка. Я вірю, що діти, які виросли в Незалежності, будуть справжніми українцями. Я в цьому впевнена, бо бачу в них зміни. Бачу, як діти з російськомовних сімей спілкуються з батьками українською. Тобто є результат того, що школи перейшли на українську мову навчання.
- Але ваша школа, гімназія №5, завжди такою була...
- Так. Приміщення було збудоване в 1905 році, а почалося будівництво в 1896. Тобто досить довго будували, і споруда надзвичайно добротна. Тут не треба підсилювати звук, тут настільки всі аудиторії збудовані правильно, що навіть в актовій залі не треба мікрофонів. Вікна розташовані так, щоб приміщення прогрівалося сонцем, у коридорах високі підвіконня, щоб діти не могли залізти туди. Вікна відчиняються всередину. Все продумано з точки зору безпеки. І дух тих поколінь тут є, тому що почуваєш себе дуже добре. Як є храм релігійний, то це намолений храм науки. Я щаслива, що перебуваю в такому храмі. Є навіть така історія. В 60-х роках сюди перевели російську четверту школу, а українську - в приміщення, де була реміснича школа, на перетині Головної і Шевченка. В 1964 році в Чернівці приїжджали меценати, які вкладали кошти в будівництво цієї гімназії. Звичайно ж, вони хотіли прийти сюди. І розповідають, що за одну ніч українську школу повернули в це приміщення.
- Зате у скверу, що поряд, не дуже хороша репутація...
- Ми його прибираємо і намагаємось облагородити, принаймні, ту частину, яка прилягає до школи. Чомусь цей сквер став не лише місцем вигулу собак, а ще й місцем поховання тварин. Під парканом храму Найсвятішого Ісусового Серця люди хоронять своїх померлих домашніх улюбленців. Ну, і відомо, що тут майже постійно збираються безхатьки. Це нікому не подобається, але немає такого закону, який би змусив, наприклад, поліцію заборонити тим людям приходити сюди. Ну і, зрештою, треба і їм десь перебувати. Іноді в цих людей більше добра, ніж у людини, яка живе в палацах. Так у них склалося життя, що вони не змогли адаптуватись чи соціалізуватись. У кожного з них були свої причини опинитися на вулиці. На жаль, у нашій державі немає механізму захисту цієї категорії людей. Дієвого механізму. Є притулки, але вони там можуть лише побути тимчасово. Ми вже навіть з ними дружимо. У кожному разі загрози для дітей з боку цих людей не бачили. Тільки з естетичної точки зору це негатив, але щоб вони колись щось дітям сказали, чи якось налякали... Вони спраглі співчуття, уваги, тому безмежно вдячні за такі прояви на свою адресу.
- Не можу не спитати вашої думки про дистанційну освіту.
- Це виклик для суспільства, а для вчителя - насамперед. Ми досить швидко поринули в цей віртуальний світ. Як не дивно, нам, дорослим, цей перехід дався легше. Але і нам, і дітям дуже бракує живого спілкування.
- А яка якість такої освіти?
- Ті діти, які навчаються, навчаються за різних умов. Ті, які були менш вмотивованими, їм це мотивації не додало, звичайно. Багато залежить також і від вчителя. Є сенс давати більше простору для самовираження у виконанні завдань.
Щодо мене особисто, я хочу повернутися до очної форми навчання. Живе спілкування дитини і вчителя неможливо замінити. І це тепер цінується більше. Ми проводили опитування батьків і дітей: у нашій школі один чи два учні виявили бажання обрати дистанційне навчання. Решта обрали очну форму.
- Де брати енергію на всі справи? Волонтерство, громадська діяльність - це ж безкінечна біганина.
- Я жива людина, яка втомлюється, але своя ноша не тяжка. Бувають моменти, коли мені здається, що я емоційно настільки вигоріла... Але достатньо якогось маленького поштовху. Що може бути тим поштовхом? Скажімо, дзвінок, що хтось потребує допомоги. Буває, вночі дзвонять. Ті, хто має посттравматичний синдром. Хлопці, які повернулися з війни і не мають змоги отримати фахову психологічну допомогу. Не тому, що я психолог, вони мені телефонують, а тому, що я можу вислухати і знайти потрібні слова. Розділене горе наполовину менше. Слово має велику силу. Особливо якщо це добре слово. Ось я кажу дітям: уявіть ситуацію, що ви їдете в громадському транспорті, і вам хтось наступив на ногу. У вас може бути двояка реакція. Можете сказати «ах ти сякий-такий...», а можете сказати: «даруйте, мені зараз виходити, а ви вже десять хвилин стоїте на моїй нозі». Ось бачите, ви усміхнулись. І так само та людина усміхнеться.
- Ви така безмежно позитивна людина. Невже вас нічого не виводить?
- Виводить. Коли погано говорять про Україну, я перетворююся на таку войовничу особу, що якби мені дали зброю, я би кидалася на передову і воювала. В мене колись були такі думки... До речі, я дуже влучно стріляю. Швидко розбираю і складаю автомат Калашникова.
- Де ви цього навчилися?
- У школі, у нас же була «воєнка». А ще тато полюбляв водити нас у тир. Ми стріляли, щоб виграти якусь іграшку. У мене вже тоді добре виходило. Тепер практикуюсь у шкільних тирах. Стріляла нещодавно у четвертій школі, там хороший тир.
- То у вас була думка піти воювати?
- Вона була швидше на рівні емоцій. Коли щось не так - думаєш, все лишаю, йду. Особливо, коли почуєш щось таке: а, ті волонтери, вони ж там заробляють...
- Це теж виводить?
- Не виводить. Болить. Звичайно, таке дуже рідко буває, бо я працюю прозоро. Скільки б ти не отримав - одну гривню чи тисячу, чи п'ять, чи десять, ти повинен відзвітувати. Є меценати, які не хочуть оприлюднювати свої внески, але є цей трикутник: людина, яка надає допомогу, контактує через волонтера з отримувачем допомоги. Я завжди замикаю трикутник, і тому - ось вже сьомий рік війни,- а коли звертаюся по допомогу, мені не відмовляють.
- Чому ви в «Єдиній Альтернативі»?
- Я не перебувала і не перебуваю в жодній партії, але не можу сказати, що я поза політикою. Бо, коли ти намагаєшся вплинути на рішення органів влади, щоб вони почули потреби захисників України та їх родин – це політика.
З багатьма людьми, які склали основу ЄА, йду пліч-о-пліч вже сьомий рік. Це родини полеглих героїв, це учасники бойових дій, це меценати і просто небайдужі громадяни, з якими перетинаємося поглядами на нашому Майдані під час знакових для збереження державності подій.
Вони показали своїми справами, що варті довіри. Тому я повірила в їх ініціативу і долучилась до команди небайдужих чернівчан, які беруть на себе відповідальність за наведення ладу в місті.
- Які позитивні зміни може спричинити прихід «Єдиної Альтернативи» до влади?
- Насамперед виправдаються очікування виборців щодо нових людей у владі - з абсолютно іншою мотивацією дій щодо розвитку міста і краю. Я нікого не ідеалізую, а насамперед сама себе. Розумію, де помилилася, де оступилася, а де, навпаки, зробила добре. Хоч і кажуть, що стосовно себе неможливо бути об'єктивним, я стараюся. Наразі я з цими людьми не тому, що вони ідеальні, а тому що в найскрутніші моменти для держави, яка мені є дуже дорогою, вони стали на її захист. І моє ставлення до людей залежить від того, як вони ставляться до армії. Саме в «Єдиній Альтернативі» багато людей допомагають захищати Україну. Не тільки там, на фронті, а й тут – бо фронт насправді поруч з кожним із нас.
- Якби вам одній довелося відповісти за всю команду, чому варто голосувати за ЄА, щоб ви сказали?
- В «Єдиній Альтернативі» є все для успішної реалізації задуманого: є ідеї, є технології та є менеджмент - триєдина складова успіху. Є також віра в себе, працьовитість і мрія - першооснова для реалізації всіх планів.
Новини ІА АСС є у Viber
Інформація розміщена на правах реклами
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
