Оксана Драчковська
5 лютого, з нагоди ювілею, у кіномистецькому центрі імені Івана Миколайчука відбудеться творчий вечір чернівецької письменниці Оксани Драчковської. Авторка читатиме власні твори - здебільшого ті, які не були опубліковані. Крім того, вона запросила кількох своїх друзів-співаків і музикантів виконати музичні номери. У вечорі братимуть участь Надія Селезньова, Володимир Фісюк, Богдан Ластівка, Льоша Маркес.
Оксана Драчковська – активістка, журналістка, письменниця та телеведуча. У 2016 році стала переможницею Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» з п’єсою «Різдво». У 2018 році – володаркою спецвідзнаки цього ж конкурсу за інклюзивну казку «Зайчик-Нестрибайчик та його смілива мама». А 2020 року книга «Зайчик-Нестрибайчик та його смілива мама» здобула найвищу нагороду Львівського Форуму видавців Best Book Award. Авторка повісті «Нянька/Ненька (зі щоденника заробітчанки)», роману «Зілля», низки публікацій на теми культури та інклюзії, зокрема, для газети «Дзеркало тижня». Веде блог «Зайка на візку» про життя дитини з важкою інвалідністю в українському місті. Членкиня виконавчого комітету Чернівецької міської ради.
- Як ви прийшли у журналістику? Це була дитяча мрія?
- У дитинстві у мене були інші мрії. Я мріяла про оперу, про балет. У школі вже були мрії про якусь наукову діяльність. Та у процесі навчання виявилося, що у мене дуже гарно виходить писати твори. Відповідно вчительки української, російської мови мене заохочували: «В тебе гарно виходить, словом володієш, треба творити».
У дев’ятому чи десятому класі написала перші замітки у районну газету. А коли закінчила школу, хоча я її закінчила з золотою медаллю і очікувано мала би вступати у якийсь навчальний заклад, я не пішла вчитися у жоден виш, а пішла працювати у районну газету кореспондентом. Пропрацювала там увесь рік і наступного року вступила на факультет журналістики Львівського університету вже з дуже хорошим творчим доробком.
Якщо чесно, я просто соромилася приїжджати з двома замітками на творчий конкурс. А за рік роботи в газеті заробила таку кількість публікацій, що була просто зіркою серед абітурієнтів. Так я опинилася у журналістиці.
- Ви народилися у Глибокій?
- Так. Там і працювала в районці. Вона тоді називалася «Будівник комунізму»! Тепер «Новий день». По-моєму, дуже поетично. Після навчання повернулася зі Львова, і саме тоді в Чернівцях створювалася нова газета, її так і назвали «Нова буковинська газета». То була новітня партійна газета «Народного руху». Я там працювала, потім перейшла на телебачення. У нас тут представництво ICTV деякий час було. Потім утворився новий телеканал, який називався NBM, він став основою теперішнього 5 каналу, коли увесь колектив та база переїхали до Києва. Я залишилась у Чернівцях і на той час уже працювала в газеті «Доба», а потім - у «Молодому буковинці». Це було моє останнє місце роботи перед тим, як піти з, так би мовити, стаціонарної журналістики.
- Ви тоді не переїхали до Києва. Чи думали про переїзд з міста загалом?
- Хто тільки не думав про переїзд! Всі думають, і я думала. Хіба є такий чернівчанин, який би хоч колись не подумав звідси поїхати? Тоді просто так обставини склалися, що мені було не до переїзду. Я вийшла заміж, дитина була на підході.
- Але з журналістики все ж таки пішли
- Теж так склалися обставини. Другий син у мене народився з важкою інвалідністю і, відповідно, з того часу я вже працюю з ним, доглядаю його. Це моя основна робота.
- Не сумуєте за роботою в газеті?
- Мені, чесно кажучи, теперішня моя ситуація більше підходить, ніж режим «нон-стоп», який є у газетах чи в будь-яких інших медіа, які виходять регулярно. Постійні дедлайни забирають дуже багато творчої енергії. Я абсолютно точно можу сказати, не тільки на своєму прикладі, я знаю також багатьох інших людей, які працюють у журналістиці. Вони не можуть писати художні речі. У них не вистачає ні часу, ні моральних і творчих сил.
- А як ви прийшли до письменства?
- Звичайно, через журналістику. Є два шляхи у письменство і вони типові. Хтось починає у дитинстві, у ранній юності, писати вірші, як правило, потім приходить до прози - до малої прози, відтак - до великої. А інший шлях – це прихід в письменство з журналістики. Дуже багато відомих і видатних письменників прийшли з журналістики у письменство. Я не порівнюю себе з Хемінгуеєм, до прикладу, але кажу, що це також досить типовий шлях.
У мене трапилася цікава сторінка у біографії: я була на заробітках в Іспанії. Оскільки робота там була фізична, а голова відпочивала, то вона втомилася відпочивати, і мені захотілося робити щось інтелектуальне. Я просто почала записувати свої повсякденні враження у режимі щоденника. Потім побачила, що виходить досить цікаво, але навіть не думала, що робитиму з цього якийсь літературний твір.
У мене була тоді така думка, що якщо ти в літературі не вигадаєш якусь нову форму, якщо не прийдеш з якоюсь новацією, то немає чого туди пхатися, бо там і так уже повно людей.
Але водночас перед очима у мене був Василь Кожелянко, нині покійний, світлої пам’яті друг мій, який дуже часто говорив, що мені варто спробувати писати щось художнє. І якраз так вийшло, що в Іспанії я часто перечитувала своє улюблене оповідання Кожелянка «Чайна ейфорія». Воно абсолютно автобіографічне. Читаючи «Чайну ейфорію» і розуміючи наскільки це потужна річ, я почала усвідомлювати, що важлива не форма, можливо навіть і не зміст, важлива душа. Тобто, якщо ти маєш якісь накопичені враження, щось потужно пережите, то можеш ділитися цим з читачем, і він тебе зрозуміє.
Я повернулася до роботи у «Молодому буковинці», і мені тодішня заступниця головного редактора Ірина Садова каже якось: «Слухай, а коли ти нарешті напишеш якісь свої іспанські враження? Не щодня у нас журналісти їздять на заробітки».
Я просто взяла ті свої записи, вибрала найцікавіше і дала три публікації. Ви знаєте, не було такої людини, яку б я зустріла у той період, і яка б мені не казала: «Це так цікаво, ой, ми так читали. А ти ще будеш писати?». Я тоді подумала: ну все, це знак. Зібрала увесь матеріал докупи і зробила з нього повість, яку віддала Василеві Кожелянку. Василь прочитав і, нічого мені не кажучи, відправив своїм видавцям. Він тоді працював з видавництвом «Кальварія». Їм сподобалося, вони взяли - і вийшла моя перша книжка «Нянька-ненька». Це було у 2009 році. Так і почалося.
- Чи всі журналісти можуть бути письменниками?
- Це, напевно, залежить від багатьох обставин, як вони складаються. От у мене склалося так, у когось інакше. Я собі думаю, якби я не написала ту повість, не зійшлися зірки, я би, можливо, і надалі займалася журналістикою, мене в літературу може б і не занесло.
Я тут до чого веду? Я не кажу, що для того, щоб стати письменником, потрібен якийсь особливий дар. Чесно кажучи, мені здається, що кожна людина, яка може складати слова докупи, вона може складати їх і в художньому творі. Просто потрібно почати працювати і рухатися у тому напрямку.
- Чи буває пізно для письменства?
- Ніколи не пізно, все це дуже чудернацько і дуже індивідуально. Я, до прикладу, навіть іноді соромлюся зізнаватися, що пишу вірші. Адже вважається, що це справа молодих. А тут якось все навпаки. Ніколи у молодості не писала віршів, а ось нещодавно написала декілька і думаю: про це взагалі можна розповідати людям, чи ні?
- Дуже добре пам’ятаю, коли ще у молодості до того, як взятися за творчість, слухала, як поети говорять: «Я не пишу вірші, я їх записую. Вони звідкись приходять, а я їх просто відтворюю на папері». Пам’ятаю, що сміялася з цього. Казала: «Ну це дурня якась, ви собі ціну набиваєте, щось там собі видумуєте». Але це правда! Тепер сама в цьому пересвідчилася.
Наші новини є у Facebook
Коли я писала свою першу повість, я ж то писала про події, які відбувалися насправді, але час від часу стикалася з тим, що у мене герої роблять не те, що, я пам’ятаю, вони робили в дійсності. Вони чомусь діють інакше, чомусь стають інакшими. Події змінюються, люди говорять інші слова. Для мене це було потрясінням.
Я ще тоді спитала у Василя Кожелянка, він же був моїм наставником у літературі: «Що відбувається, чому так?» А він сміється. Каже: «Як ти досі цього не знала? Ти просто створюєш той маленький світ, «вводиш дані», ти цих героїв створила, а далі вони живуть своїм життям. Там уже ти ні на що не впливаєш, ти просто записуєш їхнє життя.
Потім я багато разів стикалася з підтвердженням цієї теорії, читаючи книги, дивлячись фільми. Програмний твір на тему стосунків героїв з автором – це «Світ Софії» Юстейна Гордера, дуже знаменита книга, рекомендована до прочитання всім підліткам, тому що основний мотив там – легко викладена історія філософії. Але попри те є інша сюжетна лінія, і вона розкриває магічну та містичну суть творчості.
- Ви активістка, мама, письменниця. Як усе встигаєте робити?
- А я не встигаю! Багато чого не встигаю зробити з того, що мені б хотілося.
- Коли народився Назарчик, ви почали боротися за доступність у місті. Але є інші мами дітей з інвалідністю, чому їх не видно поруч з вами?
- Чомусь немає. Я не знаю чому. У мене якось так вийшло, що є багато друзів дорослих на кріслах колісних, з якими ми разом працюємо, разом виборюємо доступне середовище. Я не знаю у нас помітних громадських організацій: материнських, батьківських, які би займалися саме архітектурною, інфраструктурною доступністю.
- Багато сидять вдома?
- Дуже багато сидять вдома, на жаль.
- Я не хочу говорити якісь погані речі, хоча знаю, що є певна категорія людей, які просто соромляться показуватися з такими дітьми. Мені одна приятелька відкрила на це очі, бо знаєте, буває таке, що тобі просто щось не спадає на думку. У неї теж хлопчик з інвалідністю, ми це обговорювали, і я кажу: «Чому так мало виходять з дітьми на візках?» А вона: «Ти що не знаєш? Люди соромляться». Я кажу, я здогадуюся, що соромляться, але чому? «Ну як, - пояснює вона, - у нас же у суспільстві вважається, що якщо у тебе народилася хвора дитина, це значить, ти дуже нагрішила. Значить, ти щось таке страшне зробила, що тебе Бог покарав хворою дитиною».
Я посміялася з цього, але, між іншим, у мене виникали такі ситуації, коли я вступаю у якісь конфлікти, а я частенько вступаю у конфлікти, наприклад, через автомобілі припарковані на переході, на тротуарі. Я викликаю поліцію, і ті люди, власники машин, починають на мене агресувати. І буває таке, що мені говорять: «О, тебе вже Бог покарав, тобі ще гірше буде». Тобто це якийсь такий «народний» кут зору на цю проблему.
Так склалося з радянських часів, що у нас дитина з інвалідністю розглядається насамперед як об’єкт соцзахисту, опіки, допомоги. А що в неї є рівні з іншими дітьми права, і їх треба захищати, - це мало кому на думку спадає. Тому, можливо, й виходить, що нас так мало. Видно тільки нас з Назарчиком.
- Якось ви розповідали, як вперше з Назарчиком прийшли до школи...
- Як діти нас обступили? Це ж була головна причина, чому я написала казку «Зайчик-Нестрибайчик та його смілива мама», яка стала, вважаю, дуже успішною. Була така ситуація, що ми гуляли по школі, діти вибігли на перерву, другокласники, обступили нас і почали ставити стільки запитань, що я не встигала їм відповідати. Їх цікавило, чому він не ходить, а чи він буде ходити, а що це за хвороба, чи вона заразна, чому у нього такі худі ручки, ну, маса запитань, їм було явно дуже цікаво. Я їх питаю: «А ви що, ніколи не бачили такої дитини?». Вони мені всі, як один, крикнули: «Ні!». Я здогадувалася, в принципі, що у нас така ситуація, але що настільки, то для мене було потрясінням. Я тоді подумала, що треба займатися ще якоюсь просвітницькою діяльністю саме серед дітей. Зробити якусь таку моральну інвестицію в майбутнє. Хотілося б, щоб уже з дитинства в українському суспільстві люди мали якесь уявлення, що є й такі поряд з ними.
В мене була думка створити якусь методичку для школи, для виховних годин, у запитаннях і відповідях. Але потім я подумала, що оскільки я письменниця, то краще вже напишу щось художнє. Так от у нас «Зайчик-Нестрибайчик» з’явився.
До речі, зараз працюю над продовженням. «Зайчик-Нестрибайчик подорожує». Тут хочу докладніше розповісти дітям, що таке інфраструктурна доступність, якою вона має бути.
- Ви не зламалися, і багато людей захоплюються вами. Чи звертаються до вас інші матусі за порадами?
- Буває, що звертаються. Але я не «не зламалася», я теж зламалася, просто «виламалася» (сміється). Перші три роки після народження Назарчика я плакала щодня і мені здавалося, що моє життя закінчилося. Чесно. Абсолютно.
Просто у мене був якийсь такий прорив, переломний момент, момент усвідомлення своєї маленької материнської місії. Це був дуже конкретний епізод. Ми пішли гуляти з Назарчиком і моїм старшим сином Остапом, зайшли на дитячий майданчик. Я сиділа там, черговий раз думаючи, а що тут моя неходяча дитина буде робити. І тут Остап мій почав крутити якусь карусельку знічев'я, а вона почала дуже смішно скрипіти. І Назарчик просто зайшовся реготом на увесь майданчик. Там якісь діти були, вони теж почали сміятися, тому що він дуже «заразно» сміявся. Я теж засміялась і подумала: «Господи, а от дитина моя у цей момент щаслива. Щаслива дитина! Ну і що, що він не буде ходити, ну і що, що у нього деформовані ручки-ніжки, але ж він може бути щасливим!». І відтоді я зрозуміла, що моє завдання – не поставити його на ноги, тому що я вже тоді знала, що це нереально, не зробити його таким, як інші діти. Якщо поставлю собі таку мету, то єдине, чого досягну – це безкінечне поневіряння по лікарнях, реабілітаційних центрах, безкінечне збирання грошей, на якусь абсолютно безглузду терапію. Моє завдання – зробити його життя щасливим у такій формі, у якій він є. От нехай він на візку, нехай він такий, але він у мене буде щасливою дитиною. І він у мене справді щаслива дитина. І мені здається, що це і є секрет щастя. Прийняття себе таким, як ти є. Це дуже важливо та важко насамперед для людей з інвалідністю.
- Ви були громадською активісткою, але вирішили піти у політику. Чому пішли на такий крок, адже багато хто засуджує активістів, які потім ідуть в політику?
- Я розумію це дуже, тому що сама засуджувала. Пам’ятаю, після 2014 року у нас на всеукраїнському рівні досить потужно проявив себе громадський сектор, якого до того не було. Це були люди, які заявили про себе під час революції, і потім, раптом, вони усі «ломанулися» в політику. Я була обурена: хто ж контролюватиме владу, якщо найбільш активна частина громадськості сама стає владою? Так мені здавалося, в принципі, я і зараз так думаю і розумію тих, хто засуджує мене, наприклад, за такий крок. Але засуджувати - то легко. Коли ж намагаєшся реально щось змінювати, бачиш, що не працює, на жаль, громадський активізм. Наприклад, взяти ті ж механізми: петиції, звернення, запити, листи. Ти це все можеш робити, але це не є реальні важелі впливу.
- Результату немає?
- Результат мізерний. Певний час, після революції, у нас це все було досить ефективно. Чому? Тому що влада мала страх. Були ще в пам’яті свіжі ті події, боялися: а прийдуть хлопці в камуфляжі, будуть катати тебе у контейнері для сміття чи просто винесуть з кабінету. Страх був, і дослухалися до громадськості. Поступово, з року в рік, це все якось знівелювалося.
Я не за те, що має бути постійний страх. Ні, це дуже погано, це неправильно, тому що ми не можемо жити постійно на революціях. Але якщо влада не слухається громадськості - її треба змінювати. Мирним цивілізованим шляхом, через вибори.
Взяти ту ж саму «Українську книгу». Незабутній для мене момент. Можливо, також переломний. Коли я збагнула, що з цим складом міської ради неможливо досягти порозуміння. Ось я приходжу на сесію, де розглядається моя петиція, говорю, вони всі на мене дивляться, кивають, навіть плескають, а потім натискають на кнопки і голосують «проти». І ти хоч гопки скачи. Ну от що ти зробиш? Ось вони - влада. А що з ними робити? Є тільки один варіант – замінити. А ким замінити? Тим, у кому найбільше певен. Собою! Але один в полі не воїн, тому об'єднуєшся з людьми, яким віриш. Віриш практично як собі.
- Чи усе вас влаштовує у культурній сфері міста?
- Я вважаю, що у нас все дуже добре з культурою. У нас чудові митці, у нас дуже талановиті люди. Скільки б не виїжджали, все одно з’являються інші, нові, не менш талановиті, роблять прекрасні речі. У нас надзвичайно професійні колективи філармонії, дуже високого рівня, світового. І колективи, і виконавці. У нас є багато театрів, не тільки академічний, у нас ще багато театрів самодіяльних, народних, як би їх там не називали, там також люди створюють цікавий сучасний контент. Художники надзвичайно талановиті. У нас з культурою просто усе супер! Письменники, потужні видавництва, які видають ТОП-авторів.
Мені здається, що культурою взагалі не потрібно керувати, в жодному разі. Її потрібно просто підтримувати. Підтримувати, допомагати, не заважати. Звичайно, матеріальна підтримка культурі потрібна завжди, тому що вона всюди дотаційна. Якщо йдеться про високе мистецтво, а не найпростіше з них.
Читайте також: Про очищення крізь сльози, високу музику та вміння вчасно піти зі сцени: ексклюзивне інтерв’ю Надії Селезньової
Що нам ще потрібно, то це якась інформаційна опіка. Часто виникає така проблема, що люди не знають про події, про людей, які ці події створюють, не знають про авторів, не знають про митців. Ось це біда.
Хочу трішки камінь в город ЗМІ кинути. От у нас була світова прем’єра дитячої опери «Куць». Це суперподія! Це сенсація! По-перше, віднайдений і відтворений прекрасний твір, сам по собі розкішний музичний матеріал. Виконання, сцена, костюми, хореографія, ну все прекрасно настільки, що я захлиналася від захвату. І в нас виходять, наприклад, газети, це мало би бути на перших сторінках, а натомість я навіть не знаю, де воно з’явилося. Так само - виставки відкриваються, Салевича, Федірка. Прекрасні. Федірко претендує на Шевченківську премію. Це нове слово в українському мистецтві. І я взагалі не бачила там журналістів.
Мені здається, що зараз найголовніше, що потрібно культурі, це інформаційний супровід, інформаційна опіка. Зокрема і професійне анонсування подій, щоб люди знали, коли і куди приходити.
- Ви перекладаєте з російської мови твори письменниці Маріанни Гончарової?
- Так, і дуже це люблю. Виявилося, що художній переклад – надзвичайно цікава робота. Я несподівано це для себе відкрила. Переклала для видавництва «Фоліо» чотири книжки Маріанни Гончарової, і коли мені запропонували цей переклад, я думала, що це щось технічне. Ну перекладаєш там, це ж не творчість.
А це творчість. І ще й виклик, тому що дуже складно. Бувало таке, що я над однією фразою думала по декілька днів. Є фразеологізми, які не підлягають перекладу, є чимало слів, які не підлягають прямому перекладу, хоч, здавалося б, мови такі близькі.
- Чи не заважає творчості ваша активна громадська діяльність і політика? Чи є нові твори?
Заважає творчості. Принаймні передвиборчий період був дуже інтенсивний. Так, є нові твори. Я написала роман, написала п’єсу, але так виходить, що зараз оприлюднювати чи щось докладно говорити про них не можу, вони на конкурсі. На жаль, такі умови, що поки не будуть підбиті підсумки, говорити не можна. Конкурс – це взагалі така штука, яка потребує терпіння, чекання. Звичайно, хотілося б усьому світу розказати: ой клас, я написала новий роман, скоро там, сям... Але ні, треба чекати.
- Вашу п’єсу «Різдво» ви вважаєте одним із кращих своїх творів. Як вона виникла?
- Не одним із, а кращим. Взагалі ідеї, як правило, приходять з буденності. Принаймні мені не випадало щось вигадати - давай я вигадаю ідею! Не виходить. Вона повинна прийти звідкись сама. Ну принаймні так у мене, я не кажу, що так у всіх.
Це будо перед Різдвом. Ми збиралися їхати на Святвечір до моїх батьків у Глибоку, але у нас були старі Жигулі. А старі Жигулі, коли на вулиці мороз, дуже люблять не заводитися. От вони у нас не заводилися. І не було взагалі ніяких шансів завести ту машину, скільки не пробували, і така постала перспектива, що, напевно, ми нікуди не поїдемо. У нас дитина маленька. Йому було тоді три рочки. І не просто маленька дитина, а дитина з дуже серйозними проблемами. Бо в нього не тільки видима інвалідність, у нього ще проблеми з годуванням, а тоді вони були взагалі дуже серйозні. Його треба було годувати часто, специфічною їжею, і подорожування, то для нас була дуже критична тема. Але ми тоді подумали: поїдемо приміським потягом. Ну, що таке тоді був приміський потяг на Глибоку, це я взагалі не можу передати. І я собі почала уявляти, а як це - як ми дістанемося на вокзал, а як ми сядемо, а як ми будемо їхати. Ось я так думала-думала над цим, і тут раптом до мене доходить, що така важка подорож з дитиною – це ж і є історія Різдва. Різдво з чого почалося? З подорожі. Дитина, правда, тоді ще тільки мала народитися, і в цьому була трудність, але наша дитина настільки складна, що це ніби ще не народжена, або новонароджена дитина. І так з’явилася ідея п’єси. Я, не вигадуючи особливо, не видумуючи, так її і назвала «Різдво». І там сюжет такий і є, не про нашу ситуацію, не зовсім так, як у нас, звісно, але десь приблизно так. Молоде подружжя з маленькою дитиною їде до батьків на Святвечір, машина в них ламається, і що вони роблять далі - це і є сюжет п’єси. Закінчується все дуже добре. У мене взагалі все добре закінчується.
- Між іншим, то також була досить містична штука, творення цієї п’єси. По-перше, все було, як то кажуть, «за каноном»: я вигадала основу, придумала цих героїв, а далі все йшло само, мені вже нічого не треба було думати, воно все писалося просто потоком. Тоді Назарчик ще дуже погано спав. Зараз уже з цим трохи краще, але тоді він дуже часто прокидався, і ми з чоловіком просто чергували увесь час біля нього. Спати було нереально, ми спали по черзі. І тому я сідала за комп’ютер. Сідаю і пишу, а періодично, як він заплаче, беру його на руки і ношу трішки. І я вам точно можу сказати: щоразу, коли брала його на руки і тулила до себе, мені приходили наступні рядки. От я його візьму, я з ним походжу і все - воно у мене в голові. Вже просто біжу до комп’ютера, щоб швиденько записати. Наче він мені надиктовував якимсь містичним чином ту п’єсу. Він мій співавтор.
- Яке ваше улюблене свято?
- Різдво. Бо воно якесь казкове. Мені все життя подобається ця атмосфера. Звичайно, у моєму атеїстичному радянському дитинстві все було переорієнтовано на Новий рік, але по суті естетика та ж сама, той самий емоційний супровід. А потім я вперше побачила європейський різдвяний ярмарок у Німеччині. Це було настільки прекрасно і казково, що відтоді це у мене перетворилося на туристичний пошук – деякий час ми спеціально подорожували саме у різдвяні грудневі дні, щоб поїхати у якусь європейську столицю чи якесь невелике місто і побувати на тому ярмарку, набратися тієї атмосфери.
- Але ж у нас теж такі можна зробити?
- І роблять.
- Але вони не такі...
- Щось не те. Що стосується Чернівців, у мене навіть є конкретна думка з цього приводу. Мені дуже не подобається Соборна площа у цьому контексті. Вона якась незатишна і вона не різдвяна. От в неї є той якийсь дух совка. Може після того, як її реконструюють, щось і зміниться, а зараз вона совкова. А от площа Філармонії набагато більше для цього підходить. У різдвяні дні я там проходжу, а вона мов чекає, прямо просить туди тих яточок, наметів, глінтвейнів, ялиночку посередині.
- Ваш творчий вечір пройде у культурно-мистецькому центрі Миколайчука. Чому саме там?
- Секрет дуже простий. Головне, щоб було доступне для маломобільних людей приміщення. Це для мене дуже важливо. У мене дитина на інвалідному візку, у мене друзі на кріслах колісних, яких я хочу запросити. А це, між іншим, серед культурних закладів єдине цілком доступне приміщення у Чернівцях. Якщо навіть є щось доступне для того, щоб туди увійти, то має бути вбиральня, доступ до роздягалки. Тут гардероб у підвалі, але для людей на візках передбачили шафки. Тобто справді подбали про них. А ще тут перший ряд в глядацькому залі - спеціально для крісел колісних.
Ну і друга причина – дуже хочеться прискорити запуск цього закладу. Люди вже давно чекають, хвилюються, ходять всілякі чутки, що, мовляв, заклад так і стоятиме зачиненим. Мені здається, якщо ми тут проведемо якийсь захід, він буде таким собі прискорювачем, і почнеться робота на постійній основі. Вірю, що я, як кажуть в народі, добра на початок.
Авторка: Марина Шварцман, ІА АСС
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
