27 вересня, золота осінь нарешті дійшла і до Варшави. Ранок, метро, їду на роботу. Традиційно – Facebook і бездумне гортання стрічки. Несподівано – спогад трирічної давності. Фото з «заваленим» горизонтом такої ж сонячної, як сьогодні, Варшави. Центр міста, Королівський замок, Колона Зигмунда, тлум туристів і мій підпис «Привіт, Варшаво, от і я!»
Це фото занурило мене у приємний процес спогадів. Між мною тут і зараз і тим фото – рівно три роки, 1096 днів…якби тоді, того дня, коли я подарувала собі Варшаву на 29-ий День народження, мені б сказали, що це місто стане моїм другим домом, а я – емігранткою, я б щиро розсміялась!
Я ніколи не мріяла про життя в іншій країні, ніколи не думала емігрувати. Але доля склалась так, що вже два з половиною роки я живу, працюю, мрію, розчаровуюсь, досягаю, росту та удосконалююсь в Польщі. Тому це будуть щирі сповіді та оповіді про еміграцію в іншу країну, про адаптацію, про нові звершення, нових людей…нове життя моїми, українськими, очима.
…і як зрозуміли – надихнув фотоспогад =) і тепер я, напевно, буду вести свій щоденник на сайті ІА АССу (ха-ха), круто, нє?
Отже, Польщу я обрала з кількох причин. Перша – у мене польське коріння, що дозволяє швидко і безстресово легалізуватись у Польщі «на постійно», тобто без віз, дозволів на роботу чи ще чогось там. Друге – я пам’ятала і знала мову з університетських років, а отже – хоч якось там собі на початках пораджу!. До речі, для максимально комфортного життя тут, однієї англійської дуже і дуже мало. Треба вчити польську!
Позаяк процес оформлення Карти поляка триває кілька місяців, я мала достатньо часу, аби психологічно підготуватись до еміграції. Тому в день, коли мій автобус рушив до Варшави, не було стресу, страху чи паніки. Було приємне хвилювання…наче перед першим побаченням.
Перші тижні і навіть місяці у Варшаві – це суцільне захоплення та постійні відкриття чогось нового. Це нові знайомства, нові маршрути, нові реалії. Я почувалась наче турист, але без квитка додому. Але згодом цей п’янкий стан минув, дні ставали все більше подібними один до одного, нового було не так багато і не так часто. Ось тоді вперше і з’явилось фонове відчуття смутку.
Варшава \ Ілюстрація з відкритих джерел
Запустився абсолютно новий процес. Процес адаптації. У кожного він проходить по-різному. Це дуже і дуже суб’єктивний досвід, але ділитись ним вкрай важливо для кожного мігранта. Я почала страшенно сумувати. За абсолютно усім – рідними, близькими, друзями, вулицями, повітрям, хлібом, шоколадом, будинками, пейзажами...У мене все добре, все вдається, все начебто непогано складається, а я сумую. Особисто у мене цей стан фоновий досі, він інколи може істотно зашкалювати, а часами я його не помічаю. Але він є.
І знаєте коли мені стало жити з цим сумом комфортніше? Коли я перестала думати, як від нього позбутись. Я прийняла свій сум і тепер навіть люблю його. Адже, як на мене, цілком нормально сумувати за хорошими людьми, близькими друзями, рідними, за цілим шматком свого життя, сумувати за Батьківщиною. Зараз, мабуть, хтось із вас подумав: «о, черговий пафос і голосні слова!» Ні, друзі, еміграція – це дуже серйозна і доволі тривала переоцінка цінностей.
Тут, у Варшаві, ледь не щодня, знайомлячись з новими людьми, я гордо кажу: «Приїхала з України, я українка!» Я розумію, що представляю свою державу, прекрасний народ і чудових щирих людей. Цю місію ніхто нікому не назначає, вона автоматично «за замовчуванням» випадає на долю кожного мігранта, повірте! Думаю, що я взагалі напишу окрему статтю про те, якими поляки бачать українців і про відносини між нами.
Але сьогодні про зміни в голові та поведінці дорослої дівчини в іншій країні. Розумієте, тут все треба починати навіть не з нуля, а з рівня -10! В тебе немає нікого, жодних знайомств, друзів, підтримки і плюс до цього ти в іншій країні, де свої правила та закони. Це ще дуже добре, що ментально ми з поляками доволі подібні і це є великою допомогою в адаптаційному процесі.
Насправді ті перші місяці я асоціювала з ростом дитини. Таке враження, що ти вчишся абсолютно всьому, але у дорослому віці – говорити, ходити, давати собі раду, вирішувати проблеми, опираючись і розраховуючи виключно на себе! Ти заново вибудовуєш себе, як особистість, заводиш нові знайомства і формуєш власний професійний портер. Тут ти не знаєш нікого і ніхто не знає тебе, який ти фахівець, що вмієш і на скільки добре чи погано. Можливо, у віці 18-ти, 20-ти чи навіть 22-ох років це все може перетворитись на круту пригоду, але у 30-ть…це вже не пригода, а реальне життя!
Еміграція – це ризик, але і дуже крутий чарівний пєндєль. Лінивим і депресивним тут не місце! Це важко, це частий моральний та психологічний біль. Еміграція – це суцільні уроки життя і виживання. Наприклад, саме в еміграції я навчилась тішитись найменшим успіхам. Саме тим маленьким перемогам, яким раніше, вдома, не надавала значення. Але поряд з цим найменша невдача може загнати під плінтус. Перший час я була суцільним оголеним нервом, все сприймалось дуже чуттєво, складалось таке враження, що на мені 100500 якихось нових, не знаних мені досі, нервових рецепторів. Інколи хотілось кинути все, топнути ногою, купити квиток і – повернутись. Але так просто здатись, піджати хвіст? Ні, це було б надто простим розв’язання, а ще сили…сили звідкись брались, щоб встати і йти далі.
Еміграція – це коли ти сам наодинці з собою. Доволі часто і часто довго. Тут я навчилась слухати і що найважливіше – чути себе! Чути свої потреби, бажання, відчувати реакції. Можливо, хтось вміє це добре робити і на Батьківщині, але я, як виявилось, не вміла. І навчилась тут!
Варшава \ The Globetrotting photographer, Flickr
Одним словом, мабуть, мало хто емігрує від доброго життя. Для чого покидати свою зону комфорту і безпеки, коли все добре, правда ж? Але поряд з усім цим виром емоцій, який може вам здатись радше негативним, скажу – еміграція – це розвиток! Це великий крок вперед, це колосальна щоденна робота над собою, це пошук свого місця під безкрайнім варшавським небом.
І я його знайшла – своє місце. Я тішусь, що можу робити добрі справи для своєї країни, гордо промувати Україну за кордоном. Я щаслива, що всі еміграційні труднощі ще досі не вбили мене, а навпаки - зробили тільки сильнішою, мудрішою та досвідченішою.
Я щаслива, що мої знання і вміння оцінені тут і я почуваюсь (здається, і є!) потрібною. Я розумію, що пройшла цей шлях адаптації та нового становлення самостійно і це виключно мій особистий досвід, за який я заплатила власну ціну. І саме тому цей досвід безцінний. Я дуже щаслива, що мене підтримували найрідніші та найдорожчі люди з України, що саме вони вірили в мене інколи навіть більше, аніж я сама у себе.
За два з половиною роки сталось стільки всього: стільки нових людей я зустріла, скільки подій пережила. Вони божевільно швидким слайд-шоу проносяться у моїй голові, коли я підсумовую черговий місяць свого перебування у Варшаві.
Подумки я часто гуляю Чернівцями, дуже сумую за ранковим містом, за прекрасними людьми, які живуть в ньому. Чернівці виростили та виховали мене, місто багато чому мене навчило, але тепер у мене інший вчитель – Варшава! Вона суворіша, але теж дуже привітна =)
Відверто, я тут ще не вдома, а в Чернівцях вже не вдома. Наразі так - підвішена між двома прекрасними містами та чудовими країнами. То може я космополіт? Буду так думати – це тішить =)
Одним словом, друзі, ось так виглядала і виглядає моя еміграція, моя адаптація і моє нове життя. Анонсую, що писатиму цікаву Польщу, про те, як я її бачу, забавні та цікаві речі. Сумного не буде, адже – життя прекрасне! Па!
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
