Вони втратили на війні друзів, змушені були рятувати дітей і вже майже рік не бачили рідних і дому. Прихистком для таких людей вже десять місяців є чернівецька синагога, де від початку повномасштабного вторгнення перебували кілька тисяч українців з різних областей, пише Медіа агентство АСС.
Швачка Світлана з Нової Каховки разом із дітьми кілька місяців прожила в окупації. Пригадує, як російські військові заїхали до її рідного міста.
Отримуйте новини в Telegram
«Наше життя закінчилось 24 лютого. Ми припинили працювати, перестали вільно пересуватись. На очах у нас все відбувалось. Будинок виходить на трасу і моментально тисячі ворожих броньовиків почали їздити, техніка обліплена військовими, солдатами. Наше завдання було сидіти вдома, нікуди не висуватись зовсім, навіть з двору. Бачили, що прочісують вулиці, і намагались навіть у двір не виходити, це небезпечно», - пригадує Світлана, переселенка з Нової Каховки.
А далі – як у фільмі жахів. Нестача продуктів, черги і високі ціни. А найголовніше – страх покинути дім через численні розстріли російськими окупантами мирних мешканців.
Вже понад пів року Світлана з дітьми живе у садгірській синагозі в Чернівцях. Так само у цій відновленій історичній споруді допомагали людям під час Першої Світової війни, розгорнувши шпиталь для поранених у головній залі. Не могли залишитись осторонь тепер.
«Ми відчинили наші двері практично у перший день війни. І через наш прихисток пройшло, я думаю, це вже більше, як дві тисячі людей. Тут готують кошерну їжу для всіх, незалежно від віросповідань. Маємо тут місця для нічлігу, для психологічного розвантаження», - каже Михайло Крайс, представник Садгірського ребе в Україні.
Ксенія Яковенко разом із чоловіком у Запоріжжі створювали колекції одягу, розмальованого власноруч. Це родинне ремесло їм вдається продовжувати, доповнюючи новими патріотичними мотивами. Найбільше Ксенії, якій довелось виїхати з двома маленькими синами, болить розлука із батьками.
«Для мене завжди дуже важлива була родина разом, у досяжності хоча б. Це якісь сімейні традиції, збиратися разом. Це для мене дуже важливо і ось в мене відібрали це найголовніше. І зовсім неможливо змиритись із втратами. Подруга моя – Юлія Чайка загинула у серпні під час обстрілів Запорізького аеропорту. В неї дитина, Нікіта, 8 років. І вона спочатку відправила його з батьками до Польщі. І пам’ятаю, як розмовляла з нею і запитувала: Юля, ти сама, чому ти не поїхала. А вона: я не можу поїхати. Потім був приліт в аеропорт Запорізький, і сказали, що три поранених, одна людина загинула», - розповіла Ксенія Яковенко, переселенка із Запоріжжя.
Жорстокі бомбардування рідного Харкова пережив і Валерій. Чоловік, який ремонтує великі двигуни і електромашини, має цікаве хоббі – кермує яхтами і займається віндсерфінгом. Чоловік мріє повернутися до улюбленого яхт-клубу у Харкові та скоріше взятись за відбудову країни.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
