Збірка складається з історичних та сучасних легенд, оздоблених ілюстраціями львівської художниці Христини Лукащук. Симпатична Чорна Овечка поводить всіх бажаючих вулицями, скверами та секретними місцями Чернівців.
Читомо опублікували уривок із книжки:
Було це давно. На високій-високій горі жили тато-баранчик і мама-овечка. Щоранку до них приходили люди і вичісували їм шерсть. А з шерсті, яка застрягала на чесалах, люди плели собі теплі рукавички, бундушечки, ткали ліжники, коверці та налавники.
Добре було і людям, і овечкам. Люди приносили овечкам запашного сіна, а вівці частували їх смачним сиром та бринзою. Та найдорожчою для людей була овеча шерсть. Ось тільки прикро було людям, що мають лише білу шерсть. Якби ж мали ще й чорну, то могли б творити візерунки і на шкарпетках, і на рукавичках, і на ліжниках. До того ж чорна шерсть у світі коштувала дорожче, аніж біла. Вважали, що вона тепліша і має лікувальну силу. Але в усьому гірському краї не було чорних овечок. Жоднісінької. А купці їдуть звідусіль і все питають, чи є чорна шерсть, та й гроші дають великі. Ярмаркарі засмучені, але де взяти чорних овечок, втямити не можуть. Аж одного дня сталося диво…
Кілька днів у горах була така сильна заметіль, що люди й до овечок не могли навідатись. А коли хурделиця вщухла і люди прийшли до овечок, то побачили, що в них народилась донечка. Вона мала великі блакитні очі, густі-густі вії і, о диво, була чорненька.
Люди так втішились, що танцювали і співали три дні. Нарешті їхній край розбагатіє, бо ж матимуть чорну шерсть. А купці не забаряться.
Овечка росла швидко, бо люди її добре доглядали і годували смачною їжею. Чорні кучерики були такі гарні, такі м’якенькі й аж виблискували на сонці. А коли люди почали вичісувати шерсть із овечки, то побачили, що вона не тільки красива, а ще й цілюща. Адже їла Овечка соковиті гірські трави, що мали чудодійну силу. Хто яку хворобу мав, чи то вухо боліло, чи горло, приклав трохи чорної шерсті до хворого місця і хвороби як не було.
Слава про цілющу шерсть рознеслась світом. На ярмарки до буковинського краю з’їжджались купці з далеких земель і великі гроші віддавали за чорну шерсть. Тішились люди, що мають Чорну Овечку. Тому дуже пильнували її. Співали їй пісень, вигравали на дримбах, скрипках, трембітах та величезних барабанах. Від того шерсть в Овечки швидше росла і була густішою.
Згодом люди вже вичісували не одну Чорну Овечку, а велику родину її дітей, онуків та правнуків. Цілющу чорну вовну обмінювали на справжнісіньке золото та коштовності. Люди ходили щасливі та гонорові. Край багатшав, людей більшало. А життя Чорної Овечки не закінчувалось ніколи, бо переходило з покоління в покоління через оповіді старого-старого Музики, того, що так гарно грав на козі, коли народилась Чорна Овечка.
Чорна Овечка була дуже розумна й допитлива. Найбільше цікавилась вона історією свого краю. А головне – любила розповідати про це іншим. Вона розповідала, люди слухали, а Музика ще й записував. Він був єдиний, хто тоді вмів писати. І позаписував Музика від Овечки цілі сувої легенд та оповідок на тоненькій березовій корі.
А коли настав час йому покидати землю, то зшив він сувої золотими нитками, вклав у букову скриньку і закопав під найвищою ялинкою на горі. А недавно на той скарб натрапили лісники і передали його нам до видавництва. Ми довго під лупою читали ті записи. Вони нам дуже сподобались. Бо розповідала Чорна Овечка прецікаві історії про нашу Буковину і її найголовніше місто Чернівці.
Прочитайте і Ви, бо всі маємо знати історію, легенди, оповідки про рідне місто, про рідний буковинський край. А ще. Розпитайте своїх дідусів та бабусь, що їм розповідали їхні дідусі й бабусі, запишіть ті розповіді. Якщо вони нам сподобаються, то долучимо їх до оповідок Чорної Овечки.
Ви напевно чули, що в нашому місті є Садгора. Це на околиці міста, там, де у парку є літак, який упав туди під час Другої світової війни.
Давно-давно Садгора була окремим містечком. Так люди назвали його на честь барона Ґартенберґа, який створив у місті монетарню (це така фабрика, де карбували монети). Чорна Овечка витягнула зі своєї теплої бундушечки красиву золоту монету, покрутила її копитцями, підкинула, зловила й повела свою історію далі. Люди переклали з німецької на українську прізвище Ґартенберґ й утворилося таке гарне слово – Садгора. Дуже символічною стала назва. Адже Садгора справді розкинулась на пагорбах, де багато садів. Ви бачили, як вони цвітуть? А восени, коли переливаються яблуками, грушками? А взимку, замріяні, в пухнастих білих шубках?
Коли наш театр лише збудували, то він був на околиці міста, далі
розпочинався ліс. Якось, коли люди повертались з вистави, з лісу вискочив вовк і стрибнув на одну з відвідувачок. Пані не дуже постраждала, але сукня, яку вона привезла з Парижа, перетворилась на дрантя. Після цього випадку в театрі з’явилася посада наглядача за вовками.
Уявляєте, наглядач за справжнісінькими вовками?
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
