Єлизавета Котікова
Першою розповідаємо історію дівчини з Луганщини Єлизавети Котікової, яка з перших днів повномасштабного вторгнення сповна усвідомила, що таке війна, зруйновані будинки, довгі дні у сховищі, голодування. Батько дівчини - військовий, ще з початку війни захищає країну на передовій. Про шлях втечі та виживання дівчини - читайте далі.
«Я вчилась в університеті в Глухові, Сумської області, тоді саме була сесія. Але 19 лютого я дізналась, що мій дідусь помер. Я не роздумуючи я сіла в автобус та поїхала додому, в Рубіжне. Після похорону я вже була ні жива ні мертва, ми з дідусем були дуже близькі».
Повідомлення про війну застало дівчину, як і кожного українця, зненацька.
«24 лютого в 6.00 ранку лунає дзвінок, я беру слухавку, тітка говорить: «Збирай швидко речі, беріть документи, гроші, дорогоцінності і теплий одяг. Війна почалась». Я почула за вікном вибухи, але тоді навіть не одразу зрозуміла, думала це гроза. Швидко буджу сестру. Ми почали збирати речі, але практично весь мій одяг залишився в гуртожитку. Я їхала лиш з чорним платтям для похорону і контейнером для їжі», - згадує дівчина.
Зібравши все найнеобхідніше, Єлизавета разом з сестрою закривають квартиру - більше вони туди не повернуться. Дівчата починають шукати безпечне сховище. Найближчим був Палац культури. Поки тато вже у військкоматі, а мама виїжджає з дому, дівчата застають перші вибухи:
«Перший приліт у нас був в школу, наступний - у військкомат, за 5 хвилин від мого дому».
«Нас з мамою і сестрою забрала машина, ми поїхали в Запоріжжя, їхали воєнною колоною, яку частіше всього обстрілювали. Позивний «Хом'ячок» відвіз нас у Запорізький військкомат, «бо так буде безпечніше». Ми там пробули десь півтора місяця», - розповідає Ліза.
Отримуйте новини в Telegram
«Випадково почула розмову командирів, які сперечались. Один з них кричав на іншого: «Навіщо ви сюди привезли жінок і дітей, тут зараз буде місиво?». Тож нас посадили в автобус і відвезли в табір біженців. Умови звісно були не з найкращих. Душові в підвалі, неприкриті, все спільне. Чоловік ти чи жінка - не мало значення. Продукти використовували по декілька разів - не доїли сьогодні кашу, вона буде завтра в супі. Пам’ятаю, ми їли борщ з грибами і яйцями. Багато хто отруївся, в тому числі і я. Але така була наша реальність. Багато хто і такого не мав», - згадує дівчина.
Десь через 2 тижні обстрілюють АЕС біля табору і 18 травня сім’я вирішує переїхати в більш безпечне місце. Направляються до Львова, а згодом до Чернівців.
«Три доби ми тільки їхали в екстреному потязі до Львова, без їжі, бо не встигли взяти. Там всі розуміли, що таке нестача їжі, тож ділились хто чим міг. Сам потяг був настільки забитий, що на 2 полиці вміщувалось 4-5 людей. Всі хотіли вже якнайшвидше доїхати і просто подихати свіжим повітрям», - розповідає Ліза.
Зі Львова дівчата пересіли на автобус до Чернівців. Ліза розповідає, всі разом тоді жили на зйомній квартирі, умови були жахливі, але головне - безпечно. Перший місяць дівчина взагалі ні з ким не контактувала, не спілкувалась, не виходила з дому: «хотілось просто сховатись, аби ніхто не чіпав». Вже потім потрохи почала виходити у світ, шукати нові знайомства.
Швидко пройшли 7 місяців і Ліза з мамою переїхали до Німеччини.
Весь цей час, з початку повномасштабного вторгнення, батько дівчини воює на передовій.
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
