Через збанкрутування банку, пропали 85 тис. доларів, зібраних на ремонт храму Серця Ісуса

«Цей костел називають єзуїтським. Будували його єзуїти ще за австрійських часів, і тут працювали тривалий час, проте зараз це є Римсько-католицький костел Найсвятішого Серця Ісуса, – розповідає голова парафіяльної ради цього храму, історик Інна Келлер.

Читати ще: Туристи не розуміють, чому костел Серця Ісуса в занедбаному стані

– Перший наріжний камінь цієї будівлі був освячений 7 червня 1891 року. А в 1894 році храм уже був повністю збудованим. Він був споруджений у неоготичному стилі за проектом чернівецького професора Ляйцнера. Кошти на нього збиралися по всій Європі. Тодішній настоятель отець Еберхард їздив по країнах Європи і збирав кошти на будівництво храму в Чернівцях. Віконні вітражі привезли з міста Гротова Бєльско-Бялого повіту Польщі. Автором настінних розписів був художник Каша з Миколаєва, а автором головного вівтаря і амвона – майстер Штуфлесер з австрійського міста Тіроль. Орган вартістю 5 тисяч флоринів виготовили на заводі Рігера в Едендорфі, що в Німеччині. Усі ці землі об’єднувала на той час Австро-Угорська імперія. Фактично з-за кордону, з Шотландії у храм завезли лише три величезні дзвони. Їх привезли навесні 1894 року. Найбільший із них був названий Серце Ісуса. Вони потім зникли. І 25 жовтня 1894 року відбулося освячення нашого костелу. Освячував його архієпископ Моравський. Таких величних будівель у цьому стилі на Буковині більше немає».

Кажуть, коли в Храмі Серця Ісуса правили службу і грав орган, то люди збиралися навіть перед входом, щоб почути те божественне звучання.

Поряд із костелом побудували приміщення для проживання священиків. Тут спільнота єзуїтів не лише мешкала, проводилось і навчання релігії для дітей, для дорослих, розвивалися різні молитовні групи.

«Єзуїти були дуже шановані серед еліти міста, – продовжує Келлер. – Вони викладали в нашому університеті, тут часто бував бургомістр тощо. Єзуїти славляться своїми проповідями і своїми реколекціями – духовними вправами. Тому вони допомагали священикам провадити таку духовну роботу».

У підвалах храму Серце Ісуса є крипта, в якій поховані 60 польських жовнірів часів Першої світової війни (крипта – одне або кілька підземних склепінчастих приміщень, розташованих під вівтарною і хоральною частинами храму, які слугують для поховання та виставлення для шанування мощей святих і мучеників. Інша назва крипти – нижній храм).

«Неподалік Чернівців була битва під Раранчею (нині село Рідківці Новоселицького району – авт.), де відзначилася друга бригада польських легіонерів, які боролися за незалежність Польщі. Тіла цих польських жовнірів були згодом перенесені у наш костел. Розповім, чому сюди. За часів Румунії була така організація, яка займалася цими похованнями. І вони у 1936 році почали переносити частину останків тіл до Кракова для поховання. Але у 1939 році почалася війна, і вони вже не мали як возити тіла для поховань. Тому вирішили поховати тут, на території костелу. Вони так тут і залишилися, а минулого року за польські кошти тут відкрили відновлену крипту», – розповіла історик.

ПО ТЮРМАХ ТЯГАЛИ І НАЦИСТИ, І «СОВЄТИ»

Коли у 1918 році на Буковину прийшла румунська влада, костел продовжував існувати, тут і далі служили єзуїти. А в роки Другої світової війни священики храму Серце Ісуса врятували чимало євреїв від знищення.

«За часів нацистської окупації наші священики видавали свідоцтва про хрещення чернівецьким євреям, які були у гетто, – говорить Інна Келлер. – У такий спосіб їм давали шанс вижити. Тоді священика суперіора (в ордені єзуїтів титул священика, який керував монастирем — ред.) церкви Владислава Куморовича заарештували, і я вже в архівах знаходила різні згадування про це. Хоч єзуїти не дуже тоді про це писали у своїх щоденниках. Але там було записано, що його арештували і вони їздили у гетто. З якою метою? Здогадуюсь, що через цю справу. А кілька років тому до мене прийшов лист, в якому просили надати прізвища священиків, які служили в ті часи у нашому храмі. Автор листа писала, що під час війни вона зі своїми родичами переховувалися у підземеллях будинку церкви Серце Ісуса. І ця жінка хотіла б знати, хто допоміг їм урятуватися. Ці прізвища священиків вона хотіла б послати в інститут Яд Вашем. Вони вносять у книгу прізвища всіх, хто допомагав євреям у роки Голокосту».

Костел припинив існування у 1944 році, коли сюди прийшла радянська армія. І останнього суперіора цієї церкви Владислава Куморовича вислали до Сибіру.

«Чому радянська влада закрила костел? Бо навпроти була будівля НКВД (нині тут приміщення УСБУ в Чернівецькій області – авт.). Їм цей шпиль дуже «різав око», так би мовити, – каже історик. – Крім того, в Радянській Буковині була православна церква, яка співпрацювала з радянською владою, а католики – ні. Тому тут спочатку вирішили відкрити православну церкву. Але вона проіснувала не більше року. Далі церква була закрита аж до 1960-х років. А в 1961 році було вирішено тут зробити Чернівецький обласний архів. Він проіснував аж до 2010 року».

ТУАЛЕТИ ПІД ВІВТАРЕМ

Для того, щоб облаштувати архів, будівлю храму зсередини повністю зруйнували. Розписи та все, що могло нагадувати про хоч якийсь стосунок будівлі до релігії, нищили, зафарбовували та замуровували.

«Зруйновані вітражі, розкрадений і розбитий один із найкращих органів у Європі. На місці вівтаря, був зроблений кабінет директора архіву, під вівтарем туалети, – продовжує свою розповідь Інна Келлер. – Ну, практично повністю зруйнували середину костелу. Вони думали, що ми не повернемося.

Але у 1996 році була відновлена парафія, ми почали працювати над тим, щоб нам повернули це приміщення. Писали до обласної, до міської влади, у Київ. У тих роках це приміщення як архів уже було сильно зруйноване. Бо я як історик їжджу по різних містах, по архівах, то цей архів був жахливим. Крім того, у Чернівцях працював інший партійний архів. Ми просили, щоб цей архів туди перенесли, бо пропадали важливі документи ще австрійських часів. Але влада лише час відтягувала. Дах у будівлі вже протікав, за борги були відключені вода і тепло. Працівники архіву сиділи у верхньому одязі, а взимку тут узагалі працювати неможливо було. У підвалах храму підприємці з сусіднього базару зберігали овочі тощо. Одним словом, влада не була зацікавлена у передачі храму нашій парафії. Нас підтримав тодішній директор обласного архіву. Він розумів, що для архіву потрібно було знайти інше приміщення. Тому ми разом із ним ходили по різних інстанціях».

У 2001 році за поданням президента України приміщення храму Серце Ісуса внесли у графік для передачі громаді. Але місцева влада цілих 9 років не наважувалась перенести архів та передати церкву парафії.

«З 2010 року Серце Ісуса повернулося до нас. І відтоді ми розпочали роботу над його відновленням, – каже жінка. – На сьогодні нам порахували, що на відновлювальні роботи потрібно близько 5 мільйонів доларів. Минулого року в міській раді нам пообіцяли виділити шістсот тисяч гривень на розробку проектно-кошторисної документації. У них в бюджеті залишилися невикористані кошти на кінець року. Саме місто і мало провести цю розробку документації. Вимучили нас півроку, щоб зібрати усі необхідні документи і перерахувати через казначейство. Але коли порахували, то виявилося, що на проектно-кошторисну документацію потрібно півтора мільйона. Ми просили дати ті 600 тисяч, щоб хоча б вікна замінити, бо дуже затікали. Але не дозволили і забрали ті гроші. Тому на допомогу від нашої влади ми уже і не сподіваємось», – запевняє Інна Келлер.

Але є меценати за кордоном. Два рази настоятель парафії Серце Ісуса о. Станіслав Смольчевскі їздив до Австралії, де польська діаспора збирала гроші для ремонту храму.

«Гроші переказали через один з наших банків – «Фідобанк». Але він збанкрутував і у нас пропали 85 тисяч доларів, – скаржаться парафіяни. – Ми писали і до президента, і в уряд, але гроші так і не повернули. Найближчим часом нашого священика знову покликали в Австралію. Там почули про нашу біду і зібрали знову якісь кошти.

Наша парафія також збирає кошти на ремонт. Хоч нас і не так багато, близько півсотні парафіян, але ми як можемо, так допомагаємо. Раз на рік влаштовуємо храмове свято. До нас приїжджає багато гостей. Наприклад, цього року було до 400 осіб. Ми організовуємо таке пригощення, готуємо різні страви. І там також пожертвування на відбудову храму збирають».

ВІДНОВЛЮВАТИ ХРАМ ДОПОМАГАЛИ НАВІТЬ АТЕЇСТИ

«Ми, як парафія, зацікавлені у тому, щоб у храмі проводилась служба. А розвивати будівлю храму в туристичному напрямку, то справа місцевої влади, вона повинна бути у цьому зацікавлена, – говорить далі Інна Келлер. – Адже, насправді, будівля унікальна і якби місту чи області хотілося розвивати напрямок туризму, то влада б долучилася до відновлення храму. Двері у нас завжди відкриті, до нас туристи приходять час від часу. Але спеціально ми про це не турбуємося. Знаєте, про що турбуємося? Ми власними зусиллями, руками наших парафіян і просто різних небайдужих людей за сім років розібрали два поверхи перекриттів. Кожної суботи збиралися люди і допомагали нам, ми влаштовували волонтерські акції, розбирали сміття. Тут були не лише наші прихожани, а й просто небайдужі містяни. Серед тих, то нам допомагали відновлювати храм й віряни інших церков, були серед них навіть атеїсти. Просто люди вболівали за долю цієї будівлі.

Ремонт нашого храму Серце Ісуса акумулював людей з абсолютно різними поглядами на життя. Була дівчина, яка відверто розповідала про свої атеїстичні погляди. Але вона вболівала за долю храму і допомагала нам довгий час, і подружилася з нами. Ось ця доброта об’єднала абсолютно різних людей, і це символічно. І минулого року останню розібрану з радянської добудови цеглу ми подарували нашому священику. Вона увійде у наш музей. Там ми покажемо, як будувався храм, як він у наші часи відновлювався. Крім того, зараз відкрита крипта з похованими польськими воїнами, до якої приїжджають із Польщі туристичні делегації».

Сьогодні костел живе. Настоятелем у ньому править священик-єзуїт Станіслав Смольчевскі. Зараз богослужіння парафії храму Серце Ісуса проводять у сусідній будівлі, де колись мешкали єзуїти. Проте скаржаться, що доводиться частину цієї будівлі винаймати в оренду.

«Нам так і не віддали це приміщення. Наразі ми проводимо тут богослужіння щоденно. Сплачуємо комунальні послуги, але це приміщення обласна рада нам не повертає», – повідомила Келлер.

У холодні часи храм зачинений, за ним доглядають парафіяни. Як тільки потепліє, двері храму відчинять для кожного.

«Парафія існує з 2010 року. Тоді нам повернули приміщення храму і єпископ створив нашу парафію, – розповідає отець Станіслав Смольчевскі. – Наразі ми живемо постійними ремонтами. Працюємо по суботах. Не лише наші парафіяни, а й люди з інших конфесій, просто небайдужі громадяни. В теплий час ми у храмі проводимо службу тільки раз на рік, на Храмове свято.

Коли завершимо ці ремонти, сказати важко, усе буде залежати від грошей. Якби я знав, що міська влада нам так і не виділить гроші на кошторисну документацію, то шукали б десь в іншому місці. А так, фактично, рік ми втратили. Зараз уже на владу ми не сподіваємось, будемо робити ремонти власними силами і шукати якихось спонсорів за кордоном», – каже священик.

Окрім єдиної служби Божої, у храмі Серце Ісуса також проводять поетичні читання, музичні вечори й зустрічі з цікавими непересічними людьми.

Віталій Олійник, Чернівці