Денис Колюбакін
Денис Колюбакін понад 15 років рятує немовлят. Спочатку працював у реанімації новонароджених КМУ «Обласна дитяча клінічна лікарня» м. Чернівців, а зараз – у пологовому будинок №1.
У його телефоні – сотні фотографій колишніх пацієнтів. Одні з них зараз роблять перші кроки, інші – вчаться у школі. За кілька хвилин до інтерв`ю Денис з колегами передає щасливим батькам їхню крихітку. У реанімації – тиша, жодного пацієнта. Таке буває рідко. Лікар посміхається: у будь-який момент може народитися маля, якому знадобиться допомога неонатологів-реаніматологів. І вони цілодобово готові до цього.
- Чому обрали таку «ювелірну» галузь медицини – реанімацію новонароджених?
- Я пройшов шлях від дорослої реанімації до неонатології. І вирішив залишитися саме з крихітними пацієнтами. Хоча, звісно, спочатку було непросто. Адже коли народжується малюк на 26-28-му тижні вагітності, з одиничним серцебиттям, - досі серце розривається. Робиш усе можливе, але…
Двоє моїх дітей народилися передчасно. Нині синочку – 7 років, донечці - 4. Переживши власний досвід боротьби за життя своїх крихіток, упевнився: обрав професію недаремно.
З часом прийшло розуміння: порятунок немовлят – складний процес із не завжди передбачуваним результатом. Мені здається, з відчуттям всемогутності не можна працювати в медицині, тим більше – у реанімації. Головне – віддавати все, що можеш, робити все чесно, якісно, вкладати свої знання, душу, серце, а результат приймати як є. Іноді лікар залишається безсилим. І ти ніколи не знаєш, коли саме настане цей момент, в якій ситуації з`явиться стіна, яку ти не зможеш подолати.
- Але сучасні технології дозволяють врятувати тих, кого ще 5-10 років тому не вдавалося…
- За статистикою, минулого року через наше відділення пройшли понад 120 важкохворих новонароджених, 58% з яких – передчасно народжені дітки. Це найважча категорія пацієнтів, які потребують особливого догляду та лікування. Для їхнього виходжування потрібні не лише знання, але й спеціалізовані приміщення, сучасне обладнання. А наш пологовий будинок з 2013 року живе «у приймах». Приміщення почали перебудовувати під перинатальний центр, а пологовий будинок тимчасово переселили у пристосовані приміщення Чернівецької міської дитячої лікарні.
Тим часом діти продовжують народжуватися. І багатьом із них потрібна медична допомога. А наша реанімація розміщена у двох невеличких кімнататках на 6 місць. Із них лише 1 відкрита реанімаційна система – нова, придбана цього року за кошти благодійників. Усі інші – старенькі, які ми час від часу самостійно відчищаємо від іржі і фарбуємо. Не маємо жодного працюючого кювезу.
Головне реанімаційне завдання – серце повинно битися, легені – дихати. А для цього нам потрібне сучасне обладнання. Наразі ж працюємо на апаратурі 80-90-х років, які періодично виходять з ладу. Рентген-апарат - 1968-го року випуску. Ми його використовуємо, бо іншого немає.
Із обладнання нам потрібно буквально все – від пульсоксиметрів до апаратів ШВЛ. Нам дуже потрібен перинатальний центр, де буде достатньо простору і нормальна апаратура.
Вам буде цікаво: Допоможіть дихати: новонародженим потрібна допомога
- Чи задумуєтеся про те, що діти, яких ви рятуєте, можуть залишитися з інвалідністю? Хвороби очей, ДЦП, захворювання легень…
- Якщо думати про це, то можна взагалі нічого не робити. Тому що вірогідність того, що будуть проблеми, завжди є. Найвищий відсоток летальності та інвалідизації – у дітей з екстремально низькою масою тіла. Але моє завдання – зробити все з мінімальними втратами.
Незважаючи ні на які труднощі по дорозі додому, у кожної такої дитинки є майбутнє. За статистикою, виживання зростає. Заради цього і працюємо.
- Але ж наслідки – це, мабуть, найперше, про що думають батьки?
- Скажу вам з власного досвіду: ні. Коли ти стоїш біля кювезу свого малюка (а мої власні діти пройшли через реанімацію, і я ніколи не забуду тих відчуттів!), головне бажання – аби він жив! Так, батькам страшно, вони плачуть, їм шкода дитини, себе, свого життя… Але бажання одне – щоби тільки дитинка жила.
Із кожною сім`єю ми проживаємо разом певний період, часто – дуже болючий і драматичний. Але кожен день життя їхнього малюка – це подія.
- Попри не надто комфортні умови, ви відкрили для батьків доступ до реанімації…
- Не тільки для батьків, а й для бабусь, дідусів – тих рідних людей, які люблять і дбають про малюків. Якщо стан дозволяє, ми даємо крихіток на руки, дозволяємо змінювати памперси, годувати. Хтось читає своєму малюку казки, хтось – молитви, а хтось – тихенько співає колискову.
Ми помітили: після того, як біля найважчого пацієнта побуде мама, його стан у рази покращується. Така дитинка дуже чутлива до дотиків. Наприклад, на дотики медиків вона реагує інтуїтивно, або ж просто намагається вчепитися. А коли торкається мама – тягнеться до неї своїми крихітними пальчиками. Коли бачиш це – серце стискається.
Відкрита реанімація – це важливо. Це те, що допомагає нам рятувати пацієнтів.
- Розумію, що врятувати вдається не завжди. Як переживаєте втрату пацієнтів?
- Мені подобається вислів: якщо можеш змінити ситуацію – зміни, не можеш – прийми, а головне – вмій відрізнити одне від іншого. Найголовніше – діяти там, де треба, водночас, не впиратися там, де ти не можеш нічого зробити. І не можна зупинятися раніше, ніж треба.
Колись дійсно помирав із кожним пацієнтом. А потім прийшло розуміння свого місця у цій боротьбі за життя. Збираєшся – і продовжуєш рятувати крихіток.
- А як проводите вільний час?
- Весь час поза лікарнею присвячую своїм дітям. Це, можливо, пафосно звучить, проте я справді живу своєї роботою і своєю сім`єю. Вони займають увесь мій час і все серце.
Цього року організатори благодійного фонду «Ранні пташки» номінували мене на Всеукраїнську премію «Тато року», яку заснувала Оксана Шевченко, головна редакторка сайту 4mama.ua. Насправді, не роблю нічого особливого. Просто щасливий бути батьком. І щасливий, коли передаю мамі і татові їхню крихітку, яка ще кілька днів тому не могла самостійно дихати, а тепер уже пробує посміхатися. У цьому, власне, - усе моє життя.
Ольга КАМСЬКА, ІА "АСС"
Якщо ви помітили помилку на цій сторінці, виділіть її і натисніть Ctrl + Enter
